96. Па будівництві Дніпровського алюмінієвою заводу.

Запоріжжя. 1932 р.

Практично заново була побудована п республіці кольорова мета­лургія. У 1938 р. до складу цієї галузі входило 14 підприємств. Без­сумнівним лідером був Дніпровський алюмінієвий комбінат. До почат­ку 1936 р. на його будівництво витратили майже 170 млн. крб.

Алюміній становив важливий коцртрукційний матеріал, особливо необхідний у воєнній промисловості. Його виробництво в світі швидко зростало. Створений у 1923 р. трест “Алюмінбуд” мав будувати алюмінієві комбінати на базі електроенергії Дніпрогесу. Для відпрацю­вання складної технології виплавки він побудував спочатку невеликий Волховський комбінат. У 1932 р. у Волхові було одержано перші сотні тонн “крилатого металу", а через рік став до ладу Дніпровський комбі­нат. У 1936 р. він досяг продуктивності 23 тис. т. СРСР вийшов на друге місце в світі за виплавкою алюмінію й припинив імпорт цього металу.

Микитівський ртутний комбінат, що існував з дореволюційних часів, було цілком оновлено. На його реконструкцію витратили понад 12 млн. крб. У Костянтинівці за півтора року було зведено великий цинковий завод. Першу продукцію він видав наприкінці 1930 р., а в другій половині 30-х рр. щорічно виплавляй понад 10 тис. т цинку.

)7. Ьуішнишпво Костянтшіівсикою иіткового на волу.

Внутрішній вш.іяд оінонною исху. Жовтень 1930 р.

Разом із Бєловським заводом на Уралі, який будувався й розширював­ся тими ж роками, Костянтинівський цинковий завод забезпечив по­треби Радянського Союзу в цьому металі.

Істотні кошти виділялися на розвиток тилових галузей мета­лургійної промисловості. За 1928-1938 рр. було збудовано 11 потуж­них коксохімічних заводів, 8 залізорудних шахт, 4 заводи вогнетривів.

Хімічна промисловість в Україні створювалася майже заново. Було збудовано один із найбільших у світі содових заводів — Донсоду (в Лисичанську). Ще в роки Першої світової війни розпочалося будів­ництво хімічного комбінату біля залізничної станції Рубіжна, але три­валий час воно перебувало в законсервованому стані. В роки довоєнних п’ятирічок Рубіжанський комбінат із виробництва анілінових барвників став одним із найбільших у Європі.

За планом першої п’ятирічки в Україні передбачалося будівництво Горлівського й Рутченківського азотнотукових комбінатів кошторис­ною вартістю по 25 млн. крб. кожний, і чотирьох комбінатів із невизна- ченим місцем розташування вартістю понад 90 мли. крб. кожний. До­брива передбачалося виробляти за новітньою технологією — із синте­тичного аміаку, одержуваного з водню коксового газу та азоту повітря.

Надалі вся ця програма скоротилася й розтягнулась у часі за браком потрібних коштів. На Горлівському азотпотуковому заводі випуск добрив розгорнувся тільки в останні роки другої п’ятирічки. Будівниц­тво другого азотнотукового комбінату' було перенесено в Дніпродзер- жинськ і завершилось у третій п’ятирічці. Спорудження першого (і ос­таннього) з більш потужних комбінатів, що передбачалися планом пер­шої п’ятирічки, розпочалося в 1933 р. біля Лисичанська. Через брак коштів воно незабаром припинилося й знову відновилося тільки в 1938 р. Тепер це найбільше підприємство української хімічної проми­словості — Сіверськодонецький хімкомбінат.

Сотні мільйонів карбованців було вкладено в розвиток кам’яно­вугільної промисловості Донбасу. Закрилися десятки дрібних малопер- спективних шахт, було реконструйовано багато шахт із великими запа­сами палива, а головне — розгорнуто велике нове будівництво. Кожна з близько сотні шахт, побудованих на Донбасі за роки довоєнних п’ятирічок, коштувала від 18 до 27 млн. крб. Сумарний видобуток палива збільшився в УРСР із 25 млн. т у 1928 р. до 69 млн. т у 1937.

Переважна частка капіталовкладень, призначених для розвитку ви­робництва предметів споживання, в Україні використовувалась у галу­зях харчової промисловості. За 1928-1937 рр. було збудовано 67 хлібозаводів, великі м’ясокомбінати — Кременчуцький (1927 р.), Мелітопольський (1929 р.), Полтавський (1929), Вінницький (1930), Київський (1930). У 1932 р. став до ладу Херсонський консервний комбінат проектною потужністю 128 млн. умовних банок консервів за рік. Це набагато перевищувало потужності всієї консервної промисло­вості дореволюційної Росії.

У цукровій промисловості, яка була найбільш розвинутою галуззю харчової індустрії, першим п’ятирічним планом передбачалося будів­ництво 11 потужних заводів. Згодом виявилося, що сільське господар­ство не зможе забезпечити їх сировиною. В окремі роки через брак си­ровини не працювали навіть деякі діючі заводи. Наприклад, у 1932 р. з 174 цукрових заводів на консервації перебували 26. Тому програма будівництва нових підприємств істотно скоротилася. Було побудовано тільки три нові заводи — Веселоподолянський (1929 р.), Лохвицький (1929) і Куп’янський (1937).

Через брак коштів легка промисловість залишилася малорозвину- тою. Однак і тут були збудовані деякі сучасні підприємства. У Києві, Харкові й Дніпропетровську постали великі взуттєві фабрики кон­веєрного виробництва, в Одесі, Харкові й Києві — трикотажні фабри­ки. За роки другої п’ятирічки стали до ладу Чернігівська котонінова фабрика, Полтавська прядильна фабрика, Лисичанський склозавод.

ПІДСУМКИ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ

1 Індустріалізація породила істотні зміни в структурі народного гос-

£ подарства. Зокрема, змінилося співвідношення між промисловістю й І сільським господарством у загальній продукції народного господарства. І Однак через заниження цін па сільськогосподарську сировину й, | відповідно, завищення цін па продукцію промисловості, яка нереробля- ла цю сировину, встановити реальну участь промисловості та сільсько- ¹; го господарства в утворенні національного доходу практично неможли- во. Наявні дані державної статистики не дозволяють скласти реально- ;< го уявлення про суть справи.

' Назавжди залишиться таємницею за сімома замками й співвідно-

шення між промисловою продукцією, яка надходила до виробничого й народного споживання, з одного боку, та на потреби армії, з другого.

’ Цей показник, якби існував, міг би дати уявлення про рівень мілітари- , зації промислового виробництва й справжні розміри бюджетних витрат на оборону. Проте статистичний облік будувався таким чином, що на­перед виключало появу узагальнювального показника. Відпускна ціна на однакову продукцію завжди була різною залежно від сфери її реалізації: максимальною, з великим відсотком податку з обороту — в царині народного споживання, й мінімальною, взагалі без податку з обороту — в галузях ВПК та безпосередньо в армії.

Неможливо точно визначити динаміку питомої ваги різних галузей ; у сукупному обсязі продукції підприємств фабрично-заводського типу.

Статистика, щоправда, наводить деякі дані. З них випливає, що за [ 1928-1937 рр. у валовій продукції великої промисловості України під-

вищилася питома вага таких галузей: машинобудування та металооб- ^; робки (з 13,6 до 29,8%), хімічної індустрії (з 2,9 до 7%), електро­енергетики (з 1 до 3,1%), текстильної промисловості (з 2,4 до 3,1%), і швацької промисловості (з 2,1 до 3,1%). Натомість знизилася питома . вага чорної металургії (з 15,1 до 12,2%), кам’яновугільної промисло- , вості (з 9,6 до 4,9%), харчосмакової промисловості (з 38,5 до 21,8%). Ці дані показують певну тенденцію, але не дають уявлення про справж­ню вагу' окремих галузей промисловості. По-перше, незмінні ціни

• 1928 р., в яких обчислювався обсяг валової продукції, були по-різному “незмінні” в різних галузях, про що вже йшла мова вище. По-друге,

• галузі відрізнялися одна від одної за питомою вагою товарів народного споживання, які обкладалися високим податком з обороту. У підсумку в структурі промисловості штучно збільшувалася питома вага галузей,

' які спеціалізувалися в основному на виробництві товарів народного споживання. За статистичними даними, промисловість більшою мірою

спрямовувалася па задоволення потреб кінцевого споживача, ніж це було насправді.

Неможливість установлення справжньої динаміки промислового виробництва пояснює ться, звичайно, не вадами статистики, хоча вони й були вагомими (радянська статистика, і це випливало з її ідеологічних засад, більше маскувала реальні процеси, ніж висвітлювала їх).

Сама промисловість, як і вся командна економіка, задовольняла по­треби суспільства лише в тих рамках, які встановлювалися компар­тійно-радянським керівництвом, і маніпулювання цінами (“ціноутво­рення’ ) позбавляло цей найважливіший в умовах ринкової економіки показник будь-якої об’єктивної основи. Статистичні показники, засно­вані на цінах (передусім, показник валової продукції), мали обмежену інформаційну вагу, зокрема для тих, хто визначав економічну політику й ухвалював директивні рішення.

Проте навіть спотворені статистичні показники відбивають коло­сальні зрушення в промисловості, зумовлені курсом на здійснення фор­сованої індустріалізації. Питома вага великої промисловості в усьому промисловому виробництві збільшилася по валовій продукції з 63,7% у 1925/26 О. до 92,5% у 1938, а по чисельності робітників — відпо­відно з 43,2 до 83%.

Першого року індустріалізації, як показують наведені цифри, май­же третину промислової продукції давала дрібна промисловість, пред­ставлена кустарно-ремісничими закладами й окремими товаровиробни­ками — ремісниками та кустарями. За кількістю зайнятих осіб цей сектор переважав у промисловому виробництві. Навпаки, наприкінці ЗО- х рр. вирішальна перевага у виробництві промислової продукції на­лежала фабрично-заводському сектору. Промислову продукцію тепер виробляв в основному робітничий клас, а не ремісники та кустарі. Стала фактом докорінна модернізація промисловості.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисло­вості ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видо­бутком вугілля. За виробництвом металу й машин Україна випередила Францію та Італію, наздоганяла Великобританію.

Проте за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянсько­го типу крилися невтішні економічні результати.

Відтворювалися народногосподарські структури, що склалися до революції. Промисловість здебільша розвивалась у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі. Донбас був до революції “все­російською кочегаркою”, а в радянські часи перетворився у “всесоюз­ну кочегарку”. Як і завжди, він постачав вугілля насамперед для про- мислоності Центральної Росії. Українська металургія також працюва­ла, головно, на машинобудування російських промислових центрів.

Відірваність од кінцевого споживача зробила виробничі цикли все­редині групи “А' самодостатніми. Рік у рік нарощувався видобуток ву­гілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, використовуваних знову ж таки у вуглевидобутку та металургії. Кінце­вим споживачем усіх цих трудомістких та екологічно шкідливих галузей був не ринок, який міг забезпечити природні стимули розвитку, а воєн- по-промисловий комплекс, що розвивався в основному за межами рес­публіки. Зумовлений високими темпами капітального будівництва, прогрес у промисловості майже не позначався на матеріальному добробуті на­родних мас.