§1. Запровадження нової економічної політики

МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩЕ

На початку 20-х рр. колишня Російська імперія існувала у вигляді 13 держав. П’ять із них добилися справжньої самостійності — Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія й Польща. В інших утвердилася радянська форма державності.

Радянські республіки були формально самостійні, але фактично утво­рювали одну державу без назви завдяки пануючій у кожній із них єди­ній Комуністичній партії. Радянська Україна мала територію 452 тис. кв.км. Населення її за переписом 1920 р. становило 25,5 млн. чоловік.

Російське компартійно-радянське керівництво потурбувалося про те, щоб “прив’язати ’ до центру колосальною військовою силою най­більшу національну республіку — Україну. Наприкінці 1920 р. в УСРР розміщувалися шість армій загальною чисельністю понад 1 млн. 200 тис. бійців. Воднораз центр бажав у корені придушити національно-виз­вольний рух фальшивими деклараціями про незалежність України.

28 грудня 1920 р. Голова Раднаркому РСФРР В.Ленін і нарком закордонних справ Г.Чичерін підписали в Москві з Х.Раковським, який поєднував в Україні обидві ці посади, договір про воєнний і госпо­дарський союз. У преамбулі договору підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності згуртувати свої сили для оборони та в інтересах господарського будів­ництва. Із факту колишньої належності України до Російської імперії, як зазначалося в ст.2, для УСРР не випливало жодного зобов’язання стосовно будь-кого. Для практичного здійснення проголошених спіль­них завдань уряди обох держав об’єднували сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу, Вищу раду народного господарства. У день підписання до­говір був ратифікований VIII Всеросійським з’їздом рад.

Х.Раковський скористався формальною незалежністю радянської України для встановлення дипломатичних відносин з іншими держава­

ми. УСРР була єдиною з національних радянських республік, яка роз­горнула на міжнародній арені активну діяльність. У лютому 1921 р. представники УСРР Ф.Кон і Ю.Коцюбинський підписали першу мирну угоду радянської України — з Литвою. Незабаром були встано­влені дипломатичні відносини з іншими країнами Балтії — Латвією та Естонією.

Після укладення в жовтні 1920 р. перемир’я між РСФРР і УСРР, з одного боку, і Польщею, з другого, в Ризі розпочалися тривалі пере­говори. 18 березня 19/1 р. вони завершилися укладенням Ризького ми­ру. Державним кордоном визнавалася лінія фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. За Польщею залишався конт­роль над українськими землями по Збруч і Горинь.

У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина уклали між собою угоду про дружбу й братерство. Було домовлено, що подібну угоду Туреччина укладе і з Україною. 2 січня 1922 р. делегація УСРР на чолі із заступником голови Раднаркому, командувачем Збройних сил України та Криму М.Фрунзе уклала в Анкарі відповідну угоду.

/. М. Фрцнзс и 1922 р.

Відносини з великими державами у більшовиків залишалися напру­женими. Виняток становила переможена в світовій війні Німеччина, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У жовтні 1921 р. уряд ра­дянської Росії звернувся до урядів Антанти з пропозицією скликати міжнародну конференцію для розгляду проблеми боргів та позик. Західні держави тоді ухилились од відповіді. Проте на початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Каннах рішення Верховної ради Антан­ти скликати конференцію з участю радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем.

У квітні-травні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав. Радянську делегацію очолив ГЧичерін, тому що В.Ленін не наважився виїхати за межі країни. Знаючи ціну самостійності національних радянських республік, Верховна рада Антан­ти запросила тільки Росію. Тоді в Москві була влаштована показова процедура передачі повноважень. Законодавчі органи національних радянських республік доручили російській делегації укладати й підпи­сувати від свого імені міжнародні угоди та договори.

До складу російської делегації було включено Християна Раковсь- коїо. Посідаючи тривалий час керівні посади в II Інтернаціоналі, він мав дружні стосунки з багатьма лідерами європейської соціал-демокра­тії, які після Першої світової війни стали відігравати провідну роль у політичному житті своїх країн. До всього, Раковський вільно володів основними європейськими мовами та був природженим дипломатом.

Генуезька конференція закінчилася безрезультатно. Діючи в межах інструкцій, розроблених Леніним, російська делегація посідала мало- перспективну безкомпромісну позицію. Однак під час роботи конфе­ренції Раковський уміло скористався суперечностями між Антантою та Німеччиною й підготував сенсаційний прорив дипломатичної блокади Росії. У квітні 1922 р. в містечку Рапалло неподалік від Генуї було укладено рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами поновлювалися дипломатичні відносини.

Пізніше, уже в Берліні, сторони вирішили поширити дію Рапалль- ського договору на Україну та інші радянські республіки. Така домо­вленість не мала істотного практичного значення. Наполягаючи на ній, X.Раковський мав на меті зміцнити міжнародними договорами декла­ровану незалежність своєї республіки.

Користуючись впливом у центральному компартійно-радянському керівництві (завдяки добрим стосункам із В.Леніним, який відрядив його в Україну, та давнім, ще до світової війни, дружнім відносинам із Л.Троць- ким), голова українського уряду постійно “витягав" свою республіку на міжнародну арену попри опозицію московських дипломатичних кіл.

Наприкінці 1922 - на початку 1923 р. Росія, Україна і Грузія в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де розглядалося питання про чорноморські протоки. Тиснучи на Туреч­чину, Великобританія добилася несприятливого для радянських рес­публік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорно- морських держав. Москва відмовилася ратифікувати Лозаннську кон­венцію.

ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ НА ПОЧАТКУ 20-х рр.

Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років (з літа 1914 р.), завдали величезної шкоди народному господарству України. Воно становило жахливу картину спустошення: висаджені в повітря домни, затоплені ґрунтовими водами шахти, зруйновані заліз­ничні мости, понівечені пожежами стіни заводських будівель. Тікаючи з чорноморських портів, французькі інтервенти та білогвардійці захо­пили з собою всі пароплави. Було виведено з ладу третину залізниць. У провідній для народного господарства металургійній галузі працюва­ла лише одна невелика доменна піч на Петровському заводі в Єнакіє- вому. Чисельність промислових робітників скоротилася наноловину. Рятуючись від безробіття й голоду, вони масово кидали міста й подава­лися в сільську місцевість.

Пайок у містах було скорочено до чверті фунта хліба, тобто, до 100 г, та й то видавали його не щодня. Продовольчі негаразди призводили до страйків, найчастіше у формі “італійських”, коли робітники пере­бували на своїх місцях, але різко уповільнювали темп прані. Участь у справжньому страйку загрожувала робітникам позбавленням продо­вольчих карток. Коли застрайкували Катеринославські залізничні май­стерні, губвиконком закрив їх і оголосив про перереєстрацію всіх робіт­ників і службовців. Ті, хто не пройшов перереєстрації, виключалися з профспілки із позбавленням усіх прав і продовольчих карток. Органи державної безпеки організували “вилучення контрреволюційних еле­ментів”, тобто, організаторів страйку. Коли він усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав зайняти їх військовими за­гонами. Керівництво Харківського військового округу опротестувало цю директиву перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройної сили для придушення страйків “у корені неправильним".

Щоб постачати армію, управлінський апарат і робітників, держава вилучала продовольство у селян методами розкладки, тобто, примусо­во. Коли припинилися воєнні дії, невдоволення селян реквізиціями різко зросло, продрозкладка виконувалася з величезним напруженням. Навесні 1921 р. її спромоглися виконати менш ніж на 40%. Створити державний хлібний фонд у запланованих розмірах не вдалося.

З огляду на таке становище з продовольством у Москві, Петро­граді та інших промислових центрах ЦК РКП(б) 8 травня 1921 р. зо­бов’язав ЦК КП(б)У та наркомпрод УСРР під персональну відпові­дальність Х.Раковського й наркома продовольства УСРР М.Влади- мирова протягом травня надіслати в розпорядження наркомпроду РСФРР не менше 40 ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру вкрай загострили політичну ситуацію в республіці. Центральному комі­тетові КП(б)У не залишалося нічого іншого, як запропонувати війсь­ковому командуванню “надати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки”.

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоно- армійських загонів наштовхувалося на збройний опір селянства. Воно пройшло школу світової та громадянської воєн, мало зброю. У повстан-