78. Ііршалир Старабешівсьхої мгс (Доненька область) іі.Ан іеліна /ііл час оранки. 1917р.

79. Вручення колгоспникам артілі ім.Й.Сталіна Державного акта на користування землею.

Село Ясківсиь ІІроскцріпського району на Поділлі, жовтень 1935 р.

Новий статут істотно обмежив (до чверті або половини гектара залежно від місцевих умов) розміри присадибної ділянки. Мотиви цього відверто обгрунтовувались у виступі на з’їзді голови колгоспу ім. В.Куйбишева Путивльського району Чернігівської області С. Орє- хова: “Ясно, товариші, що розмір садиби треба скоротити, її треба зро­бити такою, щоб не перешкоджала колгоспникові ходити на роботу

У середині 1937 р. в Україні існувало 27 347 колгоспів, які об’єд­нували 3 млн. 757 тис. селянських дворів. У колгоспах налічувалося 7 млн. 056 тис. працездатних, тобто, менше двох на кожний двір. 703 тис. колгоспників, переважно чоловіків, перебували у відході. Щоб працювати за межами свого колгоспу, селянин повинен був мати довідку з правління.

На цей час ще залишалося 154 тис. одноосібних дворів або 3,9% загальної кількості селянських дворів. Проте в їх розпорядженні пере­бувало тільки 0,3% селянських посівів. Переважна більшість одно­осібників втратила зв’язок із сільським господарством. Суцільна, справді всеосяжна колективізація стала фактом. Позбавлені землі й за­собів виробництва, примусово об’єднані в одержавлені колгоспи та дер­жавні радгоспи, прив’язані до сільської місцевості на все життя безпас­портним статусом, селяни були зобов’язані виконувати свій “урок” у формі натуральних поставок державі різноманітної продукції (залежно від спеціалізації колгоспу). Тільки замість слова “урок”, яке вживало­ся до реформи 1861 р., після Другого Всесоюзного з’їзду колгоспників- ударників поширився інший термін — “обов’язковий мінімум тру-

80. Па польовому ипаиі артілі "Прогрес піл час збирання врожаю. Одесько область. 1938 р.

доднів". Становищу селян, які не випрацьовували мінімуму, не можна було позаздрити, хоча виключення з колгоспу як кара більше не засто­совувалося.

Сталін створював колгоспний лад як інструмент для підтримання потрібного рівня нееквівалентності в обміні між містом і селом. Тому його гасло “Зробити всіх колгоспників заможними” було звичайною демагогією. Цілком зрозуміло, що високий рівень заможності селян не входив до числа першочергових пріоритетів компартійно-радянського керівництва.

Однак колгоспники навіть і не мріяли про справжню заможність. Для них було важливо відвести од свого двору примару голоду. Заради нього вони погоджувалися тяжко працювати в громадському госпо­дарстві. Гакий настрій добре ілюструє розповідь голови колгоспу ім.П.Постишева (Дніпропетровська область) Є.Косих про те, як у них боролися за врожай у 1933 р.: “Ми повісили на своїх хатах замки. Ми перевели правління колгоспу, сільраду, осередок і кооперацію в борозну. Ми усім селом — від малого до старого — вийшли тягти пирій, труїти мишей та ховрахів. І пішла справа, якій ми самі дивувалися. Одну сгпо- іектарку пололи два рази, і три. і навіть п'ять. І ось із супіскових наших ділянок, із убогих наших гектарів ми взяли по 15 центнерів ярової й озимої пшениці, по 17 — сортового вівса".

У 1930-1932 рр. ця артіль не могла б так працювати за майже порожні трудодні. У 1933 р. кожний із її членів одержав на трудодень понад пуд зерна.

Таких результатів досягали, звичайно, окремі колгоспи. Однак уза­гальнені дані також свідчать про істотні зрушення в життєвому рівні селянства після ліквідації продрозкладки. У середньому по Україні за 1937 р. колгоспники одержали на трудодень по 3,5 кг зерна, тобто, в 4,4 раза більше, ніж у 1932 р. За 1932-1937 рр. частка господарств, де видавалося на трудодень менш як 2 кг зерна, знизилася з 80 до 16%. Одночасно питома вага артілей, де видавалося на трудодень від 2 до 5 кг зерна, збільшилася з 19 до 70%.

Запровадження матеріальної зацікавленості в господарюванні ста­ло для держави набагато вигіднішим, ніж відбирання всього вирощено­го врожаю насильницькими методами. У 1933 р. Україна дала державі 317 млн. пудів хліба, в 1935 — 462 млн., в 1938 — 545 млн. пудів.

Зростання хлібопоставок відбувалося паралельно з певним підвищенням життєвого рівня колгосп­ного селянства.