60. Розкрито чекістами схованка зброї на селянському полвір ї.

Се.ю Сурсько-Аитонське на Дніпропетровщині. 19 Ю р.

громив колгоспи й радянські установи, знищував активістін-незамож- ииків. У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадян- ські партизани часів громадянської війни. Вони встановили свою владу у великих селах — Яськах, Граденицях, Троїцькому. Селянські бунти на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі поширилися на велику те­риторію (по п’ять районів) і придушувалися військовою силою.

Ірандіозний розмах селянських виступів в усіх районах суцільної колективізації викликав панічні настрої в керівних колах ВКП(б). 11 лютого в ЦК ВКП(б) відбулася нарада секретарів компартій союз­них республік, а 21 лютого — нарада секретарів обласних і крайових комітетів партії незернових регіонів СРСР. Керівники партійних комі­тетів, які виступали, в різкій формі критикували ухил у бік організації комун.

18 лютого ЦК КП(б)У з ініціативи С.Косіора ухвалив постанову “Про стан підготовчих робіт до весняної сільськогосподарської вироб­ничої кампанії". Зміст її назві не відповідав. Звернувши пильну увагу на примусову колективізацію дрібної худоби та птиці, ЦК попереджав.

що це “відіб'ється на виконанні основних завдань колективізаиії ії створить труднощі для масового розгортання колективізації сільсько­го господарства". Окружним комітетам партії пропонувалося зосере­дитися на "усуспільненні основних засобів — землі, робочої худоби, сільськогосподарських машин та знарядь”.

Цього разу (на противаг директивному листу від 27 грудня

1929. р.) ЦК КГІ(б)У висловився проти комунізації селянських госпо­дарств у рішучих тонах. Мабуть, Косіор відчув загальну опозицію партійного апарату цій ідеї. Тому він ставив питання руба. Зрештою, Сталін ніколи прилюдно не визначав свого ставлення до комунної фор­ми колективізації. Принаймні, постанова ЦК КП(б)У від 18 лютого відкрито протистояла як союзному документові — Зразковому стату­ту сільськогосподарської артілі від 6 лютого, так і затвердженому в Україні Зразковому статуту тсозу від 7 грудня попереднього року. Однак саме в ці дні, 24 лютого, Косіор виступив з інструктивним листом про форсування темпів колективізації.

Питома вага колективізованої орної землі (у відсотках до загальної площі селянських посівів) в УСРР збільшилася з 16,4% на 1 січня

1929. р. до 29,3% на 1 лютого, 68,5% на 1 березня та 70,9% на 10 бе­резня. Отже, найвищих темпів колективізації було досягнуто в лютому 1930 р. Та чи можна довіряти цій статистиці? На листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) Косіор говорив: “Ми мали суцільну колективі­зацію на території десятків сіл, а потім виявлялося, що все це дуте, штучно створене, населення в цьому не бере участі й нічого не знає".

Звісна річ: коли вимагався справний відсоток колективізації, місцеві керівники поспішали з рапортом, не турбуючись про те, що кол­госпи залишалися “паперовими”. Вони мали перед собою приклад, гідний наслідування: сам генеральний секретар ЦК ВКП(б) в статті “Рік великого перелому”, коли рівень колективізаиії селянських госпо­дарств не перевищував 5-7%, на всю країну проголосив, що “селяни в колгоспи пішли иілими селами, волостями, районами”. Це було блефу­ванням: за всю десятирічну історію колгоспів лише окремі середняки знехтували добре поставленим індивідуальним господарством на ко­ристь колективного, та й то — не артілі й, тим більше, не комуни, а тільки тсозу. Однак у такому блефуванні був політичний розрахунок. Знаючи про те, що в іншому районі вже здійснено суцільну колек­тивізацію, керівники районного й окружного рівнів боялися відстати й робили все, щоб “активізувати” середняка на своїй території. Коли ж це не виходило, а телефонограми зі звітами вимагалися кожної п’ятиден- ки, використовувався рапорт-блеф у надії, що селян удасться “дотисну­ти’ пізніше.

Сталії! відчуй, що необхідно підступити. У ЦК ВКІ І(б) перегляну­ли редакцію Зразкового статуту сільгоспартілі. Тепер він давав чітку відповідь на запитання про те, що слід колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу, присадибну ділянку.

2 березня газета “Правда” опублікувала переглянуту редакцію ста­туту. У цьому ж номері друкувалася статгя Сталіна “Запаморочення від успіхів”. У ній генсек підкреслював, що основною ланкою колгосп­ного руху є артіль, а не комуна. У різких виразах говорилося про непри­пустимість посилення колгоспного руху засобами адміністрування. “Не можна насаджувати колгоспи силою, — повчав Сталін. — Це бу­ло б нерозумно ії реакційно”. Комунізація села та форсування темпів ко­лективізації оголошувалися лівацькими перекрученнями місцевих працівників, які належить суворо засудити, а вииних — покарати. Проголошувалася свобода виходу селян із колгоспу.

14 березня ЦК ВКП(б) опублікував постанову “Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі”. Партійні комітети зобов язувалися повести рішучу боротьбу з перекрученнями політики партії.

Стаття Сталіна й постанова ЦК ВКП(б) внесли заспокоєння в селянські маси. А серед місцевих керівників запанувала розгубленість. У вказівках відповідальних працівників центрального апарату наголо­шувалося на необхідності здійснити колективізацію всієї селянської власності в найстисліші терміни, а тепер тих, хто сумлінно виконував директиви, звинувачували в лівацьких перекрученнях і викривленні лінії, накресленої постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. “Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будів­ництву”. І справді, в усім відомій постанові називалися конкретні й не такі вже стислі строки колективізації для головних регіонів, визначала­ся саме артіль як найбільш доцільна форма колективного господарства.

ЗАВЕРШЕННЯ СУЦІЛЬНОЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

У квітні 1930 р. ЦК КП(б)У заслухав питання про становище в Шепетівському й Тульчинському округах, де було допущено найбільші “перекручення' під час колективізації. В ухвалених постановах говори­лося про оновлення в них партійно-радянського керівництва. Постано­ви негайно опублікували в пресі. За пропозицією П.Постишева бюро Харківського окружкому партії припинило кримінальні справи й звільнило з-під арешт)' селян, які брали участь у ‘ волинках”. Давалася вказівка провести показові суди над відповідальними кранівниками, винними в знущаннях над людьми.

Було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колек­тивізації. Постановою ЦК ВКП(б) під 2 квітня "Про пільги для кол­госпників” від оподаткування на два роки звільнялися колективізована робоча та продуктивна худоба, а також худоба колгоспників. Знижу­вався вступний най і зменшувалися відрахування з прибутку колгоспів у неподільний фонд із відповідним підвищенням відрахувань на оплату праці в громадському господарстві.

Усі каральні, економічні й пропагандистські заходи, запроваджені навесні 1930 р., мали на меті врятувати справу колективізації. Але тут виникла нерозв’язна проблема: не перешкоджати селянам виходити з колгоспів, якщо вони цього настирливо домагалися, й одночасно утри­мати максимально високий ступінь колективізації було неможливо. Там, де обстановка здавалася гострою, селянам не чинили перешкод. Іам же, де становище більш-менш стабілізувалося, гору брала тен­денція зберегти колгоспи. 20 березня в партійні комітети було направ­лено директивний лист ЦК КІТ(б)У за підписом С.Косіора. У ньому, зокрема, вказувалося:

“Коли партія розпочала боротьбу проти викривлень у колгоспному русі, деякі місцеві працівники стали кваліфікувати ие як відступ. Таким настроям треба давати рішучу відсіч. Партія не відступає. Але партія закликає до порядку тих комуністів, які зарвалися, примушуючи їх по­вернутися на партійні позиції. Не можна впадати в іншу крайність — огульно розпускати колгоспи, роздавати реманент, насіння тощо".

Питома вага колективізованої орної землі (у відсотках до загальної площі селянських посівів) зменшилася з 70,9% на 10 березня до 53,2% на 10 квітня й 34,1% на 1 жовтня 1930 р. Восени колгоспниками зали­шалося менше третини селян. Звертає на себе увагу стрімкий (майже на 20 пунктів) спад у перший місяць після того, як Сталін авторитетно схарактеризував свою попередню політику щодо селянства як “запамо­рочення’ . Адже у посівну кампанію вийти з колгоспу було нелегко, майже неможливо. Як же пояснити таку динаміку? Існує лише одне раціональне пояснення: спад у цей час відбувався за рахунок ліквідації неіснуючих, “паперових” колгоспів.

Немає узагальнених даних, які характеризували б кількість виходів із колгоспів за період від березня до жовтня 1930 р. окремо по бідня­ках і середняках, проте безліч конкретних фактів показує, що переваж­ну більшість “дезертирів” становили середняки. Розпочатий у березні процес “вимивання’ середняків ішов так інтенсивно, що зробив колгос­пи практично иошіістіо незаможницькими. Щоб продовжувати суціль­ну колективізацію, слід було втніувати середняка в колгосп повторно.

Наступ на селянство розпочався з директивного листа ‘‘Про коле­ктивізацію”, надісланого у вересні 1930 р. ЦК ВКІ І(б) всім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік. У ньому вимагалося добитися рішучого зрушення в справі організації “нового моїугпього піднесення колгоспного руху". Відповідно до інструкцій, які летіли з центрального партійного апарату, грудневий (1930 р.) пленум ЦК КГ1(6)У дав директиви наступної весни подвоїти рівень колективізації, а протягом усього 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію степових районів.

У грудні 1930 р. об’єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) поставив завдання колективізувати протягом І931 р. пе менш як 80% селянсь­ких господарств у степових і пе менш як 50% — у лісостепових рай­онах України. Яскравіше, ніж будь-які слова, ці цифри зафіксували обсяг того, що необхідно було зробити в республіці. Існувала, однак, якісна різниця між груднем 1930 р. й груднем 1929: по-перше, тепер ставилося завдання загнати середняка не в комуни, а в артілі; по-дру­ге — па це відводився не один рік, а нівтора-два. Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво внесло ці корективи в політику щодо селянства, враховуючи уроки політичної кризи перших місяців 1930 р.

У новій ситуації, поряд із розкуркуленням, головним засобом тиску на селянство було обрано оподаткування. “Мобілізаційний” ефект дер­жавного податку вперше виявився після березня 1930 р., коли для затримання селян у колгоспах ухвалили закон про пільги колгоспникам. 8 квітня політбюро ЦК КП(б)У надіслало в партійний центр телегра­му такого змісту: “ЦК КП(б)У вітає пропозиції про нові пільги кол­госпникам. Ставимо перед ЦК питання про частковий перегляд зако­ну про сільськогосподарський податок. Даючи правильно великі пільги колгоспному сектору, пільги по техкультурах, пін залишає минуло­річний контингент податку, що означає збільшення податку зерновим районам і за високого відсотку колективізаиії лягає всією вагою на індивідуальне господарство".

Українські цекісти критикували працівників Наркомфіну й Нарком- зему СРСР, які готували закон про сільгоспподаток, за неуважність. Мовляв, забули про елементарне: якщо передбачаються пільги для кол­госпного сектора, то загальну суму податку треба знизити, бо інакше підвищиться обкладення іншого сектора — індивідуального. Керівни­ки України не могли відразу втямити, що пільги колгоспникам продума­но створюються за рахунок одноосібників. Ідея була напрочуд ефектив­ною — утворити штучний податково-пільговий перепад. В умовах пьо- го перепаду від кожного колгоспника вимагалася велика мужність, щоб написати заяву про вихід. Адже він позбавлявся податкових пільг і вод­ночас вішав собі іщ шию камінь оподаткування, яким тепер обкладали­ся одноосібники. И навпаки: досить було одноосібнику написати заяву про вступ у колгосп, і він позбувався величезного податкового тягаря. У 1932 _Р. податок уже перевищував суму доходу від одноосібного гос­подарства. За таких умов господарювання ставало неможливим.

11 роте податковий прес був не єдиним фактором тиску иа селян, які воліли господарювати самостійно. Хліб та іншу продукцію реалізовува­ти на ринку заборонялося. Селянин мав здавати всі “лишки” державі за низькими пінами. Запроваджена Сталіним продрозкладка стала знач­но тяжчою, ніж у роки громадянської війни. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени селянин одержував план здачі продукції, який нерідко перевищував кількість зібраного, тож зовсім не залишалося запасів для власного харчування. Не дивно, що господарство селян- власників деградувало з фантастичною швидкістю. Доводиться диву­ватися не тому, що в 1931 р. середняк пішов у колгоспи, а тому, що одноосібні господарства ще якось існували.

Загальна динаміка колективізації в Україні в 1931 р. характери­зується такими цифрами:

	на 1 березня	на 1 жовтня
кількість колгоспів (тис.)	30 282	32 150
колективізовано орної землі
в тис.га	14 127	18 702
у %	52,7	72,0
Колективізовано господарств
(тис.)	2 359	3 275
у%	48,5	68,0

Зазначимо, що загальний обсяг орних земель в Україні становив у цей час 25 млн. 987 тис. га, а кількість селянських господарств дорів­нювала 4 мли. 865 тис. на початок березня й 4 млн. 763 тис. на поча­ток жовтня 1931 р.

Грудневий (1930 р.) об’єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б), як уже зазначалося, дав директиву колективізувати не менш як 80% селянсь­ких господарств у степовій зоні й не менш як 50% — в лісостепових зонах України. Фактично до жовтня 1931 р. було колективізовано май­же 87% господарств у Степу, 70% — у Лівобережному Лісостепу й 65% — у Правобережному Лісостепу. Отже, поставлене завдання виконувалося зі значним перевищенням.

У постанові "Про темпи подальшої колективізації й завдання по зміцненню колгоспів” від 2 серпня 1932 р. ЦК ВКГ1(б) роз’яснював, що критерієм завершення колективізації в основному є залучення в колгоспи не менш як 68-70% селянських господарств із охопленням не менш як 75-80% їхніх посівних площ (розрив між цифрами пояснюється тим, що “куркульські” господарства ліквідовувалися, але їхня земля приєднувалася до існуючих колгоспів). Постановою визнавалося, що колективізацію основних зерповирубиих регіонів, зокрема Степової та Лівобережної України, закінчено. И справді, тільки в поліських та при­кордонних районах УСРР питома вага одноосібних господарств зали­шалася значною навіть у перші роки другої п’ятирічки.

Під подвійним пресом податків і продрозкладки двори селян-одно- осібників переставали функціонувати як господарства. Не існує уза­гальнених статистичних даних, що показували б, яка частина одно­осібників і далі господарювала на своїй землі. Та окремі факти свідчать: багато які з них не сіяли й перебивалися випадковими заробітками. Наприклад, у великому селі Інгулка Баштанського району в 1932 р. було два колгоспи й 121 одноосібницький двір, з яких сіяв тільки 21.

Зважаючи на поширеність цього явища, політбюро ЦК КГ1(б)У 28 травня 1931 р. надіслало на місця директивний лист за підписами

С.Косіора і В.Чубаря. У ньому вказувалося:

“Роз'яснити одноосібникам, що відповідно до постанови ЦВК СРСР від 12 квітня 1931 р. й закону про сільгоспподаток податок на одноосібників, а також розрахунок по хлібозаготівлях визначатимуть­ся в розмірах, що випливають із минулорічної площі їх посіву. Всю зем­лю, не засіяну в строк у господарств, які ухиляються від сівби, відібра­ти й передати колгоспам. Щодо тих одноосібників, хто злісно ухи­ляється від сівби, райвиконкоми мають у примусовому порядку залуча­ти їх коней та інший необхідний реманент для засіву відібраної землі за встановленими райвиконкомами твердими розцінками. Встановити колгоспам додаткові завдання по сівбі пізніх культур, маючи на увазі перекриття можливого недосіву індивідуальних господарств".

Цей директивний лист керувався загальносоюзним законодавст­вом, а не був самодіяльністю республіканських органів влади. Прак­тична мета його зрозуміла: перешкодити ймовірному недосіву. Щоб розв’язати це завдання, законодавець не бачив жодних перепон право­вого характеру. Якщо при конфіскації “куркульських” господарств зга­дували про класовий підхід і норми “революційної законності”, то в да­ному конкретному випадку не було й таких сумнівних мотиві». Кожно­го селянина, незалежно під соціального становища, можна було обкла­сти безрозмірним податком, довести “до двору” довільний хлібоза­готівельний план, а в разі відмови господарювати за таких умов — зігнати із землі, відібрати коня й реманент. Державне беззаконня ста­вало юридичною практикою.

З другої половини 1931 р. відбувається злиття колгоспів, розташо­ваних в одному населеному пункті. Воно здійснювалося бюрократич­ним апаратом, якому було зручніше мати справу з великими колгоспа­ми. Самих колгоспників не питали. Загальна кількість колгоспів змен­шилася з 35,8 тис. у травні 1931 р. до 24,6 тис. у травні 1932.

Злиття негативно позначилося на економічних показниках кол­госпів. Ось що писали жителі села Абрамівка Нехворощанського рай­ону на Харківщині, де було об’єднано три артілі: “Невеликі колгоспи бачили, що й де у них робилося, знали кожного колгоспника, де і що він робить, а тепер правління великого колгоспу відірване від мас, активу не готує, колгоспників до керівництва не залучає. Люди були проти об'єднання. Керівники колгоспспілки та партосередку не послу­хали їл”.

На III Всеукраїнській парткопференції в липні 1932 р. С.Косіор за­судив “сверблячку до злиття”. У резолюціях конференції вказувалося на те, що злиття можна допускати тільки як виняток і не інакше як за ухвалою самих колгоспників, при умові, що об’єднувані колгоспи пере­бувають в однаковому господарському й фінансовому стані. Все ж у місцевої влади “сверблячка” не зовсім припинилася. На кінець 1932 р. кількість колгоспів скоротилася до 23,3 тис.

Співвідношення між формами колгоспів за всі роки суцільної коле­ктивізації змінювалося так (у відсотках):

	комуни	артілі	тсози	всього
жовтень 1929 р.	2,9	22,6	74,5	100,0
травень 1930 р.	4,2	52,7	43,1	100,0
червень 1932 р.	3,1	96,3	0,6	100,0

Серед нечисленних комун переважали старі, добре поставлені гос­подарства. Більшість із них виникла на базі поміщицьких економій. Артілі стали панівною формою колективного господарства з весни 1930 р. В другій п’ятирічці вони утвердилися як єдина форма колгоспу. Відтоді термін “колгосп” став тотожним поняттю “артіль”.