44. Вололимир Сасюра. Юрій Иновськии. Петро Папч. Павло Усснко і .Іс'ош.Ї Первомаиськии у презилії піл час зустрічі з лслеіатами /V Всеукраїнською /їзли профспілок. Харків. 192н р.

плуг

■ ГУУ^ УУУ ГУУУ УУУ гууч УУУ ГУУ1 УУУ *УУ\ УУУ ГУУ1 УУУ ГУУ^ УУУ

ж

гууі УУУ гууі УУУ ГУУ1 УУУ гуу\ УУУ ГУУ1 УУУ гууі УУУ >УУ^ УУУ

'ууі

, ^ УУУ

-/7 гууі

ЩШ УУУ ГУУ)

Т-г-НК-. УУУ

И] 'Л^УУ

■ УУУ

4\ Гшпульиии лист літературного альманаху спілки селянських письменників Іілуї . Харків, 1924 р.

46. Харківська група письменників членів ' Гарту

Головним літературним центром була тодішня столиця УСРР — Харків. Тут сформувалася спілка селянських письменників “Плуг”, літературна організація пролетарських письменників “Гарт”. У середині 20-х рр. М.Хвильовий і М.Яловий заснували “Вільну академію про­летарської літератури” (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки видатних письменників і поетів — М.Бажана, О.Довженка, М.Куліша, П. Папча, Ю.Смолича, В.Сосюру, П.Тичину, Ю.Яновсь- кого та ін. Душею організації був М.Хвильовий (справжнє прізви­ще — Фітільов) — талановитий прозаїк і поет, критик і публіцист. Одним із перших він виступив проти казенно-бюрократичного підходу до творчості митців.

У 1925 р. розгорілася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політи- зована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім VI.Хвильовому. Приводом став його заклик “Геть від Москви!” Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту й не заперечував необхідності запозичення здобутків російської культури. Він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти в своїй творчості національні риси, теми та мотиви.

47. Микола Хвильовий

Доки міг, М.Хвильового захищав О.Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади письменника виключили з ВАІІЛІТЕ. Через рік ця організація самоліквідувалася. У націоналізмі були звинувачені й інші талановиті ііредставники української інтелігенції — М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Г.Осьмачка, Є.Плужник, В.Підмогиль- ний, М.Семенко та ін.

Яскравим здобутком українського театрального Мистецтва став харківський театр “Березіль”, організований у 1922 р. видатним режи­сером Л.Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропей­ських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посіли також п’єси талановитого українського драматурга іУІ.Куліша. Твор­чість Л.Курбаса та його театру дістала значний резонанс у широких мистецьких колах.

Різноманітним і наповненим було музичне життя 20-х рр. І Ілідно працювали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, П.Козицький, В.Косенко, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький та ін. Тривало творче жит­тя прославленої капели “Думка”.

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого художниками старшого покоління — М.Бойчуком, І.Іжакевичем, Ф.Кричевськум, К.Трохименком, а також молодими митцями —

А.Петриньким, В.Касіяном та ін.

48. Державна українська чтілрінна капе їй “Думка . Київ, 1924 р.

Зробило свої перші кроки українське кіномистецтво. У 1927 р. роз­почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, облад­наної найдосконалішим устаткуванням. У 1928 р. з’явився перший фільм О.Довжснка — “Звенигора”. Після цього митець посів чільне місце серед кінорежисерів світового класу.

Професійний зріз представників розумової праці в Україні, за дани­ми перепису 1926 р., мав такий вигляд (без безробітних):

• працівники культури та освіти — 67 350;

• митці — 5586;

• медики — 12 227;

• працівники суду, прокуратури, адвокатури — 5886;

• технічні спеціалісти — 42 289;

• керівники — 30 548.

У кількісному складі інтелігенції не відбулося значних змін проти дореволюційного періоду. Проте слід узяти до уваги, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або еміграції великої кількості спеціалістів. У середині 20-х рр. інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, особливо в категорії керівників. Інтелектуально й за рівнем освіти нове поповнення істотно поступалося дореволюційній інтелігенції. Серед нових кадрів переважа­ли так звані висуванці пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спира­тися на консультації дипломованих спеціалістів.

Національний склад інтелігенції України, за даними цього ж пере­пису, мав такий вигляд (співвідношення у % трьох найчисельніших національностей; за 100% узято загальну чисельність спеціалістів відповідної галузі):

№ п/п	Фах	Українці	Росіяни	Євреї
1.	працівники культури та освіти	69,2	15,3	8,6
2.	митці	27,6	30,2	36,1
3.	медики	19,9	18,2	56,7
4.	працівники суду, прокуратури, адвокатури	43,6	10,3	27,6
5.	технічні спеціалісти	47,6	35,1	9,0
6.	керівники в промисловості	30,7	31,5	25,8
7.	керівники в сільському господарстві	62,3	15,8	9,6
Із	наведених даних випливає,	що росіяни	переважали серед

технічної, наукової та викладацької інтелігенції, а євреї — в медицині й мистецтві. Гакі співвідношення в національній структурі інтелігенції спостерігались і в попередній період. Водночас завдяки політиці украї­нізації відбулися істотні зрушення в бік підвищення питомої ваги українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців у складі представників культури та освіти поясню­валася великим їх відсотком серед найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі — вчителів, особливо сільських. У групі техніч­них спеціалістів українці переважали серед агрономів, лісничих, фахів­ців нижчих технічних спеціальностей. У цілому питома вага українців серед інтелігенції ще не відповідала їх частці в складі всього населення.

РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ

У затвердженій у березні 1919 р. програмі РКП (б) одним із зав­дань партії проголошувалося створення умов для “повного відмирання релігійних забобонів’. Шляхи практичного здійснення цієї настанови розглянув у травні 1921 р. пленум ЦК РКІ І(б). За доповіддю О.Яро­славського пленум ухвалив постанову, в якій вимагав “на місие

релігійного світорозуміння поставити струнку комуністичну наукову систему”. В будованій більшовиками тоталітарній державі не залиша­лося місця для релігії та Церкви.

Однак компартійно-радянське керівництво усвідомлювало, що ска­сувати церковні громади неможливо, поки є вірні. Тому утворені в пар­тійних комітетах, починаючи від Центрального, антирелігійні комісії активно зайнялися насадженням войовничого атеїзму та підривом існу­ючих церков, зокрема шляхом їх розколу.

Створена в 1918 р. Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) знайшла в радянської влади підтримку в своїх спробах про­голосити автокефалію (незалежність) православних громад на тери­торії України. У жовтні 1921 р. було скликано Собор, який проти волі глави Російської православної церкви (РПЦ) патріарха Іихопа запо­чаткував Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Главою її став протоієрей В.Липківський, якого майже півтисячі деле­гатів від духівництва й мирян обрали таємним голосуванням на посаду першоієрарха — митрополита.

У 1924 р. УАПЦ уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій Церкві відправлялась українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демокра­тичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у вірних. До неї стали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі.

49. Антирелігійна пересувна виставка в Полтавському окрузі. 1929 р.

Все цс виявилося несподіваним для компартійних функціонерів, які дозволили діяльність УАГІЦ лише в надії на занепад релігійного життя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти української Цер­кви розпочався широкий наступ, ВПЦР була розпущена. Митрополи­та В.Липківського та більшу частину священнослужителів високого рангу звинуватили в українському націоналізмі. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на її парафії держава наклала особливо великі податки.

У січні 1930 р. під тиском ДНУ півсотні єпископів і священиків УАПЦ оголосили себе “Надзвичайним Собором”. У проголошеній під диктовку органів державної безпеки ухвалі говорилося: “Надзвичайний Собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинявся до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає даль­ше існування УАПЦ за недоцільне і вважає її ліквідованою”.

Ліквідуючи церковні громади й знищуючи храми, компартійно-ра­дянські функціонери не могли знищити релігійного життя. Більш успішним виявилося насадження “наукового атеїзму” серед молоді та дітей. Поступово стало формуватися покоління радянських людей, позбавлене в основній своїй масі віри в Бога.