16 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

Історичне і на рівні свідомості, і на рівні упредметнюваної

пам’яті є такою суб’єктивною реальністю, яка

є базовою підставою штучної природи єдності культури

і цивілізації.

В упредметнюваному стані можна фіксувати конкретну

діяльність людей у межах певного способу

виробництва як існування історичної реальності;

визначити простір як форму прояву історичного, тобто

конкретний історичний соціокультурний центр — фіксовану

в результатах єдність культури і цивілізації;

нарешті, в упредметнюваному стані життєдіяльності

людей можна встановити її час як форму здійснення

історичного — конкретний історичний час.

Специфіка упредметнюваного стану минулого на рівнях

способу його існування, форми прояву і форми здійснення

обумовлює статус історичного як особливого виду

буття у світі. Цей статус визначає особливості освоєння і

збагнення історичного, вимагає відповідної методології.

Із позицій суб’єктивного підходу історичне є творчою

конструкцією історика, зміст і форми якої визначені

метою і завданнями дослідника. Історик у комплексі

інформації відстежує й оцінює історичне через унікальну,

знакову персону або розглядає минуле, використовуючи

аналогії з природою. Дослідник може свідомо чи несвідомо

фальсифікувати історичне з огляду на власні переконання,

політичну кон’юнктуру, соціальне замовлення.

За об’єктивним підходом, історичне — це особливий

вид буття у світі, яке треба приймати таким, яким воно

є. За Гегелем, розвиток уявлень про історичне має такі

етапи: об’єктивний процес становлення і розвитку первинної

історії; рефлексія історії; філософсько-історичне

освоєння минулого.

На першому етапі фіксують емпіричні події, прикладом

може бути історія в записах Геродота (між 490

і 480 — 425 до н. е.) і Фукідіда (прибл. 4 60—

400 до н. е.), Плутарха (прибл. 4 5 '— прибл. 127) і

Тацита. На цьому етапі історик, «заражений» духом

своєї епохи, включений у буття безпосередньо, а тому

ще не може виокремити історичне як особливий вид

буття. На другому етапі здійснюють історичну реконструкцію

з позиції уявлень іншої епохи, через її ціннісні

орієнтири, суб’єктивність її історика. При цьому

історичне зберігає свою невизначеність, його адекватІсторичне

як особливий вид буття у світі 17

ний образ ще не можна отримати. І лише на третьому

етапі, вже у межах філософії історії, з ’являється

можливість проникнути в суть історичного й уявити

історичний процес як особливе буття, що втілюється в

просторі і розвивається в часі; як ціле, що має свою

логіку становлення, об’єктивну суперечність як джерело

розвитку, механізм розвитку і перспективу.

За Гегелем, тільки філософія історії забезпечує адекватне

знання історичного, втілюючи збіг онтології

(грец. on (ontos) — єство і logos — учення) і епістемології

(грец. epistemologia — теорія пізнання), історичного

і логічного. Тільки через філософію історії історичне

заявляє про себе як про реалізацію людини у

сфері духу (свідомості) із демонстрацією переходу

людини із «царства необхідності» в «царство свободи»,

зі стану передісторії в стан історії з підготовкою до

переходу в постісторію.

Усе різноманіття підходів до осмислення історичного

можна звести до розроблення всеосяжних концепцій

із претензією визначити суб’єкт історії, її рушійні

сили, сенс і призначення. Ці концепції об’єднують такі

ознаки:

а) формування всіх концепцій у межах раціонального

освоєння взаємозв’язку буття світу і буття у світі, але

на основі тієї філософської парадигми, яка домінує на

момент становлення певної концепції;

б) зорієнтованість на розкриття сенсу історії і її

призначення, що дає змогу впорядковувати концепції;

в) обмеження можливостями свого часу, рівнем теорії

і практики, станом методологічної культури.

Залишається актуальною і проблема пошуку оптимальних

способів пояснення історичних подій у зв’язку

зі специфікою історичного знання і його принциповою

відмінністю від природничого. Тому перед філософією

історії постають особливі завдання:

— вивчення досвіду осмислення історії, представленого

у найавторитетніших концепціях;

— з ’ясування специфіки соціального пізнання і особливостей

історичного пізнання;

— інтерпретація чинників гіпотетичного тлумачення

історії і виявлення можливості перетворення процедури

пояснення на теоретичне обґрунтування;