14 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

і встановити суть. Першооснова постає як вища абстракція,

як «щось», про яке можна сказати тільки те,

що воно є. У цьому сенсі буття світу є онтологічною

характеристикою світу і початковим поняттям гносеології.

Констатація факту буття світу і його абсолютних

характеристик допомагає в конкретному випадку виділити

його види й рівні організації; розгледіти спосіб

існування, форму прояву і форму здійснення буття у

світі, а саме — рух, простір і час. За цими характеристиками

постає гносеологічна проблема співвідношення

загального й одиничного, нескінченного і кінцевого.

Людина є одним із рівнів буття і прагне пізнати все

буття світу, що надзвичайно складно з погляду як чуттєвого

сприйняття, так і логічного осмислення.

Давньогрецький філософ Арістотель (384 —

322 до н. е.), намагаючись розв’язати проблему співвідношення

загального й одиничного, запровадив

поняття «активнаформа» та «пасивна матерія», єдність

яких, на його думку, і формує дійсність. Ця єдність

припускає наявність своєї причини, першоявища, що

забезпечує не лише взаємозв’язок форми і матерії, а й

надає цій єдності рух. Рух, у свою чергу, стає способом

існування конкретної єдності, яка виявляється через

свій простір і здійснюється свого часу. Такою першоосновою

є Бог.

Середньовічні філософи виокремили буття, що творить

(Бог), і буття створене (тлінний світ), розмежовуючи

явище і суть, можливість і дійсність.

В епоху Нового часу теологічне розуміння проблеми

буття світу і буття у світі було замінено фізичним. Сформувалася

традиція розглядати буття світу як субстанцію,

на противагу чуттєво сприйманому буттю у світі.

Відповідно до загальної спрямованості певної філософської

концепції розглядають існування або однієї субстанції

(монізм), або двох (дуалізм), або безлічі (плюралізм).

Девід Юм (1711—1776), англійський фахівець у сферах

методології і гносеології, висловив сумнів у доцільності

вчення про субстанцію як прообраз буття світу і

запропонував розглядати субстанцію винятково як

гіпотетичну асоціацію цілісного сприйняття світу. Це

стало приводом для мислителів епохи Просвітництва

замінити невизначену субстанцію поняттям «матерія»,

яка виявилася через протиставлення свідомості. її отоІсторичне

як особливий вид буття у світі 15

тожнювали з фізичною реальністю, а рух обмежували

тільки механічною формою. Той факт, що світ розвивається,

було визнано, однак механізму цього розвитку

тоді не з ’ясували.

Представники німецької класичної філософії з позиції

тотожності буття і мислення в межах парадигми пан-

раціоналізму (абсолютизації раціонального) та панлогізму

(абсолютизації розуму) пояснили механізми розвитку

світу. У методологічному і гносеологічному плані це був

істотний крок в осмисленні проблеми взаємозв’язку

буття світу і буття у світі. Звичне розуміння субстанції як

метафізичної невизначеності або матерії як фізичної

реальності замінили поняттями «абсолютна ідея» і «світовий

розум ». Ці поняття у процесі розвитку здатні породжувати

форми свого відчуження та нові смисли. Певні

(упредметнені, такі, що об’єктивувалися) форми цього

відчуження поставали як буття у світі або продукт діяльності

духу (свідомості), здатного не лише відображати

буття світу, а й творити ті або інші рівні буття у світі.

Абсолютизація можливостей свідомості, панраціо-

налізм в онтології і панлогізм у гносеології стали об’єк тами

критики з боку різних філософських напрямів у

другій половині XIX і впродовж майже всього XX ст.,

коли теорія раціональності на практиці трансформувалася

у формальну раціональність зі всіма її недоліками.

Тотальне заперечення раціональності загальмувало

подальше осмислення онтологічної проблеми взаємозв’

язку нескінченного й кінцевого, тому це завдання

стоїть перед сучасними вченими.

Складовою проблеми співвідношення нескінченного

й кінцевого є питання про історичне як особливий

рівень буття у світі.

Історичне — особливий вид буття у світі, який має свій спосіб існування,

а також форми прояву і здійснення, що робить його самодостатнім

об'єктом дослідницької практики.

Цей конструкт виник ще за античності, а його дослідження

актуальне і дотепер. Людина, яка прожила

життя без знання історії, володіє досвідом тільки свого

покоління, свого короткого життя, а та, яка пізнала

історію, — досвідом людства. Ця аксіома не потребувала

б доказів, якби не питання про розмежування достовірного

і правдоподібного в історії.