36 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

Принцип історицизму адаптувала філософія марксизму,

замінивши термін «історицизм» на «історизм».

Історизм марксистської теорії розглядав соціальну

реальність як діяльність, яка виявляється в певному

просторі і здійснюється в часі, демонструючи свою протяжність

і тривалість. Розвиток цієї дійсності визначається

рівнем розвитку продуктивних сил і характером

виробничих відносин, а зрештою, станом класової

боротьби.

Німецький філософ, основоположник філософії герменевтики

Вільгельм Дільтей (1833—1911) у праці

«Вступ до наук про дух» розмежовував світ природи,

стосовно якого використовують метод пояснення, і світ

діяльності, де доцільний метод розуміння. Такий підхід

дав змогу представникові неокантіанства Генріху

Ріккерту (1873—1936) не лише обстоювати класифікацію

наук на науки про закони розвитку природи і

науки про події, а й обґрунтувати необхідність освоєння

цих подій через аксіологічну (грец. aksia — цінність

і logos — слово, вчення) інтерпретацію — теорію цінностей.

Один із найвпливовіших філософів науки XX ст.,

відомий насамперед як критик класичного поняття

«науковий метод», Карл-Раймунд Поппер (1902—1994)

нищівно критикував ідеї марксизму щодо об’ єктивності

законів історичного процесу. Всю соціальну філософію

марксизму він вважав історицизмом і сумнівався в

спроможності теоретичної історії здійснювати соціальне

прогнозування: «Віра в історичну необхідність є

явним забобоном і неможливо передбачити хід людської

історії науковими методами. Історицизм — це бідний

метод, який не дає результатів».

Поняття «цінності» і «ціннісні орієнтири» розмежовують

природознавство та історію, що не виключає її

належності до науки як особливої Ч'алузі наукового

знання, принципово відмінного від політики і права,

мистецтва і релігії, моралі і філософії. Істотним аргументом

на користь відокремлення науки про природу

від науки про людську діяльність став розгляд історії як

науки про час. З античних часів розрізняли два образи

часу: Еон і Хронос — вічність і час. Давньогрецький

філософ Плотін (прибл. 203—205 — прибл. 269), а услід

Історія як об’єкт філософського аналізу 37

за ним Аврелій Августин (354—340) розглядали час як

життя душі, а вічність — як витік часу. В умовах парадигми

космоцентризму, властивої античному світосприйняттю,

актуальним був тільки теперішній час.

Всесвіт як рух від хаосу до порядку вибухає новим накопиченням

хаосу, що позначається на житті людини,

потреби якої переважно вітальні (пов’язані із забезпеченням

фізичного виживання). Буття індивіда жорстко

вмонтоване в буття общини (поліса), він є часткою цілого.

Визначення людини як двоногої тварини, в кращому

разі — як суспільної, побічно свідчить про пріоритет

вітальних потреб. Антична людина як частка цілого

демонструє «волю до життя» — прагнення знайти нову

якість із претензією на цілісність, самостійність та

індивідуальність. Здійснення цього стало реальністю

тільки в епоху Відродження.

Стан людини і суспільства античності можна оцінювати

як первинний у процесі їх становлення, середньовіччя

— як «юність» новоєвропейської цивілізації, час

затвердження історичності людини і становлення

поняття «історія людства». За середньовіччя формула

«вічність — час» втілилася у проблемі відносин Бога і

створеного ним світу. Становлення і розвиток філософської

думки середньовіччя відбувалися в межах парадигми

теоцентризму, яка ділить час на минуле, сьогодення

і майбутнє. Августин («Сповідь») зазначав, що всі

три часи існують у душі і ніде більше. Сьогодення щодо

минулого — це пам’ять; сьогодення теперішнього —

безпосереднє споглядання; сьогодення майбутнього —

його очікування. Християнський богослов Фома

Аквінський (1226—1274) у праці «Суми теологій» наголошував,

що час, на відміну від вічності, має свій початок

і свій кінець; вічність — це міра перебування, а

час — міра руху. Зусиллями мислителя вічність заявляє

про себе як про простір, а час зберігає свій статус.

Для простору характерний атрибут протяжності, для

часу — атрибут тривалості. Із часом пов’язані пам’ять

про минуле, розуміння сучасності і передбачення майбутнього.

Ідею тривалості часу успішно розвивали філософи

Рене Декарт (1596—1650), Бенедикт Спіноза (1632—

1677) і Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716). Фізик