34 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

1.5. Історія як об’єкт

філософського аналізу

Інтерес до минулого виник тоді, коли сформувалася

людська свідомість. Цей інтерес не можна пояснити

лише людською допитливістю. Сама людина — це історична

істота. Вона народжується, росте, змінюється,

розвивається з часом, є продуктом цього розвитку,

тобто переживає особисту історію, завдяки чому усвідомлює

насамперед історію свого роду, а згодом і народу,

і всього людства. Це міркування важливе для розуміння

як походження, так і суті історії.

Етимологія терміна «історія» має давньогрецьке

коріння і означає «пізнання достовірності подій». У

римській історіографії наголошування на пізнанні змінилося

«оповіданням». В епоху Відродження термін

«історія» набув значення «встановлення істинності

факту». Еволюція значень впливала і на філософське

осмислення історії.

Становлення історії відбувалося під впливом класифікації

знання про світ за предметом вивчення (Пла-

тон) і за методом дослідження (Арістотель).

У трактаті «Держава» давньогрецький філософ Пла-

тон (прибл. 428—427 — прибл. 348—347 до н. е.) склав

перелік семи витончених мистецтв для майбутніх керівників

держави: читання, словесність, діалектика,

арифметика, геометрія, астрономія, музика. Із XII до

XVII ст. цей перелік був основою європейської програми

університетської освіти на філософському факультеті.

За платонівським переліком витончених мистецтв

вбачалася тріада: діалектика як учення про пізнання

світу; фізика як почуттєве сприйняття світу; етика як

наука про етичне ставлення людини до світу. Пізніше

діалектика трансформувалася в логіку, а фізика — в

історію природи та історію людей. Тільки у XIX ст.

було відокремлено науки про природу від наук про дух,

культуру і суспільство, а історію потрактовано як науку

про реалізовані можливості або факти. Об’єктом дослідження

історії стало минуле людства, а предметом —

діяльність людини і її ставлення до світу через взаємозв’язок,

взаємодію і взаємообумовленість у часі, які в кожному

випадку мають конкретний характер.

Історія як об’єкт філософського аналізу 35

Центральною фігурою історії, за німецьким філософом

Максом Шелером (1874—-1928), стала людина, яка

не знає, що вона таке, але це незнання її хвилює. Надалі

людину як суб’ єкта історії замінили історія способів

виробництва, історія суспільно-економічних формацій,

історія класової боротьби. Тільки наприкінці XX ст.

можна констатувати повернення людини як предмета

вивчення в історіографію соціальної історії, її включення

в історичну антропологію, історію повсякденності,

мікро- і макроісторію.

За методом дослідження, тобто за цільовим призначенням

дослідження і способами пізнання, історію класифікував

Арістотель. Розумову діяльність він поділяв на

теоретичну, практичну і творчу: теоретична відображена

в логіці, фізиці і метафізиці; практична охоплює етику,

економіку і політику; творча передбачає такі форми, як

поетика, риторика і мистецтво. Теоретичною діяльністю

керує розум, практична опирається на пам’ять, а творча

— на уяву. Ця схема набула популярності у XII ст.,

коли формувалася університетська освіта в Європі.

Арістотелівську спадщину розвивав англійський

філософ Френсіс Бекон (1561—1626), виокремлюючи

науки розуму (філософія і фізика), науки пам’яті (історія)

і науки уяви (мистецтво і поезія). Оскільки предметом

науки пам’яті є природа, людина і Бог, то їй відповідає

і поділ на природну, цивільну і священну історію.

За класифікацією Ф. Бекона, історія набуває статусу

фактографії, або описової науки.

Поняття «історицизм», запроваджене німецьким

філософом Й.-Г. Гердером, скоригувало дискусію про

історію як описову науку та історію як соціологію. Історія

заявила про себе як допоміжне знання, знання як

передумову. За Й.-Г. Гердером, сама людина є тією історією,

яка говорить про себе через різноманіття діяльності.

Фундаментальне обґрунтування історицизму Герде-

ра належить представнику німецької класичної філософії

Г.-В.-Ф. Гегелю. З його погляду, історицизм

оснований на таких принципах:

— визнання субстанціальності історії, ядром якої є

розум, наділений необмеженою потужністю;

— утвердження цілісності історичного процесу і

його доцільності, а отже, наявності в історії сенсу.