28 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

Накопичений величезний емпіричний і теоретичний

матеріал вимагають нового методологічного осмислення.

Це, у свою чергу, ставить історичну науку перед

необхідністю пошуку відповідей на базові онтологічні,

гносеологічні, праксеологічні, аксіологічні питання, на

які здатна відповісти філософія історії.

1.4. Філософія історії як чинник

становлення історичної науки

Історія як самостійна наука виокремилася з гуманітарного

знання однією з перших. У часи Геродота її розуміли

як «Histories Apodexis» — «виклад подій», бажано вустами

очевидця, що спирається на достовірні свідчення. Від

простої розповіді він відрізнявся богонатхненністю.

На основі розуміння історії як Histories Apodexis

було сформульовано п’ять парадигм, які дотепер є основою

розуміння історії як галузі наукового знання:

1) предмет Histories Apodexis — події минулого, які

історик називає історичними фактами;

2) формою Histories Apodexis є розповідь (оповідання),

що має внутрішню структуру і сюжет;

3) між подіями минулого і Histories Apodexis наявна

стійка схема інформаційної комунікації, втілена у

таких історичних джерелах: свідчення очевидців, записані

безпосередньо з їх слів або переказані з чиїхось

слів; пам’ятки матеріальної культури і поточної документації,

спочатку не призначеної для історика. Завданням

Histories Apodexis є отримання інформації з

цих джерел про певні події минулого різними способами

для встановлення історичної істини;

4) Histories Apodexis властивий особливий духовний

зміст, який відрізняє її від інших гуманітарних наук.

Спочатку історії надавали містичного відтінку; давні

мислителі посилалися на «погляд Аполлона», німецькі

класики XVIII—XIX ст. (Г.-В.-Ф. Гегель, JI. фон Ранке)

писали про прояв в історії «божественного духу»;

5) у гносеологічному аспекті Histories Apodexis

вибудовують згідно з певними нормами, що співвідносяться

із законами, за якими розвивається історичний

процес. Своєрідну формулу історії пропонували майже

Філософія історії як чинник становлення історичної науки 29

всі автори Histories Apodexis, наприклад Плутарх —

моральні сентенції, Г.-В.-Ф. Гегель — прояви Абсолюту,

К. Маркс — базис і надбудову.

Ці парадигми були основою Histories Apodexis упродовж

майже двох з половиною тисяч років. Однак наукова

інституціалізація історії була обумовлена формулюванням

соціологічних законів і виокремленням джерелознавства

як її базису. Соціологія як окрема наука

виникла у першій половині XIX ст. (О. Конт), а до становлення

джерелознавства доклали зусиль німецькі

філософи герменевтики (Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахер,

В. Дільтей, X. Вольф та ін.). Про інституціалізацію історії

як науки свідчить формування професійних стандартів

і систем їх отримання. У європейських університетах

було відкрито кафедри історії (1810 — в Берліні,

1812 — в Сорбонні та ін.), започатковано видання спеціальних

історичних серій («Монументальна історія

Німеччини», розпочата Г.-Ф. фон Штейном у 1815).

Незабаром виникають професійні історичні періодичні

видання («Читання в Імператорському товаристві історії

і старовин Російських» у 1845, Historische Zeitschrift

(«Історичний журнал», Німеччина, 1859), Revue historigue

(«Історичний журнал», Франція, 1876), Rivista storica

Italiana («Італійський історичний журнал», 1884),

English Historical Review («Англійський історичний

журнал», 1886), American Historical Review («Американський

історичний журнал», 1895)).

Історична наука у XX ст. розвивалася суперечливо.

Саме протягом XX ст. сформувалися глобальні історичні

теорії: цивілізаційний підхід та історичний матеріалізм,

а також набув загального характеру історичний

позитивізм (лат. positivus — позитивний) — напрям, за

яким джерелом істинного знання є емпіричний аналіз.

У другій половині XX ст. історична наука поділилася на

окремі галузі.

У XX—XXI ст. було вироблено сучасне розуміння

історії як науки.

Історія як наука — сфера гуманітарного знання, що займається

вивченням людини (її діяльності, стану, світогляду, соціальних

зв'язків і організацій і т. д.) у минулому.

У вужчому сенсі її трактують як науку, що вивчає

письмові джерела про минуле, для того щоб установити

зо Філософія історії як спосіб осмислення історичного

послідовність подій, об’єктивність описаних фактів і

зробити висновки про причини подій.

Важливу роль відіграло залучення математичних

наук до дослідження історії. Незважаючи на застереження

гуманітаріїв («Добре б зрозуміти, що саме ми

рахуватимемо», — вказував Р. Муньє), математичні

методи дослідження поступово стають необхідною умовою

науковості історичного дослідження. Окрім соціальної

і економічної історії ці методи поширилися в джерелознавстві,

текстології, історії повсякденності та ін.

Домінуючим напрямом в історичній науці XX ст.

був історичний позитивізм. Позитивісти зуміли вдосконалити

техніку зовнішньої і внутрішньої критики джерел,

методику виявлення підробок і недостовірних відомостей.

Проте на цьому вони зупинилися, вважаючи,

що виявлення переліку історичних фактів дає змогу

відновити справжню історію. Саме позицію, що зводить

процес історичного пізнання до каталогізації, у другій

чверті XX ст. почали активно критикувати противники

позитивістського підходу.

Проблеми у філософії історії накопичувалися і

спричинили кризу, що виникла за кризою історичної

науки. Дискусії щодо предмета історії зводяться до з’я сування,

є історія раціональною реконструкцією особливої

історичної реальності чи завершеним минулим,

зафіксованим на його матеріальних носіях. Якщо дотримуватися

першого підходу, то слід продовжувати будувати

умоглядні схеми і концепції для реконструкції минулого.

Відповідно, філософія історії буде лише раціональною

доктриною. І навіть критичні погляди на історичні

феномени і методи їх реконструкції породжуватимуть

суб’єктивні доктринерські концепції. Якщо предметом

історії є завершене минуле, то йдеться про реальність, і

такий підхід до історії цілком узгоджується з методологією

сучасної науки і може трактуватися як наукове

знання, оскільки на підставі дослідження матеріальних

носіїв минулого можна реконструювати історію.

Багато залежить від напряму руху дослідницької

думки: від умоглядної побудови до осмислення історичної

реальності або від об’єктивної реальності до наукової

теорії історичного знання. Відомі концепції і самої

історії, і філософії історії ґрунтувалися на підході, за

яким історія є раціональною реконструкцією реальноФілософія

історії як чинник становлення історичної науки 31

сті. Однак критична думка і постмодернізму, і постне-

класичної науки остаточно продемонструвала наукову

неспроможність такого підходу. За ним картина історичної

реальності в кращому разі була суб’єктивно

обмеженою, а в гіршому — політично кон’юнктурною.

На рівні філософських міркувань певних успіхів

досягли соціальна філософія і футурологія. Вони відкрили

нові напрями розвитку для раціонального дискурсу

і філософії історії. Широкі перспективи має теоретична

історія, що за суттю є раціональною філософією

історії, особливою науковою методологією, як а

звертається до реальності. Відповідно, історія як наука

повинна будуватися на основі дослідження цієї реальності.

Історики-традиціоналісти вважають, що така методологія

малопродуктивна, зводиться до тривіальностей.

Справді, за цим підходом традиційна історія може дещо

втратити, наприклад барвистість викладу. Однак історична

наука — не літературний твір, втрати образності

викладу компенсуються рівнем науковості, об’єктивністю,

тим, що знання піддається верифікації, є евристичним,

прогностичним і ефективним.

Шлях формування власної наукової теорії, яким

пройшли всі науки, мало подолати також історичне

знання. Наукові процедури кількісних і якісних методів

спостереження, опису, формалізації, теоретизування

уже сформульовані у низці історичних дисциплін:

археології, палеонтології, демопалеонтологїї та ін.

Традиційну історію (Histories Apodexis) не варто

ігнорувати, історичне знання лише слід по-новому

структурувати. Ядро його становлять наукові теорії,

тобто теоретична історія, методологія історії, а також

теорії середнього рівня — сукупність узагальнень, що

перевіряються, поєднують теорію з практикою. Якщо

такі теорії співвідносити між собою, можна отримати

узагальнювальні теорії вищого рівня. Функцію співвіднесення

виконує методологія науки, яка охоплює

основні принципи і певні базові поняття, при чому особливо

значущий порівняльний метод.

Процес формування історії як науки зачіпає інтереси

багатьох істориків — традиціоналістів, історичних

позитивістів. Вони не займаються науковою діяльністю

в загальноприйнятому сенсі, а радше є представниками

гуманістики, яку в сучасній історичній науці розуміють__