8 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

1.1. Сутність, об’єкт і предмет

філософії історії

Величезний емпіричний і теоретичний матеріал,

накопичений філософією історії, потребує переосмислення

і нових методологічних підходів. Необхідна не

лише ефективніша теорія класифікації нагромадженого

досвіду, а його актуалізація з метою затребуваності

у майбутньому.

Історики, як правило, реконструюють образи історичної

реальності відповідно до власного розуміння, що

втілюється в різних комбінаціях фактів і їх інтерпретації.

Філософи в межах певної картини світу намагаються

відтворити історичну реальність, установити закони

її розвитку, обираючи пріоритетним орієнтиром логіку.

Філософська картина світу кожної епохи формує певну

парадигму — дисциплінарну матрицю освоєння світу,

яка має власні обсяг пізнання й можливості, правила й

винятки, концептуальне бачення.

Усім науковцям можуть бути притаманні фантазії,

погляди та уподобання (поширена думка, що філософи

більш схильні до схематизму, формалізму, а історики —

суб’єктивніші, бо на їхній світогляд впливає національна

належність). Ще Публій Корнелій Тацит (прибл. 58 —

прибл. 117) звертав увагу на факт зникнення з історії

об’єктивної позиції, оскільки одні спотворюють історичні

події із бажання полестити володареві, інші — з

ненависті до правителя.

Крайнощів у осмисленні будь-якої історичної події

можна уникнути, якщо звернутися до філософії історії.

Вона здатна попередити схематизм і запобігти суб’єк тивності.

Щоб з’ясувати пізнавальні можливості філософії

історії, слід уточнити її об’єкт і предмет, а також її

еволюцію.

Термін «філософія історії» вперше використав французький

філософ-просвітитель Вольтер (1694—1778)

тоді, коли його сучасники вважали, що життя людини

або народу є лише відображенням певних кліматичних

чи географічних умов середовища існування, а історія

як наука розвивається за законами природничих наук.

Хоча за епохи Просвітництва були сформовані стандарти

раціонального мислення, її мислителі були далекі від

Сутність, об'єкт і предмет філософії історії 9

обґрунтування висновку про те, що людина є творцем

історії. На духовному світі людини першим зосередився

представник німецької класичної філософії Іммануїл

Кант (1724—1804).

Епоха Просвітництва заклала підвалини для новітньої

філософії історії. Її об’єктом став історичний вимір

людського буття, а предметом — уявлення про мету і

сенс історії, її зв’язок із гуманітарними і природничими

науками. Таке розуміння об’єкта і предмета філософії

історії зробило її найважливішим чинником формування

світогляду, який допомагає побачити ймовірні

шляхи суспільного розвитку і, можливо, уникнути трагічних

помилок.

Особливий статус філософії історії пояснюється тим,

що вона досліджує розвиток соціуму, єдність і різноманіття

історичного процесу; розглядає проблеми соціального

детермінізму, встановлює істинність або вірогідність

історичних фактів і подій. Все це і є підставою

для сприйняття філософії історії як логіки розвитку

суспільства.

Завдяки філософії історії у XIX ст. було сформовано

уявлення про історію як процес, основою якого є

певні тенденції (Гегель, Маркс, Дільтей, Віндельбанд,

Ріккерт та ін.). За цими тенденціями приховані закони

розвитку суспільства, особливості яких зумовлює

єдність раціонального й ірраціонального в жит т єдіяльності

людини, яка впливає на специфіку прояву

загальних законів всесвіту і визначає принципову відмінність

законів розвитку суспільства від законів

розвитку природи.

Німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель

(1770—1831) заперечував саму можливість підпорядкування

гуманітарної думки природничому знанню. У

гуманітарній думці, що основана на абстрактних ідеях,

він вбачав стрижень уявлень про історичний процес, але

межі історії звужував до політичної історії. Німецький

філософ і економіст Карл Маркс (1818—1883) істотно

розширив їх за рахунок економічної історії, але він не

звернув уваги на взаємозв’язок духовного життя суспільства

та економіки. Більше того, Маркс вважав

духовне життя суспільства одним із наслідків економічного

життя.

10 Філософія історії як спосіб осмислення історичного

У другій половині XIX ст. у філософії історії почали

утверджуватися ідеї позитивізму, що тлумачить

історію як емпіричну науку, яка реєструє факти, а філософію

історії — як засіб установлення закономірностей

у цьому банку даних. Оскільки закон розвитку трактували

спрощено, без визначення специфіки розвитку

суспільства і природи, то багато філософів повернулися

до поглядів епохи Просвітництва, уявлень про історію

як набір фактів, пов’язаних хронологічно.

У XX ст. активізувалося вивчення історії через дослідження

проблеми людини в культурі (М. Данилев-

ський, О. Шпенглер, М. Бердяєв, А.-Дж. Тойнбі, К. Яс-

перс та ін.). Було сформульовано концепції осягнення

історії через аналіз соціокультурного простору, де здійснюється

життєдіяльність людини як єдність прояву її

раціональності й ірраціональності. Російський філософ

Микола Бердяєв (1874—1948) наполягав, що основною

проблемою історії, предметом її дослідження є доля

людини і людства, а «таємниця історії» — це таємниця

життя окремої людини або народу.

Тільки у XX ст. окреслилася принципова відмінність

об’єкта гуманітарного знання (гуманістики) від

об’єктів вивчення природничих наук. Вона полягає в

тому, що будь-яке гуманітарне знання, в т. ч. історичне,

на відміну від природничого, відзначається унікальністю,

неповторністю, впливом особистості як

творця, так і дослідника, містить певні елементи

суб’єктивності. Отже, трактування унікального об’єк та,

що має власну логіку, залежить від світогляду дослідника,

який формуватиметься в діапазоні від стихійного

становлення на рівні буденної свідомості до раціонального

на рівні теоретичної. Роль базового чинника

виконує філософський світогляд і його похідні (прикладні)

форми: політичне і правове, етичне й естетичне,

а також наукове. Світогляд на рівні буденної свідомості

тяжіє до феноменального осягнення минулого, а

теоретичної — виводить на сутнісне освоєння минулого

й істотно знижує суб’єктивність його осягнення й аксі-

ологічної інтерпретації.

Об’єктом історії є емпіричне (грец. етреігіа — досвід)

минуле, а предметом — історичний час у конкретних

формах його прояву, основною з яких є історія

самореалізації природних прав людини, особистості.

Сутність, об’єкт і предмет філософії історії 11

Оскільки філософія як наука зосереджена на сутності

суб’єктів, то суб’єктом і предметом філософії історії стають

певні узагальнення.

Об'єкт філософії історії — соціокультурний світ, що відображається

в історичній свідомості, узагальненість і тотальність історичних

фактів та закономірностей.

Предметом філософії історії є знання про загальні,

первинні витоки і причини всесвітньої або будь-якої

локальної історії, знання про сенс фундаментальної

ідеї, що розкриває детермінацію історичних процесів, а

також про методологію пізнання історії.

Предмет філософії історії — стан історичної пам’яті з орієнтацією

на розкриття граничних підстав минулого, розгляд історичного як

особливого буття у світі, принципово іншого порівняно з інакшими

рівнями організації світу.

Загалом філософія історії — це філософське тлумачення

та оцінювання історії переважно через аналіз

результатів історичного дослідження і викладення

історії. Залежно від того, що вважати рушійною силою

історії, сформувалися такі основні системи філософії

історії: теологічна — рушійною силою історії вважає

задум Бога; натуралістична — природу людини, що

володіє спонуками, пристрастями, та її середовище;

ідеалістична — ідеї, духовно-наукове або духовно-ду-

шевне життя людини; матеріалістично-економічна —

економічні відносини; метафізична — трансцендентальну

закономірність або долю, фортуну. Майже

кожна із цих систем філософії історії незалежно від змісту

за своєю формою є раціоналістичною, що свідчить

про узагальненість і тотальність історичних фактів та

закономірностей.

Філософія історії досліджує вічні проблеми людського

життя, здійснює пошук і реконструкцію відповідей

на запитання, що думали люди про загальну природу

світу, якими були їх уявлення про світ інших народів,

чи мала місце спадкоємність і адаптація чужого

соціокультурного досвіду тощо. Як наслідок, вибудовується

філософсько-історична картина світу, визначається

місце в ній людства; формується загальне уявлення

про світ і місце людини в ньому; складається система

ціннісних орієнтирів; формулюється та заданість,