Список рекомендованої літератури до теми:

1. Антоненко-Давидович Є. Як ми говоримо.– Київ: Либідь, 1991.– 253с.

2. Ділова українська мова: Посібник для студентів вузів / За ред. Н.Д.Бабич. – Чернівці: Рута, 1996. – 276 с.

3. Довідник підприємця / М. Ф. Черепок, Т. Ф. Зайченко – К.: Журналіст України, 1992. – 114 с.

4. Дужик Н. Науковий стиль і сучасні термінологічні проблеми // Українська мова: з минулого в майбутнє. – К., 1998. – С. 124–126.

5. Жанри і стилі в історії української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1989. – 288 с.

6. Коваль А. П. Культура ділового спілкування: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.

7. Ринкова термінологія ділової людини: Словник-довідник. – К.: Абрис, 1992.– 88 с.

8. Пентилюк М. I. Культура мови і стилістика: Пробний підручник для гімназій гуманітарного профілю. – К.: Вежа, 1994. – 239 с.

9. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.

Тема 4: текст. Типові зразки наукових текстів

Зміст

1. Поняття про текст. Науковий текст

2. Типи наукових текстів (тези, конспект, анотація, доповідь, реферат, курсова / дипломна роботи, бібліографічний опис, стаття рецензія)

1.

Текст у сучасному мовознавстві позначає кілька мовних явищ:

• реально висловлене (написане та ін.) речення або сукупність речень;

• уся сума (сукупність) актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови;

• текст – водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішення;

• текст – це об’єднана смисловим зв’язком послідовність одиниць мовлення: висловлень, абзаців, розділів;

• комунікативний акт.

Текст – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматичними зв'язками, а в загально композиційному плані – спільною темою і сюжетною заданістю.

Учені відзначають, що до складу тексту входять:

– речення, поєднані між собою;

– надфразові єдності або складні синтаксичні цілі.

Надфразова єдність складається з двох частин:

текстовий суб’єкт (ця частина подібна до підмета і логічного суб’єкта);

текстовий предикат (ця частина подібна до присудка і логічного предиката). Текстовий суб’єкт (С) означає те, про що говориться в тексті. Текстовий предикат (П) – це те, що говориться в тексті про текстовий суб’єкт. Текстовий суб’єкт і текстовий предикат виражаються цілими реченнями – одним, двома або кількома.

Типи зв’язку: паралельний, ланцюговий (послідовний), кільцевий.

Паралельний зв’язок виникає між реченнями однорідного складу. При паралельному зв’язку речення самостійні, не зв’язані граматично з іншими.

Ланцюговий (послідовний) зв’язок – найбільш поширений, він виникає між реченнями неоднорідного складу. Елементи попередніх речень повторюються в наступних або заміщаються вказівними словами – займенниками, займенниковими прислівниками.

Кільцевий – основна думка повідомлення є обрамленням до тексту.

Плавність розгортання теми у великих текстах забезпечується також ретроспективним і перспективним зв’язками.

Ретроспективний зв’язок – це опора на вже сказане, а перспективний – як буде розгортатися виклад у подальшому. Засобом ретроспективного зв’язку є повтор слова сосна у перших реченнях поданих надфразових єдностей, що тематично єднає ці структури.

За формами реалізації тексти поділяють на усні і писемні. Публіцистичні, наукові, інформаційні тексти можуть бути і усними, і писемними.

Інші тексти можуть існувати лише в одній із форм:

в усній – судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо;

у писемній – епістолярні твори, твори художньої літератури, офіційні документи, у т. ч. резолюції, накази, протоколи, характеристики, акти, телеграми.

Важлива роль в оформленні тексту належить графічним засобам – поділу на абзаци, розділовим знакам (писемна форма), інтонації (усна форма). Вони допомагають забезпечити комунікативну спрямованість і структурну організацію тексту на різних його рівнях.

Наукове знання може бути виражено у різних видах первинних текстів: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців); письмових (доповідь, дисертація, стаття, монографія тощо).

У тексті є: зміст знання (функціонує вже як семантика тексту) і саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).

Типи наукових текстів: доповідь, дискусія, монографія, підручник, стаття у різному ступені демонструють наукове знання, його семантику.

Спрощено представляють наукове і технічне знання документи, зокрема: технічні посібники з експлуатації і ремонту машин, технічні проекти й описи верстатів, виробів.

Особливу групу таких текстів, що представляють наукове знання, складають вторинні документи (тексти). Це словники, енциклопедії, класифікатори, рубрикатори, стандарти на терміни, нормативні довідники, реферати, анотації, популярні лекції, бесіди, інтерв'ю, реклама.

Ці типи текстів:

• передають наукове знання вже в компресованому вигляді,

• прагнуть зосередити увагу на найголовнішому.

Але якщо зміст наукового чи науково-технічного знань про предмет у принципі єдиний у фахівців з різних країн, що говорять різними мовами, то модель логіко-понятійної системи цього знання може бути представлена:

• штучною мовою, що має інтернаціональний характер (система латинських позначень у біології, медицині, символів у хімії, математиці, фізиці);

• або ж – національною мовою.

Терміни, слова і словосполучення творять лексико-семантичне поле, вибудовуються в лексико-семантичні парадигми.

Отже, усяке наукове знання втілюється в тексти і пізнається лише через тексти.

Важко переоцінити роль наукового знання і мови у формуванні наукового тексту. У той же час можна виділити цілий ряд інших компонентів, що грають не меншу роль у формуванні наукового тексту. Серед них:

• прагматика,

• комунікативне середовище,

• традиції тексту.

У змістовному плані сюди відносяться:

• визначення мети і задач роботи;

• вказівки на те, кому вона призначена, адресована;

• практичне значення проведеного дослідження.

У процесі створення спеціального тексту, як правило, обов'язково враховуються:

• обсяг професійних знань;

• спеціалізація й інтереси тих, кому адресується цей текст.

Через вказівки на рівень знань, необхідних для розуміння і засвоєння відповідного матеріалу, а отже через фактор комунікативного середовища в текст проникають і саме через текст реалізуються інформаційні зв'язки вчених між собою.

У самому тексті зазначені моменти знаходять висвітлення:

• в огляді літератури;

• у системі посилань і виносок;

• у коментарях.

Кожен дослідник будує композицію своїх робіт так, як прийнято в цьому жанрі досліджень, у даній галузі знання (стаття, моно-рафія, посібники). Так, наприклад, загальні довідники із зоології, ботаніки мають досить строгу структуру, при якій у визначеній послідовності випливає опис класів, сімейств, видів, підвидів, їхньої будови, способу життя.

Отже:

• відзначені вище фактори (прагматика, комунікативне середовище, традиції тексту) знаходять своє вираження в текстах різних мов, у різних власне мовних формах;

• у мовній структурі тексту, разом зі значеннями слів, морфем, конструкцій вони і формують цілісний зміст наукового тексту;

• спеціальні терміни не утворюють суцільний термінологічний потік чи хаос, а розподіляються в залежності від типів макроструктури тексту.

До складових компонентів структури наукового тексту відносяться:

• його макроструктура і загальна архітектоніка (композиція, типи і розташування розділів, глав, параграфів, абзаців, схем, малюнків, карт);

• лексика (загальномовна, загальнонаукова, вузькотермінологічна);

• морфологічні і словотворчі засоби;

• синтаксис;

• семантика, що пронизує усі компоненти і частини тексту.

Наукові знання можуть бути виражені у текстах таких жанрів: дисертація, монографія, підручник, доповідь, конспект, анотація, тези, програма, реферат, стаття, рецензія, відгук тощо.

2.

Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають упорядкувати думки, виділити основне у тексті, а головне – запам’ятати прочитане.

Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми, а тези – розкривають суть всієї текстової інформації. Тези відрізняються від повного тексту відсутністю деталей, пояснень, ілюстрацій.

Тези – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого.

Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:

• авторських висловлювань із тексту (цитат);

• формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.

Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а при слуханні лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати (відновити в пам’яті) колись почуте чи прочитане і законспектоване. Розрізняють конспекти прочитаного і конспекти почутого.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини (меншу і більшу), меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати радять частовживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане.

Конспект прочитаного складати легше, читач не обмежений у часі і може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. «Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді.

Учені радять знайти таку форму запису, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати прогалини і зберігати логічну послідовність викладу.

Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати.

Розрізняють такі прийоми конспектування:

• вільні (думки автора передаються своїми словами);

• текстуальні (текст записують у вигляді цитат);

• змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).

Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.

Для стислого запису думок (особливо це стосується лекцій) варто користуватися:

• скороченнями окремих слів;

• умовними позначеннями, символами, математичними знаками.

Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано. Цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив – усе це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою, розрядку – пунктиром).

Анотацією називається короткий огляд змісту книги, статті часто з критичною оцінкою її. До анотації входять:

• опис бібліографічних ознак книги (указуються автор, назва, місто, видавництво, рік, кількість сторінок);

• короткий переказ змісту;

• вказівка, кому ця книга адресована.

Інколи до анотацій включають відомості про автора(ів) книги, відомості про те, як оцінюють цю книгу у науковому світі.

Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Прочитавши її, можна мати уявлення про зміст книги, інакше кажучи, анотація – елемент довідкового апарату книги.

Кожен спеціаліст повинен оволодівати мистецтвом публічного виступу, хоча б його основами, тому що в процесі роботи доведеться виголошувати перед співпрацівниками лекції, промови чи доповіді, робити повідомлення.

Усне повідомлення –1) це невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему; 2)документ, у якому про щось повідомляється, сповіщається.

Виступ – 1) публічне виголошення промови, заяви, інформації; 2) публікація свого твору, статті або окремого твердження, дум ки з певного питання; 3) дія, спрямована проти кого-, чого-небудь.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу; 2) текст публічного виступу.

Доповідь – це 1) прилюдне повідомлення на певну тему; 2) рідко – усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальникові.

Доповідь – один із найпоширеніших жанрів (форм) усного висловлювання.

Види доповіді:

• політична;

• ділова;

• звітна;

• наукова.

Найпоширенішою є така структура доповіді: вступ, основна частина, висновок.

У вступі потрібно визначити тему доповіді, причини її вибору, вказати актуальність проблеми, її значення, сформулювати мету доповіді, викласти історію питання.

В основній частині – подати характеристику проблеми (виділити основний аспект проблеми, а потім – основні положення, які детально і послідовно проаналізувати).

Висновки мають бути чіткими, лаконічними. Рекомендується повторити основну думку, а потім підсумувати найбільш важливі положення.

Реферат – це наукова робота, виконана на основі критичного огляду і вивчення ряду публікацій. Реферат – це 1) короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги;

2) доповідь на будь-яку тему, написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел».

Етапи створення реферату:

• підбір літератури;

• опрацювати літературу;

• скласти плану реферату;

• написання тексту реферату.

Список використаної літератури оформляється з нової сторінки за тими ж правилами, що і список використаної літератури у курсовій роботі (див. нижче). Аналогічно робляться і посилання.

Курсові та дипломні роботи мають:

• торкатися розв’язання актуальних і перспективних проблем сучасного розвитку певної науки;

• демонструвати знання студентом літератури з теми, історії досліджуваної проблеми;

• розкривати вміння студента чітко характеризувати предмет дослідження, узагальнювати результати, робити висновки.

Основні вимоги до курсової роботи:

• структурно-логічна послідовність викладення матеріалів роботи за розділами;

• зміст роботи повинен відповідати темі;

• формулювання повинні бути чіткими і простими для сприйняття;

• аргументація повинна бути переконливою, а висновки – обґрунтованими.

Одним із важливих етапів написання роботи є добір і вивчення наукової літератури з теми.

Процес роботи з літературними джерелами та їх бібліографічний опис:

скласти бібліографію з теми наукової роботи (варто використати бібліотечні каталоги: алфавітні (картки на книжки розміщені в алфавітному порядку), систематичні (назви творів розташовані за галузями знань), предметні (вони містять назви творів з конкретних проблем і спеціальностей); бібліографічні довідникові видання (покажчики по окремих темах і розділах); виноски і посилання в монографіях, підручниках; періодику (варто переглянути останні номери журналів кожного року – у них є інформація про всі статті, які вміщені у всіх номерах журналу за рік тощо).

Складові вступу: історіографія питання, актуальність, предмет, об’єкт, мета, завдання, методи, новизна, особистий внесок дослідника.

Типи гіпотез,:

• описові (передбачають існування якого-небудь явища, описують його причини і можливі наслідки);

• пояснювальні (дається тлумачення можливих наслідків з певних причин, а також характеризуються умови та обставини, за яких ці наслідки обов’язково наступають, тобто, в силу яких чинників і умов буде даний наслідок);

• описово-пояснювальні (поєднання гіпотез першого і другого типів) [там таки].

Якщо передбачається експериментальне дослідження, розробити програму, методику його проведення, пізніше проаналізувати результати експериментального дослідження, зробити висновки.

Обсяг курсової роботи – приблизно 25–30 сторінок. У роботі має бути титульна сторінка (оформлена за правилами), зміст, текст роботи, висновки, список літератури.

Список використаної літератури (бібліографічний опис) оформляється за алфавітом, указується прізвище, ініціали автора; якщо книжка написана декількома авторами, то перераховуються або всі прізвища (за таким порядком, в якому вони вказані в книжці), або лише прізвище та ініціали першого автора, після чого роблять приписку «та ін.»; повна і точна назва роботи, яка не береться в лапки; підзаголовок, який уточнює назву (якщо він вказаний на титульному аркуші); дані про повторне видання; назва збірника, часопису (якщо це стаття), назва міста видання книжки в називному відмінку; назва видавництва (без лапок); рік видання (без слів «рік» або скорочення «р»); кількість сторінок із скороченням «с».

Застосовують пряме та опосередковане цитування та посилання (пояснення застосування розділових знаків).

Стаття – це 1) науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, газеті тощо; 2) самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику; 3) розділ у документі, бюджеті, який містить назву джерела доходу або обґрунтування витрати.

Виділяють такі види статей: вступна, передова, суспільно-політична, літературно-критична, мовознавча, (або лінгвістична), полемічна, наукова, науково-популярна.

Передову статтю ще інколи називають сенсацією. Це сильне враження від будь-якої події; подія, повідомлення, які справляють таке враження.

Зазначимо, що в основу такого поділу покладено різні ознаки, тому одну якусь статтю віднести лише до певного виду не можна. Так, наприклад; мовознавча стаття одночасно може бути і науковою, і полемічною.

За будовою стаття має таку ж структуру, що і доповідь чи реферат (вступ, основна частина, висновки). За обсягом стаття може бути різною, найчастіше це 5–12 сторінок, інколи обсяг статті може бути і більшим. У статті в основному викладаються власні думки, судження, спостереження. Часто використовується прийом зіставлення матеріалу, на основі такого порівняння робляться висновки. Якщо думки автора статті не збігаються з думками попередніх дослідників, він може використати прийоми полеміки і доказу.

Важливо вміти пов'язати інформацію, висвітлити причинно-наслідкові зв'язки між частинами інформації, забезпечити послідовність викладу. Для цього існує низка мовних засобів: тому; через те, що; але; зате; однак; проте; і отже; завдяки цьому; у зв'язку з цим; у такому разі; залежно від цього; при цьому; при тому; також; крім того; більше того; доречно; навпаки; по-перше; по-друге…

Для зв'язку з попередніми частинами інформації рекомендовано використовувати такі мовні одиниці: як уже зазначалося; як було показано вище; узяти до уваги; попередній; останній; наступний (розділ); проаналізований, досліджений, описаний (матеріал); заданий, зазначений, викладений, знайдений, помічений, наведений (вираз).

У висновку статті не можна обійтися без висловів: таким чином, точніше кажучи, іншими словами, це означає, аналіз показує, аналіз підтверджує, з опису видно, з одного боку, з іншого боку, і все ж, на завершення, можна підсумувати.

Коли вже статтю написано, потрібно перевірити:

• чи відповідає написане обраній темі;

• чи є послідовність викладу;

• чи логічно викладено думки, судження;

• як сформульовано основні думки;

• чи доречно використано у тексті статті цитати, як вони оформлені;

• чи не допущено фактичних помилок;

• якщо написано багато, то як скоротити текст.

Посилання на використану літературу робляться за тими ж правилами, що і в рефераті чи курсовій роботі.

Рецензія – критичний відгук на наукову працю (статтю, дисертацію та ін.) і художній твір чи виставу.

Кожна рецензія повинна починатися з назви «Рецензія». Далі потрібно вказати:

• на яку працю (виставу) її написано;

• прізвище автора праці (вистави);

• рік видання (публікації, постановки);

• назва видавництва (театру);

• текст рецензії;

• підпис і посада чи наукові титули автора рецензії;

• дата.