Морфологія

Морфологія – це розділ граматики, який вивчає форми слова (словозміну і формотворення). Морфологія – це вивчення частин мови.

Усі слова за лексичним значенням та граматичними особливостями поділяються на частини мови. В українській мові є 10 частин мови, з яких 6 самостійних (іменник, прикметник, займенник, числівник, прислівник, дієслово), 3 службових (сполучник, частка, прийменник) та вигук.

Самостійними частини мови називаються тому, що мають лексичне та граматичне значення і є членами речення.

Службовими частини мови називаються, тому що виконують лише службову функцію і є граматичними засобами вираження зв’язків і відношень між словами в реченні (сполучники чи прийменники), а також надають реченню смислових чи емоційних відтінків (частки).

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови, бо являють собою слова, що виражають лише почуття або волевиявлення, але не називають їх.

Слова можуть переходити з однієї частини мови в іншу. Наприклад, коло (іменник) – коло (прийменник); бігом (іменник) – бігом (прислівник).

І М Е Н Н И К

Іменник – це повнозначна частина мови, яка має значення предметності і відповідає на питання хто? що? Хрести, лелеки, мальви і жоржини були його єдині глядачі (Л.Костенко).

Під поняттям предметності розуміють не тільки назви конкретних предметів (хліб, хустка, ложка, груша, озеро), а й опредмечені ознаки (зелень, юнь, вихованість, вічність, темнота, порядність), дії й стани (читання, розповідь, ходьба, перехід, спання, стрілянина), абстракті поняття (сум, стриманість, епоха, слава, слова, холоднеча).

За семантичними ознаками й морфологічними характеристиками іменники поділяються на такі лексико-граматичні розряди:

1. Назви істот і неістот

Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднуються в семантичну групу назв істот:

• назви людей: батько, бабуся, учитель, журналіст, дитина, Оксана, Мирончук;

• назви тварин: собака, корова, ведмідь, снігур, муха, ґедзь;

• назви міфологічних істот: лісовик, водяник, домовик, русалка, Нептун, Берегитня;

• назви померлих людей: мрець, небіжчик, покійник;

• назви карт, шахових фігур: валет, король, ферзь, кінь, пішак.

Решта іменників відповідають на питання що? й становлять групу назв неістот. Сюди відносять назви неживих предметів, явищ природи, рослинного світу, опредмечені дії чи ознаки, абстрактні поняття: завод, ім’я, тюльпан, хода, темнота, мрія, майбутнє.

Увага! Граматичне значення істоти/неістоти не цілком збігаються з поняттям живого/неживого в природі. Так, назви сукупності людей, тварин чи птахів (народ, клас, гурт, загін, натовп, студентство, отара, табун, зграя, рій) і назви мікроорганізмів (вірус, бактерія, мікроб, бацила) відносяться до неістот.

2. Власні і загальні назви

Загальні іменники – це узагальнене найменування ряду однорідних предметів, що належать до певного класу подібних (людей, тварин, речей, подій тощо): поет, журнал, творчість, натхнення, читач, птах, мрія, веселка, держава, столиця, мати.

У більшості випадків загальні іменники називають предмети, що піддаються лічбі, тому їм властиві форми однини і множини: поет – поети, книжка – книжки. Їх пишемо з малої літери.

Власні іменники – це індивідуальні назви окремої особи чи одиничного предмета, тобто виділення з однотипного ряду чогось (чи когось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Власні назви завжди пишемо з великої літери: Ярослав, Зевс, Україна, Карпати, роман «Тигролови», газета «День», видавництво «Кавказ».

Власні іменники переважно вживаються в однині: Марія, Іваненко, Полісся, Крим, хоч і можливі форми множини: (дві Марії, кілька Іваненків).

Деякі власні іменники мають форму лише множини: Черкаси (місто), Саяни (гори).