Лекція №

Тема:

“Інфекційні та паразитарні хвороби шкіри “

Піодерміти (від грец. pyon — гній, derma — шкіра) — це велика група захворювань шкіри запального харак­теру, зумовлених проникненням у неї гноєтворних коків (стафілококів, стрептококів), значно рідше—інших мік­роорганізмів (синьогнійна паличка, протей тощо). До групи піодермітів відносять також деякі ураження гноє­творними коками підшкірної клітковини, зокрема флег­мони й абсцеси. Піодерміти надзвичайно розповсюджені у дорослих і дітей. Посідаючи перше місце серед хвороб шкіри, вони часто стають причиною тимчасової непраце­здатності.

Піодерміти виникають переважно на шкірі, але спо­стерігаються і на слизовій оболонці рота, в куточках та на червоній окрайці губ. У виникненні піодермітів сут­тєву роль відіграють не лише патогенні коки, а й ті чи інші екзогенні чинники, що сприяють розвитку піококо-вого процесу. Екзогенні чинники здатні спотворити нор­мальні фізіологічні функції шкіри, зокрема, значно зни­зити її захисну функцію проти інфекції.

Із великої кількості екзогенних чинників, що зумов­люють розвиток піодермітів, найбільше значення мають травматизація та забруднення шкіри, зокрема професій­не забруднення пально-мастильними матеріалами (бен­зин, мастило тощо) і промисловим пилом (вугілля, це­мент, вапно тощо).

Однак провідна роль у виникненні й розвитку піодер­мітів належить загальному стану організму, його опір­ності, зокрема пригніченню клітинного й гуморального імунітету. Патогенетичними чинниками в розвитку піо­дермітів вважають такі захворювання організму, як цук­ровий діабет, шлунково-кишкові інтоксикації, порушен­ня місцевого кровообігу, гіповітамінозні стани тощо. До причин, які зумовлюють схильність до захворювань, тре­ба додати також переохолодження й перегрівання орга­нізму, що поглиблюють імунну патологію, загальну пере­втому й нервове перенапруження.

Єдиної загальноприйнятої класифікації піодермітів не існує, але найбільше практичне визнання здобув розподіл гноячкових

захворювань за етіологічними ознаками й глибиною ураження шкіри.

Розрізняють стафілококові, стрептококові, змішані (стрепто-стафілококові) піодерміти, а також атипові піодерміти, етіопато-генез яких поки ще не з'ясовано. За глибиною ураження піодермі­ти поділяють, на поверхневі й глибокі, а за тривалістю перебігу— на гострі й хронічні. Піодерміти можуть бути первинними або роз­виватися вторинно, ускладнюючи інші хвороби, наприклад, корос­ту чи екзему.

Стафілококові піодерміти

За умови стафілококових піодермітів запальний процес розви­вається переважно в ділянках волосяних фолікулів, потових і саль­них залоз.

Первинним морфологічним елементом у разі поверхневих піо­дермітів є гноячок, у разі глибоких ним може бути гноячок або вузол.

Після гоєння глибоких піодермітів залишаються рубці. Розрізняють такі види стафілококових піодермітів: остіофолі-куліт, фолікуліт, звичайний сикоз, фурункул, карбункул, гідраде­ніт, множинні абсцеси у дітей, пухирчатка новонароджених

Остіофолікуліт (ostiofolliculitis) — це поверхневе гостре запа­лення шкіри, що характеризується висипами переважно дрібних (від макового зерняти до горошини) пустул, у центрі пронизаних волоссям, розташованих у лійках волосяних мішечків і оточених рожевою смужкою. Через 3—4 дні пустули підсихають з утворен­ням конусоподібних кірочок жовтого кольору, які відпадають не залишаючи сліду.

Фолікуліт (folliculitis) — запалення волосяних фолікулів у ви­гляді болючих вузликів червоного кольору розміром з горошину та пустулами на вершині, пронизаними волоссям. Підсихаючи вміст пустули утворює кірочку жовтого кольору, після відпадання якої лишається короткочасна вторинна пігментація. За відсутності лікування з гострого фолікуліту може розвинутися фурункул або карбункул.

Сикоз звичайний — це хронічний дифузний фолікуліт, зустрічається переважно у дорослих чоловіків, локалізується на волосяній ділянці підборіддя, вусів, рідше — на пові­ках, у пахвових западинах, на лобку та інших ділянках шкіри Для сикозу властиве безперервне виникнення нових фолікулярних пустул, що зумовлює тривалу інфільтрацію ураженої шкіри; вона стає синюшно-червоною, дещо ущільненою, покритою серозно-гній­ними кірочками. Іноді спостерігається набряк регіонарних лімфа­тичних вузлів. Хворих непокоїть свербіж, печіння й біль. Захворювання триває роками, постійно рецидивуючи, перебіг відбувається на тлі функціональних розладів нервової та ендокринної систем, травного каналу, дисфункції статевих залоз, наявності вогнищ хроніосепсису. Виникнення звичайного сикозу небезпідставно по­в'язують із недостатньою активністю імунобіологічних реакцій організму.

Фурункул, або чиряк, — це гнійно-некротичне за­палення волосяного мішечка та оточуючої його сполучної тканини внаслідок несприятливого розвитку остіофолікуліту або гострого фолікуліту. Рідше фурункул розпочинається у глибших відділах волосяного мішечка з утворення в товщі дерми болючого вузлика розміром з горошину з наступним збільшенням його до розмірів вузла з конусоподібним підвищенням над рівнем шкіри. Шкіра над вузлом набрякає, стає насичено-червоною, а через кілька днів у центрі вузла виникає пустула, що розривається з виділенням не­великої кількості гною. Надалі в цьому місці оголюється щільний жовтувато-зелений некротичний стрижень. Утворений отвір збіль­шується, некротичний стрижень поступово пом'якшується й від­окремлюється разом із густим гноєм. Після відокремлення стриж­ня утворюється досить глибока кратероподібна виразка.

Запальні явища швидко зменшуються, біль зникає, оточуючий інфільтрат і набряк розсмоктується, на дні виразки з'являються грануляції, а через 2—3 дні вона повністю загоюється з утворен­ням рубця з невеликою западиною. Якщо фурункул самостійно не розкривається з утворенням стрижня, відбувається його гнійне розплавлення й абсцедування (ускладнений абсцедуючий фурун­кул). Увесь цикл розвитку фурункула складає близько 8—10 днів і рідко триває довше.

Перебіг хвороби може супроводжуватись, крім локального бо­лю, підвищенням температури тіла, загальним нездужанням, го­ловним болем, розвитком лімфаденіту або лімфангіту.

Фурункули можуть виникати на будь-якій ділянці шкіри, за винятком долонь і підошов. Фурункул із локалізацією на обличчі, особливо в носогубному трикутнику, становить для хворого чима­лу небезпеку, оскільки може обумовити розвиток важких усклад­нень, аж до завершення смертю внаслідок тромбозу кавернозного синуса головного мозку. Причиною розвитку злоякісного перебігу фурункулу може стати спроба видавити його, зрізати на початко­вій стадії під час гоління, нераціональна зовнішня терапія тощо. Лікування таких хворих необхідно проводити у стаціонарних умо--,вах із застосуванням раціональної антибіотикотерапії.

Фурункули можуть виникати одноразово і по одному або по­вторно через тривалий час—це так звані поодинокі фурункули. Якщо фурункули виникають відразу у великій кількості або за умови рецидивування й тривалого перебігу—говорять про фурун­кульоз. У такому разі множинні висипи фурункулів можуть спо­стерігатися майже одночасно — це гострий фурункульоз; якщо фу­рункульоз триває протягом декількох місяців і навіть років, гово­рять про хронічний фурункульоз.

У патогенезі фурункульозу провідна роль належить зниженню імунного захисту організму (зокрема, Т-клітинного), відновлення якого сприяє успішному лікуванню хвороби й попередженню реци­дивів. Суттєве значення у виникненні фурункульозу мають окремі чинники, що зумовлюють певну схильність до захворювання,— це загальні виснажливі захворювання, розлади обміну речовин, зокре­ма вуглеводного (у деяких хворих фурункульоз є симптомом цук­рового діабету), сенсибілізація до стафілококів, загальне переохо­лодження тощо.

Карбункул — найтяжча форма глибокої стафілодермії, якій властиве гостре гнійно-некротичне запалення шкіри та підшкірної жирової клітковини зі швидким втягненням у запаль­ний процес тканин як ушир, так і вглиб. Клінічно карбункул являє собою конгломерат декількох фурункулів, розташованих на спіль­ній основі з різким набряком тканин. Шкіра над ним стає синюш­но-червоною, утворений гострозапальний вузол без різких меж, дуже болючий, особливо під час дотику. Через 4—6 днів карбун­кул розкривається, оголюється кілька отворів, з яких виділяється густий жовтуватий гній з домішками крові. Через утворені дефек­ти шкіри можна побачити в глибині некротичні маси, які поступо­во відокремлюються разом із гноєм. Після відокремлення некро-тизованих тканин утворюється досить глибока виразка, що інколи. .досягає навіть до фасції чи м'язів. Виразка поступово виповнює­ться грануляціями з утворенням щільного рубця, що зростається з розташованими нижче тканинами.

Захворювання, як правило, супроводжується високою темпера­турою, лихоманкою, головним болем, у виснажених хворих можли­вий розвиток сепсису.

Виникнення карбун­кулу пов'язують як із високою вірулентністю стафілококів, так і зі зниженням загальної опірності організму, чо­му часто сприяють нер­вове й фізичне висна­ження, авітаміноз, роз­лади обміну речовин, неспроможність імун­ної системи.

Гідраденіт – гнійне запалення апокринових потових залоз із найчастішою локалізацією у пахвових складках, рідше – в ділянці анальної складки, у жінок – у ділянці великих соромітних губ.

Захворювання починається з виникнення поодиноких або мно­жинних вузлів розміром із горошину, що розташовуються у під­шкірній жировій клітковині. Вони швидко збільшуються у розмірі, досягаючи величини волоського горіха, підвищуються над рівнем шкіри, щільні на дотик. Шкіра над ними насичено-червона. Вузли, що спочатку були твердими, швидко пом'якшуються, виникає флюктуація, їх шкіра стає тонкою й проривається з утворенням невеликих перфоративних отворів, з яких виділяється велика кіль­кість гною (народна назва—«суче вим'я»). Процес закінчується утворенням рубця. Перебіг захворювання, як правило, гострий, але може стати хронічним, коли внаслідок переносу інфекції вуз­ли множаться. На гідраденіт хворіють статево зрілі люди, однаково часто чо­ловіки та жінки.

Множинні абсцеси шкіри у дітей. Стафілококова інфекція у немовлят та дітей раннього віку може захоплювати вивідну протоку та отвір мерокринових залоз або всю протоку й тіло. У першому випадку виникають численні дріб­ні, розміром в просяне зерно, пустули, оточені вузькою рожевою запальною смужкою. Такий поверхневий пустульоз супроводжує­ться субфебрильною температурою й завершується, у разі сприят­ливого перебігу, через 5—10 днів. Пустули засихають під кіроч­кою й загоюються без сліду.

Частіше запальний процес охоплює всю довжину мерокринових потових залоз. У такому разі на різних ділянках шкіри, переваж­но на потилиці, спині, сідницях, кінцівках, у Її товщі виникають численні тверді вузли, величиною від горошини до лісового горіха, насичено-червоного або синюшно-червоного забарвлення. Вузли швидко нагноюються, і якщо їх проколоти, виділяється значна кількість густого жовто-зеленого гною.

Вони дуже нагадують фурункули, але не мають некротичного стрижня. Загоєння завершується рубцюванням. Захворювання су­проводжується порушенням загального стану організму хворих, характеризується тривалим перебігом із рецидивами, у ослаблених дітей може закінчитися смертю внаслідок сепсису. Виникненню за­хворювання сприяє неохайне утримування дітей, надмірне утеп­лення й пов'язана з цим пітливість, а також погане харчування, виснажуючі захворювання (ентерити, загальні інфекції), рахіт, штучне вигодовування тощо.

Пухирчатка новонароджених. Це гос­тре інфекційне захворювання, що відзначається великою контагі-озністю з можливим виникненням ендемічних спалахів серед ново­народжених у пологових будинках. Хворіють новонароджені в пер­ші 7—10 днів життя.

Захворювання розпочинається з виникнення пухирів напівку-лястої форми, розміром з вишню, оточених яскраво-червоною смужкою. З'являються вони переважно на шкірі верхніх кінцівок і живота (навколо пупка), а в подальшому розповсюджуються по всьому тілу. Пухирі швидко збільшуються в розмірах, досягаючи декількох сантиметрів у діаметрі, одночасно дещо сплющуються, Їх вміст, спочатку прозорий, серозний, згодом стає гнійним.

Загальний стан хворих у легких випадках може бути в цілому не порушеним, але можливе підвищення температури тіла до 38 °С й вище, в'ялість, пронос. В особливо важких випадках захворю­вання може закінчитися смертю дитини внаслідок септикопіємії.Стрептококові піодерміти

Захворювання шкіри, що спричинюються патогенними стрепто­коками, мають здебільшого поверхневий характер. Первинним мор­фологічним елементом їх є тонкостінний в'ялий пухир — фліктена, один з різновидів пустули. Серозний вміст фліктени швидко стає серозно-гнійним, а потім гнійним. Стрептококовий інфекційний процес не пов'язаний, на відміну від стафілококового, з придатка­ми шкіри. Ураження шкіри зустрічаються частіше у дітей і жінок, шкіра яких ніжніша порівняно з чоловіками.

Розрізняють поверхневі й глибокі стрептодермії. До поверхне­вих, епідермальних, стрептодермій відносять імпетіго з його різно­видами, а до глибоких, дермальних,— ектиму.

Стрептококове імпетіго — захворювання з локалізацією переважно на обличчі (біля рота чи носа) з мож­ливим подальшим розповсюдженням на інші ділянки шкіри. Роз­починається з виникнення фліктен діаметром від 1 до 5 ем, з про­зорим або каламутним вмістом, по периферії яких спостерігається вузька яскраво-червона смужка запаленої шкіри. Покришка флік-тени досить швидко лопається, утворюючи ерозію з яскраво-черво­ним вологим дном, або засихає в тоненьку кірочку жовтого кольо­ру. На місці ерозії, що епітелізується, залишається незначна піг­ментація. Окремі елементи існують здебільшого біля 5—7 днів, але внаслідок аутоінокуляції й виникнення нових висипів хвороба, якщо її не лікувати, може продовжуватися багато тижнів. Числен­ні фліктени утворюють значні вогнища ураження, суб'єктивні від­чуття майже не турбують хворого, але іноді захворювання супро­воджується більшим або меншим свербежем .

Хвороба досить контагіозна; сам хворий через руки, рушники тощо може переносити інфекцію на інші ділянки шкіри. Відомі ендемічні спалахи хвороби в дитячих колективах.

У випадках приєднання до стрептококового процесу стафілоко­кової інфекції розвивається змішане, так зване вульгарне імпетіго, за наявності якого вміст фліктени досить швидко стає жовтим і зсихається у вигляді пухкої солом'яно-жовтої кірки, що нагадує зацукрований мед. Розростання елементів по периферії, як і поява нових численних елементів, призводить до утворення вогнищ знач­них розмірів. В окремих ви­падках вогнище ураження, наприклад, на обличчі, мо­же бути покритим суцільною жовтою кіркою.

Хвороба супроводжуєть­ся свербежем і так само, як і стрептококове імпетіго, до­сить заразлива, особливо для дітей. Захворювання за сприятливих умов закінчує­ться через 10—12 днів: спо­чатку відпадає кірка, зали­шаючи гіперемійовану пля­му, яка потім безслідно зни­кає.

Якщо стрептококове ім­петіго виникає на губах, во­но може розповсюдитися на слизову оболонку рота. Імпетигінозний процес інколи може проходити на слизовій оболонці рота ізольовано, де виника­ють дрібні фліктени, що швидко розриваються, утворюючи болючі ерозії з гнійно-фібринозним покриттям. У разі нераціонального лікування захворювання може тривати довго, інколи супроводжу­ючись підвищенням температури.

Своєрідним різновидом стрептококового імпетіго є імпетіго складок, яке утворюється або в кутках рота, або в носогубних складках, за вушними раковинами. У разі локалізації процесу в куточках рота (з одного або обох боків) розвивається так звана стрептококова заїда. Тоді фліктена з серозним або серозно-гнійним вмістом швидко перетворюється на червону, вологу, трохи болючу тріщину з за­лишками епітелію по периферії. За умови тривалого перебігу хво­роби може виникати кровоточивість тріщини. Таку тріщину покри­ває сірувато-жовта кірочка.

Хворіють переважно діти та люди похилого віку. Захворюван­ня затяжне, легко передається під час користування загальним посудом, предметами туалету тощо. Клінічна картина стрептоко­кової заїди схожа з такою кандидозної заїди, а також із подібною картиною у разі арибофлавінозу. Арибофлавінозна заїда - характеризується наяв­ністю дрібних тріщи­нок у куточках рота, шкіра тут ліхенізована, червона окрайка губ лущиться, язик стаєна-сичено-червоним.

Вульгарна ектима - це глибокий стрептоко­ковий піодерміт, хоча є свідчення й про стафі­лококову природу за­хворювання. Ектими виникають здебільшого внаслідок попадан­ня інфекції в шкіру у разі розчухів, як ускладнення сверблячих дерматозів, а також укусів комах. Сприяють виникненню захворю­вання недостатня гігієна шкіри, підвищена пітливість, погане хар­чування, хронічні хвороби (цукровий діабет, хронічний алкого­лізм тощо).

Захворювання розпочинається з виникнення на тлі запального інфільтрату болючої фліктени або глибокої епідермодермальної пустули розміром з велику горошину або з волоський горіх. Ка­ламутний вміст елементу стає гнійно-кров'янистим з подальшим -утворенням жовтувато-бурої або темно-коричневої кірки, після ви­далення якої оголюється виразка круглої чи овальної форми, з прямими краями, соковитим брудно-сірого кольору нальотом і кровоточивим дном. Ектиматозна виразка, повільно загоюючись, через 3—4 тиж залишає на своєму місці після відпадання кірки запалий, спочатку пігментований, а потім знебарвлений поверхне­вий рубець).

Ектими виникають здебільшого на шкірі гомілок, стегон, сідниць, попереку й часто бувають множинними.Атипові форми піодермітівУ цю групу об'єднують деякі захворювання піогенної природи, в розвитку яких основна роль відводиться зміненій реактивності макроорганізму щодо мікробів-збудників. У стоматологічній практиці найчастіше зустрі­чаються захворювання цієї групи з захопленням у процес червоної окрайки губ.

Шанкериформна піо­дермія — рідкісне за­хворювання шкіри з пе­реважною локалізацією на червоній окрайці губ, повіках і статевих органах. Клінічно про­являється утворенням різко обмеженої блюдцеподібної виразки діаметром 1—1,5 см. Дно виразки — кольору м'яса, з гангренозним нальотом або гнійною секрецією. Під час пальпації виразки від­значається деяке затвердіння, якщо надавити, біль майже відсут­ній. Регіонарні лімфатичні вузли інколи збільшені, малоболісні, не зрощені між собою та оточуючою шкірою. Клінічна картина, що нагадує твердий шанкер, дала назву цьому піококовому процесу, і для виключення сифілітичного характеру хвороби необхідні по­вторні дослідження вмісту виразки на бліді трепонеми та сероло­гічні дослідження крові на сифіліс.

Піококова гранульома, або ботріомікома, розглядається у групі піококових захворювань шкіри досить умовно завдяки застарілому тлумаченню її як ста­філококового процесу. За сучасним уявленням ботріомікома трак­тується як доброякісне новоутворення з групи гемангіом. Захво­рювання розвивається на місці травми і являє собою пухлиног подібне утворення, звужене в основі, величиною від горошини до вишні, синювато-червонуватого кольору, м'яке на дотик. Гранульо­ма легко кровоточить, інколи ерозується й частково некротизується. Локалізується гранульома здебільшого на пальцях рук і ніг, на шкірі обличчя, червоній окрайці губ, слизовій оболонці рота. Лікування гранульоми полягає в електролізі утворення або в хі­рургічному видаленні, без яких вона може існувати тривалий час.Паразитарні хворобиКороста (scabies)— паразитарна контагіозна хвороба, збудником якої є коростяний кліщ. Щорічно в світі реєструється до 300 млн випадків корости, а епідемії корости повторюються приблизно кожні ЗО років.

Кліщ паразитує тільки на шкірі людини. Життєвий цикл коростяного кліща складається із двох періодів: репродуктивного (від яйця до личинки) і метаморфічного (від личинки до молодого кліща). Цикл розвитку кліща триває 14-20 днів. Ходи в роговому шарі шкіри прокладають запліднені самки і німфи. Личинки виходять із ходів і занурюються у вічка волосяних фолікулів і під лусочки рогового шару епідермісу. Період розвитку від личинки до кліща відповідає появі на шкірі хворого дрібних фолікулярних папул, поодиноких везикул і ледь помітних ходів. Запліднена самка вдень знаходиться в ходах в спокої, а ввечері переважно між 18 і 21 годинами прогризає ходи. Такий добовий біоритм життєдіяльності кліща і цим пояснюється посилення сверблячки ввечері і вночі. Маніфестна, тобто з вираженими симптомами, короста розвивається в середньому через 4 тижні після переносу на шкіру людини хоча б однієї заплідненої самки, а при дисемінованих і задавнених випадках корости на шкірі хворих людей знаходиться від 3 до ЗО живих самок.

Поза людиною коростяний кліщ живе 3-5 діб, цим пояснюється рідкість непрямого способу зараження. Кліщ гине при температурі вище 50°С, отже, кип'ятіння білизни чи прасування гарячою праскою вбиває його. Кліщі і личинки практично відразу гинуть при температурі нижче нуля і це можна використати в зимовий період для дезінфекції матраців, виставивши їх на мороз.

Джерело зараження — хвора на коросту людина. Головний шлях розповсюдження хвороби — сімейно-побутові контакти. Зараження відбувається при переносі переважно запліднених самок на шкіру здорової людини (тоді інкубаційний період практично відсутній, оскільки вони негайно починають прогризати ходи в роговому шарі епідермісу, що супроводжується сверблячкою) або личинок (тоді клінічна симптоматика розвивається приблизно через 2 тижні). Це може відбутись при безпосередньому контакті із хворою людиною (спання разом із хворим в одному ліжку, статеві контакти тощо) або через речі, якими користувався хворий (постільна і натільна білизна, одяг, рушники, рукавички, іграшки тощо). Бувають випадки зараження в лазнях, душових, готелях, поїздах.

Чинники, що сприяють поширенню корости: утримання дітей в колективах (дошкільні дитячі установи, інтернати), міграція населення (туризм, сезонні роботи, перебування у відрядженнях), нехтування правилами особистої гігієни, несвоєчасне звертання за медичною допомогою, нераціональне самолікування, діагностичні помилки лікарів, відсутність огляду і лікування контактних осіб тощо.

Клініка та клінічні різновиди корости:

1. Типова, класична форма.

Основними клінічними симптомами корости є: 1) сверблячка, яка посилюється ввечері і вночі; 2) характерні коростяні ходи на шкірі;

3) поява везикул, папуло-везикул, розчухів, геморагічних кірочок, які часто розміщені попарно або ланцюжком; 4) характерна локалізація висипки.

Отже, хворі скаржаться на сверблячку шкіри, яка посилюється ввечері і вночі. Сверблячка спостерігається не тільки на тих місцях, де заглиблюються кліщі чи личинки, а й рефлекторно на інших ділянках тіла. Вона посилюється з кожним днем і може набути генералізованого характеру. Сверблячка іноді може посилитись в процесі лікування корости або зберігатись і після закінчення лікування внаслідок подразнюючої дії ліків, що застосовувалися. В такому разі вона легко усувається застосуванням місцевих індиферентних засобів.

Характерні місця локалізації коростяної висипки: кисті (міжпальцеві складки кистей, бокові поверхні пальців), ділянка променево-зап'ясних суглобів, особливо згинальні і бокові поверхні; передні поверхні пахвових ямок, живіт, стегна, поперекова ділянка, сідниці, молочні залози у жінок, статеві органи у чоловіків. Характерним для корости вважається симптом Арді: локалізація кірочок, іноді гнійних, на розгинальних поверхнях ліктів. У дорослих коростяна висипка не буває на обличчі, шиї, волосистій частині голови, в міжлопатковій ділянці.

Найбільш характерним елементом висипки вважаються коростяні ходи, які найчастіше можна побачити на бокових поверхнях кистей і пальців, на згинальних і бокових поверхнях променево-зап'ясних суглобів, ліктях, тильних поверхнях ступнів. Це білуваті або бурого кольору лінії, які злегка підвищуються над рівнем шкіри, прямі або звивисті довжиною до 0,5-1,0 см. На передньому (сліпому) кінці ходу зрідка можна побачити везикули, тут перебуває самка кліща, яка іноді просвічує через роговий шар у вигляді темної крапки, особливо при розгляді під збільшуваним склом. Іноді коростяні ходи бувають у вигляді кількох везикул на різних стадіях розвитку, розміщених лінійно або ланцюжком. Можливе утворення під ходом поодинокої везикули чи навіть невеликого бульозного елемента, в покришці якого проходить коростяний хід. При засиханні ексудату хід набуває вигляду кірочок. Можна віднайти старі, сухі, напівзруйновані ходи у вигляді тріщин. Хід може перериватися везикулою або лінійною кірочкою. На місці зруйнованої везикули може утворитись віночок відшарованого епідермісу, з'єднаний із ходом, і тоді зовнішний вигляд його нагадує «ракетку». Такі зміни можна виявити в міжпальцевих складках і в ділянці згинальної поверхні променевозап'ясного суглоба. У дорослих на закритих ділянках тіла (аксилярні ділянки, живіт, сідниці, внутрішня поверхня стегон, поперек, пахові, міжсідничні складки, молочні залози у жінок і статеві органи у чоловіків) спостерігаються ходи у вигляді білуватої лінії або лінійного лущення епідермісу на поверхні щільних, великих (0,5-1,5 см і більше) папул чи вузлів синюшного кольору.

Коростяні ходи добре контуруються при змазуванні розчином йоду, який проникає всередину ходів і забарвлює їх.

В типових місцях локалізації наявні також міліарні запального характеру, червоного кольору папули (вузлики) або папуло-везикули часто вкриті геморагічними кірочками внаслідок розчухів. Характерною особливістю є те, що вони теж розміщуються попарно або ланцюжком, прямолінійно чи під кутом на відстані до 0,5 см.

2. Малосимптомна (доглянута) короста у осіб, які дотримуються гігієнічних правил, часто миються. В таких випадках відсутні коростяні ходи, кількість висипки незначна. Це міліарні фолікулярні папули, ізольовані везикули, окремі уртикарні елементи, геморагічні кірочки, екскоріації в типових для корости місцях локалізації, сверблячка помірна або слабо виражена.

3. Лікована короста спостерігається у осіб, які неправильно або недостатньо лікувалися від корости протипаразитарними засобами, або у осіб, які лікувалися кортикостероїдними мазями, що зменшують запальні явища і сверблячку, але не виліковують коросту. В таких випадках змінюється клінічна картина, що утруднює діагностику. Сам факт лікування корости в анамнезі необхідно враховувати при оцінці об'єктивних даних.

4. Короста дітей грудного і раннього дитячого віку. В цих випадках спостерігається низка особливостей корости, які не властиві дорослим. Це: 1) висипка локалізується на будь-якій ділянці тіла, включаючи обличчя, шию, волосисту частину голови і особливо на долонях і підошвах; 2) більш значна кількість висипки зосереджується на шкірі нижніх кінцівок (стегна, гомілки, кісточки, внутрішні поверхні ступнів); 3) можлива наявність бульозних елементів в типових місцях локалізації корости, особливо на долонях і підошвах; 4) наявність уртикоподібних елементів; 5) висипка має більш соковитий, ексудативний характер; 6) можлива відсутність висипки в ділянці міжпальцевих складок кистей, на бокових поверхнях пальців;

7) сверблячка сильно виражена, що призводить до порушення сну;

8) коростяний кліщ може уражати нігті у грудних дітей (рідко), які потовщуються, стають крихкими, на поверхні утворюються повздовжні

і поперечні тріщини, можливі пароніхії; 9) у дітей дошкільного і раннього шкільного віку клінічні прояви корости можуть бути мінімальними, коростяних ходів мало або вони слабо виражені.

5. Ускладнена короста. Одне із найчастіших ускладнень корости — гноячкові хвороби шкіри (піодермії) можуть маскувати клініку корости, відвертаючи увагу від основного діагнозу, тому слід мати за правило при наявності піодермій хворих ретельно оглянути, особливо типові місця локалізації коростяної висипки.

6. Норвезька (кірочкова) короста трапляється у вигляді казуїстичних випадків у осіб з хворобою Дауна, сенільною деменцією, сірінгомієлією, слабоумством, ревматоїдним поліартритом, на тлі імунодефіциту, під гіпсовими пов'язками. Клінічні прояви можуть бути обмеженими або розповсюдженими аж до розвитку еритродермії. Характерні значні нашарування сірих, жовтих, іноді чорних кірочок, рогових мас різних розмірів і товщини (до 2-3 см) не тільки на характерних для корости місцях, а й на обличчі, шиї, волосистій частині голови, вушних раковинах, долонях, підошвах (вогнищевий або дифузний гіперкератоз). При генералізації процесу ураження нагадують суцільний роговий панцир. Можливе тільки локальне розміщення кірочок в складках, на ліктях, тильній поверхні кистей. Кірочки видаляються важко, при цьому хворі відчувають болючість, а під кірками є значні мокнучі поверхні, шкіра суха, нігті потовщені, деформовані. У випадках розвитку еритродермії спостерігається дифузна гіперемія шкіри, інфільтрація, пластинчасте лущення, підвищується температура тіла, розвивається поліаденіт, при приєднанні піодермії — лейкоцитоз, еозинофілія, прискорена ШОЕ. Сверблячка незначна або відсутня. Ця форма корости теж контагіозна, а у контактних осіб розвивається типова короста.

7. Зернова короста викликається кліщом, який живе на злаках, зерні, соломі, харчується личинками зернової молі, знищуючи її. Кліщ також виявляють у бороші, крупах, посівних травах, пилу підлоги. Спостерігаються спалахи хвороби. Потрапляючи на шкіру людини, цей кліщ спричиняє появу висипки, підвищення температури тіла. Хвороба починається через 2-3 години після контакту із зерном. Спочатку хворі відчувають поколювання і сверблячку, згодом з'являються уртикарні, уртико-везику/.ярні елементи, які теж супроводжуються сверблячкою. У дітей до 5 років процес перебігає більш спокійно, а у засмаглих на сонці дітей спостерігається абортивний перебіг. Висипка локалізується на обличчі, шиї, передній поверхні грудей, спині, плечовому поясі. Уртикарні елементи з вираженим набряком яскраво-червоного кольору з нерівними границями, іноді язикоподібної форми, величиною від монети до дитячої долоні. В центрі старих елементів можуть спостерігатись геморагічні кірочки, міліарні везикули, при локалізації на обличчі, шиї висипка може нагадувати набряк Квінке. Мікроскопічно у везикулах кліща не знаходять. Коли спостерігається везикуло-бульозна висипка в значній кількості, то може бути підвищення температури тіла навіть до 38°С впродовж 1-2 днів, головний біль, артралгії. Тривалість хвороби 7-10 днів і настає одужання, іноді в місцях висипки залишається темно-бура пігментація. Кліща знаходять в зерні. З лікувальною метою застосовують 10-15% сірчану мазь, збовтувану суміш, антигістамінові препарати.

8. Короста, як викликається кліщами, що паратизують на тваринах і птахах (коні, вівці, кози, собаки, щурі, кури, голуби та інші). Інкубаційний період кілька годин. Ці кліщі тільки кусають людей, не проникаючи в епідерміс і не утворюючи ходів. У хворих після укусів цих кліщів виникає сильна сверблячка. Висипка складається з більших, ніж при людській корості, яскраво-червоних папул, уртикарних елементів, везикул, геморагічних кірочок. Локалізація висипки відповідає місцям контакту із тваринами. Кліщ на шкірі людини не розмножується, тому в зішкрябуваннях зі шкіри ніколи не буває яєчок, личинок, німф. Самих кліщів можна виявити на тваринах, в приміщеннях, на одязі хворого. Можливе самовилікування після припинення контакту із хворими тваринами і частому купанні. Лікування таке ж, як і при людській корості. Проводиться дезінфекція білизни, приміщення, лікування тварин.

Особливості сучасної корости. В окремих випадках в сучасних умовах короста може мати низку особливостей: 1) іноді мало висипки, незважаючи на тривалий перебіг; 2) може не бути сверблячки;

3) можлива наявність уртикарних елементів; 4) відсутність висипки на кистях внаслідок частого попадання на шкіру різних мастил, бензину, паст, порошків та інших хімікатів.

Слід диференціювати названі вище види корости, а також у випадку сверблячки мати на увазі свербець (пруріго), кропив'янку, токсикодермії, шкірну сверблячку тощо.

Критерії діагностики корости:

А. Клінічні:

1. Наявність сверблячки, яка посилюється ввечері і вночі.

2. Характерна локалізація висипки.

3. Наявність коростяних ходів, симптому Арді.

4. Попарне і ланцюжком розміщення папульозних елементів.

5. Локалізація висипних елементів на геніталіях у чоловіків і в ділянці грудних залоз навколо соска у жінок.

6. Локалізація висипки, в тому числі і бульозних елементів, на долонях і підошвах у дітей до 3-4 річного віку.

7. Швидке припинення сверблячки при призначенні протикоростяної терапії.

8. Врахування епідеміологічних даних (наявність хвороби в інших членів сім'ї, осіб, які спали разом, чи були в статевому контакті). 18