Культурний традиціоналізм

Традиціоналізм в українській культурі пізнього Середньовіччя підживлювався багатющою культурною спадщиною домонгольської Русі та інтенсивними контактами з країнами православного кола. Проте головним чинником розвитку українського традиціоналізму був складний міжкультурний діалог православного Сходу та католицького Заходу.

Показовою з цієї точки зору була адаптація в православному культурному середовищі західноєвропейського винаходу – друкарства. Поява його стала в європейській культурі подією революційного масштабу. Започатковане Йоганном Гуттенбергом у середині XV cт. у німецькому місті Майці, друкарство стрімко поширилося Європою, що є свідченням його зажаданості. Перші європейські книги друкувалися латиною, але незабаром з’явилися друковані видання іншими мовами. Першою друкованою книгою церковнослов’янською мовою став богослужбовий Місал, надрукований глаголицею у 1483 р. для хорватських католиків, імовірно у Венеції. Кириличне друкарство було започатко­вано у Кракові наприкінці XV ст. Це були церковнослов’янські літургійні книги – Часослов, Осмогласник (Октоїх), Тріодь Пісна і Тріодь Цвітна. У перших двох книгах є позначення про виготовлення їх у краківській друкарні майстра німецького походження Швайпольта Фіоля у 1491 р. Тріодь Пісна і Тріодь Цвітна надруковані тим же шрифтом, що й Часослов з Осмогласником, причому в одному з примірників Тріоді Цвітної, який зберігся у трансільванському місті Брашові, наявна сторінка зі згадкою про друкаря Фіоля. Кириличний шрифт для видань Фіоля виготовив майстер Рудольф Борсдорф з німецького міста Брауншвейга. Щоб захиститися від можливої конкуренції, Фіоль змусив Борсдорфа заприсягтися, що той не виготовлятиме кириличних шрифтів ні для кого, крім нього. У брашівському примірнику Тріоді Цвітної збереглася найдавніша для кириличного друкарства гравюра – зображення розп’яття. Це могла бути робота німецьких майстрів-граверів (дереворитників) з Нюрнбергу. За мовними ознаками видання Фіоля пов’язані з тогочасною українською рукописною книжністю. Кирилична друкарська продукція Фіоля користувалася великим попитом на українських теренах серед православних громад. Навіть через тривалий час Захарія Копистенський у своїй праці «Палінодія» (бл. 1621 р.) згадував, що ці стародруки можна було знайти у церковному вжитку в Галичині, на Волині та у Наддніпрянській Україні (наприклад, примірник краківського фіолевського Часослова знаходився у Києво-Печерській лаврі). Стосовно замовників краківських видань дослідники висловлювали різні припущення. Висувалися гіпотези, що їх слід шукати серед гуманістів українського та білоруського походження з Краківського університету (з Фіолем міг співпрацювати навіть Юрій Дрогобич), або серед православного духівництва, особливо найближчої до Кракова Перемишльської єпархії. Хто б не стояв біля витоків кириличного друкарства, він сприяв справжній культурній революції.

На рубежі XV–XVІ ст. попит на друковану книгу в країнах слов’янського православного культурного кола зростає. Важливе значення у цьому контексті мала діяльність білоруського першодрукаря Франциска Скорини (бл. 1490–1551). Його праця мала велике значення не лише для культури Білорусі, але і для українських земель, позаяк українці та білоруси були на той час об’єднані в межах спільної держави – Великого князівства Литовського, а також їх єднала приналежність до православної церкви – Київської митрополії.

Уродже­нець Полоцька, син купця, Ф. Скорина належав до кола ренесансних гуманістів. Він навчався у Краківському та Падуанському університетах, мав науковий ступінь доктора медицини. Оселившись у Празі, яка була одним з найбільших культурних центрів Центрально-Східної Європи та великим осередком друкарського ремесла, він 1517 р. організував видання Псалтиря. У ньому зазначалося, що воно може використовуватися як підручник для навчання дітей грамоті («початок всякое доброе науки») та для читання дорослими (як «помножение в науце»). Згодом Ф. Скорина почав друк «Біблії руської», яка виходила окремими частинами впродовж 1517–1519 рр., проте повного біблійного тексту він з невідомих причин видати не зміг (не вистачає низки книг Старого Заповіту). Технічний бік справи (виготовлення шрифтів тощо) Ф. Скорина, імовірно, доручив висококваліфікованим празьким типографам. «Біблія руська» була пишно оздоблена численними гравюрами, виконаними чеськими майстрами за німецькими зразками, серед яких є унікальні портрети самого Ф. Скорини.

З Праги Ф. Скорина перемістив свою видавничу діяльність до Вільна – столиці Великого князівства Литовського. Тут близько 1522 р. він видрукував «Малу подорожню книжку», яку склали лі­тургійні тексти (Псалтир, Часослов тощо), а 1525 р. – Апостол. Щодо мови видання Ф. Скорини характеризуються численними білорусизмами у церковнослов’янських текстах, котрі він таким чином намагався зробити зрозумілими для пересічного люду. У своїх передмовах до богослужбових текстів він яскраво проявив свій гуманістичний світогляд. В Україні на його видання існував значний попит, про що, зокрема, свідчать їх численні рукописні копії, які побутували у західно­укра­їнських землях (у зв’язку з цим виникла гіпотеза про те, що у 30-х рр. XVІ ст. Скорина міг відвідувати цей край).

У середині XVІ ст. друкарство продовжувало поширюватися на теренах Великого князівства Литовського. Це обумовлювалося діяльністю протестантів, що прагнули розповсюджувати свій релігійний вплив серед білоруського та українського населення. У цей час працювали друкарні у Бересті та Несвіжі, які були створені під протекцією литовського магната-протестанта князя Миколая Радзивілла Чорного. З несвізької друка­рні вийшли кириличні видання видатного протестантського проповід­ника Симона Будного – Катехізис і трактат «Про виправ­дання грішної людини перед Богом». Власну друкарню мав білорусь­кий шляхтич Василь Тяпинський, який видав Євангеліє паралельно двома мовами – церковнослов’янською та руською («простою»). Усі ці книги знаходили свого українського читача.

Власне на теренах України першим вогнищем друкарства став Львів – великий економічний та культурний центр. Книговидавничу діяльність розгорнув тут Іван Федоров чи Федорович (бл. 1520–1583). Він розпочав заняття друкарською справою у Москві, звідки був ро­дом (диякон кремлівської церкви Миколи Гостунського). У 1564 р. вийшло його перше московське видання – Апостол, а в наступному році він випустив два видання Часовника. Спів­ро­бітни­ком Федорова у створенні цих книг був Петро Мстиславець. Проте поява друкованих літургійних книг викликала невдоволення московського православного духівництва, тому Федоров разом з Мстиславцем були змушені втекти до Великого князівства Литовського, де було значно більш сприятливе середовище для їхньої діяльності.

Московські типографи вступили на службу до православного магната Григорія Ходке­вича, який облаштував у своєму білору­ському маєтку Заблудові культурно-освітній осередок зі шко­лою та друкарнею. У заблудівській друкарні Федоров і Мстиславець у 1568–1569 рр. надрукували Євангеліє учительне – збірку повчань з тлумаченням євангельських текстів. Незабаром майстри розділилися – Мстиславець перебрався до Вільна, а Федоров продовжив роботу у Заблудові, видрукувавши у 1569–1570 рр. Псалтир з Часословом. Коли ж Ходкевич втратив цікавість до книговидавничої справи, Федо­ров перебрався до Львова, де знайшов підтримку з боку православ­ного міщанства. Тут він у 1573–1574 рр. створив Апо­с­тол – першу книгу, надрукувану на українських теренах. У порів­нянні з московським Апостолом львівський був наближений до українських особливостей церковнослов’янської мови, а у його оформ­ленні переплелися московські, українські та західноєвропей­ські (німецькі) принципи друкованої орнаментики. Крім Апос­тола, у 1574 р. у Львові Федоров надрукував Буквар – навчаль­ний посібник для дітей, які вивчали церковнослов’янську мову.

Проте незабаром Федоров залишив Львів і перебрався на Во­линь, яка була головним вогнищем українського культурного традиціоналізму впродовж XVI ст. Провідну роль у соціокультурному житті цього регіону відігра­вала православна аристократія. Серед неї виділявся князь Ва­силь-Костян­тин Костянтинович Острозький (1524/25–1608) – най­ба­га­тший та найвпливовіший український магнат, що в останній тре­тині XVI ст. став покровителем традиціоналізму. При його дворі в Острозькому замку утворився потужний інтелектуальний осередок прихильників культурної модернізації, яка мала укріпити позиції традиці­оналістів у діалозі між Сходом і Заходом. Серед провідних діячів острозького культурного осередку слід згадати літератора Ге­ра­сима Смотриць­кого, групу грецьких науковців – богословів і філологів (Діонісій Палеолог-Раллі, Мануїл Мосхопул тощо). З острозьким осередком тісно співпрацював гурток літераторів-перекладачів, який утворився навколо московського емігранта князя Андрія Курбського в його волинському маєтку Миляновичах.

Основним завдання для острозьких інтелектуалів була підгото­вка до друку повного біблійного тексту церковнослов’янською мо­вою. Це потребувало від них ґрунтовної текстологічної роботи. За основу була взята Геннадіївська Біблія – рукописний кодекс біблійних текс­тів, створений у 1499 р. під керівництвом новгородського архієпис­копа Ген­надія. Нарешті у 1581 р. в Острозі Федоровим була видана знаменита Острозька Біблія – шедевр українського друкарства.

В Острозі як важлива частина культурного осередку утворилася школа нового типу – «слов’яно-греко-латинська», орієнтована на західноєвропейські гуманістичні освітні стандарти. Для потреб цього навчального закладу Федоров у 1578 р. надрукував Буквар («Азбуку»).

На рубежі XVI–XVІI ст. кириличне друкарство в Україні поширюється. На Волині крім Острога створюється друкарня у Дерманському монастирі. У Галичині центром типографської справи залишається Львів, а православний львівський єпископ Гедеон Балабан засновує друкарні у Стрятині та Крилосі.

Важливу роль в культурній історії України-Русі з другої половини XVІ ст. відігравали братства – об’єднання українського православ­ного міщанства для захисту своїх релігійно-культурних інтересів. Особливо потужним було Львівське Успенське братство¹ (Львів на той час був найбільшим економічним і культурним центром в українських землях, а львівське українське міщанство відзначалося соціальною активністю – боролося за рівноправність з міщанами-католиками). У центрі уваги братчиків перебували два най­важливіших питання культурного життя – друкарство та шкільництво.

У 1586 р. львівське братство організувало слов’яно-грецьку школу, яка незаба­ром перетворилася на тримовну – слов’яно-греко-латинську (класичну гуманістичну школу «вільних мистецтв»). Першими вчите­лями у ній були визначні педагоги – українець Стефан Зизаній-Тус­та­новський і грек Арсеній архієпископ еласонський, якого згодом змінив Кирило Транквіліон-Ставровецький – видний у майбутньому церковний діяч. Для управ­ління навчальним закладом був затверджений Порядок шкільний – непересічна пам’ятка педагогічної думки свого часу. Наведемо звідти характерні витяги, що кидають світло на вимоги до педагогів, завдання і методи освіти та виховання.

«Дидаскал або учитель цієї школи повинен бути побожним, смиренно мудрим, лагідним, стриманим, не п’яницею, не розпусником, не хабарником, не сріблолюбцем, не злий, не заздрісний, не лайливий, не чарівник, не прихильник єресі, не порушник побожності, а у всьому показує образ для наслідування, і щоб учні були, як учитель їх». «Багатий над бідним у школі нічим не повинен бути вищим, лише самою наукою…». «Повинен… дидаскал вчити і на письмі… подавати з граматики, риторики, діалектики, музики та інших поетів та зі святого Євангелія, з книг апостольських… В суботу зранку повинні повторювати уроки, які вчили на протязі тижня, а після обіду повинні вчити пасхалії і місячної течії, і рахунок, і обчислення, чи музику церковного співу…». «Після вечірні в суботу повинен дидаскал розмовляти з дітьми не мало часу, а значно більше, ніж в інші дні, навчаючи їх страху Божому і належним юнацьким звичаям: як вони повинні вести себе в церкві перед Богом, вдома перед родичами і в інших місцях, стид берегти, виказувати Богові і його святим честь і страх, рідним та дидаскалам послуг, усім покірність та повагу, собі самому чистоту. І ці повчання знову повинні навіюватись дитині…»

Братству вдалося придбати друкарське устаткування, яке залиши­лося після смерті у Львові Івана Федорова. У 1591 р. з братсь­кої друкарні вийшли перші видання: «Просфонима» – збірка віршів, декламованих учнями братської школи перед київським митропо­литом Михайлом Рогозою, та «Адельфотес»² – грецько-церковно­слов’янська граматика для школярів.