ЛЕКЦІЯ 4

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

Цивілізаційні виміри пізньосередньовічної культури України-Русі

ХІІІ ст. ознаменувалося важливими історико-культурними зрушен­нями, які розмежували раннє і пізнє Середньовіччя. Ключо­вою подією стала монгольська навала, яка була останнім та найпотужнішим ударом світу кочівників по християнській цивілізації, заключ­ним етапом багатовікового руху азійських степовиків на Захід. Вона призвела до культурної деградації Середньо-Придніпровського регіону. Старі культурні центри – Київ, Чернігів, Переяс­лав – переживали занепад впродовж усього пізнього Середньо­віччя. Вогнище культурного життя переноситься подалі від небезпечних степовиків – до Волині і Галичини. Особливістю цих земель були інтенсивні культурні зв’язки з Латинським Заходом, репрезентантами якого були Польща, Угорщина, Німеччина. Наприклад, характерно, що у першій половині ХІV ст. латина використовується як канцелярська мова при дворі гали­цько-волинських князів.

Візантія, що впродовж тривалого часу була першоджерелом для ку­льтурного поступу слов’янських країн східно-християнського кола, у пізньому Середньовіччі виснажується в ідейно-політичному протисто­янні з Латинським Заходом та занепадає під тиском ісламсь­кої цивілізації. У 1453 р. турки-османи захопили останній оплот візантій­ців – Константинополь, а впродовж ХІV–ХV ст. підкорили своїй владі православні країни південно-східної Європи – Болгарію, Сер­бію, Волощину, Молдову. Мусульманська цивілізація, представлена Османсь­кою імперією і Кримським ханством, закріпила за собою Півні­чне Причорномор’я, увійшовши у безпосередній контакт з Украї­ною-Руссю. Спадкоємицею загиблої Візантії оголосила себе Мос­ковська держава, що залишилася єдиною політично незалежною православною країною, відтоді претендуючи на домінування у схі­дно-християнському культурному колі та, в першу чергу, на теренах колишньої Київської Русі.

У середині ХІV ст. Галицько-Волинська держава внаслідок дії скла­дних внутрішніх та зовнішніх політичних процесів втратила самостій­ність. Це суттєво загальмувало національно-культурну консолідацію українців, базою для котрої вона потенційно могла б стати. Після війн за галицько-волинську спадщину її розподілили між собою Польща та Литва. Крім того, литовські правителі беруть на себе місію звіль­нення руських земель від небезпеки з боку степових кочівників, за­вдяки чому поширюють свою владу на Наддніпрянську Україну. Усі ці події докорінно змінили культурну ситуацію на українсь­ких теренах. Галичина і Західне Поділля увійшли до складу Польщі, яка належала до західно-християнського культурного кола. Відпові­дно у цих регіонах стрімко наростає вплив культури Латинського За­ходу на тлі ослаблення дії сили культурного тяжіння згасаючої Візан­тії. Центральні землі України-Русі (Волинь, Київщина, Східне По­ділля тощо) опинилися у складі Великого князівства Литовського. Литовці тривалий час перебували на периферії християнської Єв­ропи, причому на суміжжі візантійсько-руського і латинського (поль­сько-німецького) культурних світів. Це обумовило особливості культурного розвитку Великого князівства Литовського, яке впродовж ХІV ст. територіально розширювалося за рахунок руських (сучасних білоруських та українських) земель. Спостерігається швидке сприйняття литовською елітою руської культури. Однак політична переорієнтація частини литовської правлячої верхівки на Польщу (Крев­ська унія 1385 р.) змінила становище. Стався культурно-конфесій­ний розкол Великого князівства Литовського на русько-пра­во­славну (білорусько-укра­їнську) та литовсько-католицьку частини, при­чому центральна урядова влада перебувала саме в руках остан­ньої. Проте політичному устрою цієї держави не був властивим жорст­кий централізм, тому регіональні еліти користувалися певною автономію, що забезпечувала збереження культурної самобутності ру­сько-православного населення, яке, до того ж, кількісно значно переви­щувало чисельність литовських католиків. Зважаючи на це захід­ноєвропейський культурний вплив на українських землях у складі Великого князівства Литовського був значно слабкішим у порів­нянні з Галичиною. Він почав посилюватися внаслі­док приєднання Наддніпрянської України до Польщі після Люблінсь­кої унії 1569 р. та утворення Речі Посполитої.

На Латинському Заході у пізньому Середньовіччі розпочалося поту­жне культурне піднесення, що призвело до доби Відродження (Ренеса­нсу). Цей час був позначений зміною культурних парадигм – замість серед­ньовічного теоцентризму, коли загальним мірилом значущості культурних явищ було служіння «славі Божій», прийшов гуманісти­чний антропоцентризм, заснований на визнанні блага лю­дини найви­щою цінністю. «Відроджується» (заново відкривається та переосмислю­ється) культурна спадщина античної греко-римської цивілізації (звідси – назва доби). Увага ренесансних інтелектуалів зосере­джується на «гуманітарних дослідженнях» (studia humanitatis), під котрими розумілося, за словами італійського мислителя Леонардо Бруні (1370–1444), «пізнання речей, що стосуються життя і моралі та котрі удосконалюють і прикрашають людину». Вплив ренесанс­ної культури виходив далеко за межі Західної Європи, сягаючи слов’янського Сходу. Культурним проривом став вина­хід друкарства, бо друко­вана книга була значно більш доступною, ніж рукописи, що спри­яло розширенню кола читачів.

Важливе значення в історії європейської культури на рубежі Середньовіччя та Ранньомодерної доби мала Реформація ХVІ ст. Вона призвела до етноконфесійного розколу Західної та Центральної Європи на дві частини – протестантську, до котрої здебільшого належали германські народи, і католицьку, представлену переважно романськими та слов’янськими народами (остаточно саме такий розподіл закріпився внаслідок католицької Контрреформації у ХVІІ ст.). Протестантизм у кожній країні, де він поширювався, сприяв розвитку національної культури. Це, зокрема, яскраво проявилося у творенні літературних мов, бо протестанти прагнули донести свої ідеї до кожної людини зрозумілою для неї мовою, що згодом призвело до підриву монополії латини у високій культурі (остаточно у ХVІІІ ст.). Потребою пропагування протестантизму обумовлювалися розвиток друкарства, шкільництва, поширення письменності. В українських землях реформаційний рух хоча й не набув великого масштабу, проте загалом посилював культурні контакти з Західною Європою.

Загалом інтенсифікація контактів у пізньому Середньовіччі з Латинським Заходом руйнувала цілісність укра­їнсь­кого культурного простору. Це спричинило виникнення двох протилежних тенденцій. З одного боку, йде активне засвоєння західно­європейських культурних цінностей, яке, однак, як крайність, веде до втрати русь­кої культурної ідентичності (феномен «ополя­чення», характерний для шляхти та міщанства). З іншого боку, як реак­ція, відбувається укріп­лення традиціоналістичних мотивів у культур­ному житті, тобто вжи­вання заходів для захисту власної самобут­ності. Але традиціоналі­сти змушені були пристосовуватися до реальної потужно­сті західноєвропейського культурного впливу та надалі намага­лися адаптувати його до своїх потреб.

Втім, міжкультурні комунікації пізньосередньовічної доби до певної міри мали амбівалентний характер. На це вказує низка прикладів польсько-українських культурних контактів, що істотно пожвавилися у ХІV–ХVст., особливо після включення частини руських земель до складу польської держави та закріплення королівського престолу за Ягеллонами – династією литовського походження, тісно пов’язаною з русько-православним середовищем білорусько-українських земель (через шлюби, васалітет тощо). Так, на початку ХV ст. польський король Владислав ІІ Ягайло запросив для оздоблення католицької каплиці св. Трійці в Люблінському замку іконописців з Русі на чолі з майстром Андрієм, які вкрили стіни та склепіння фресковим живописом в русько-візантійській стилістиці (навіть з кириличним написом про завершення роботи 1418 р.). Однією з головних святинь для польських католиків стала Ченстоховська ікона Божої Матері – чудотворний образ візантійського походження, що до 1382 р. зберігався у Белзі, поки намісник Галичини князь Владислав Опольський не переніс його до новозаснованого католицького Ясногурського монастиря чернечого ордену паулінів у Ченстохові на півдні Польщі.

Отже, впродовж пізнього Середньовіччя йде інтеграція українських земель до польського куль­турного середовища, яке в добу Ренесансу переживає піднесення і саме тоді, власне, складається польська національна культура. Найінтенсив­ніше інтеграційний процес відбувається у верхніх прошар­ках соціуму – у шляхетському та міщанському середовищі, в Галичині та на Поділлі, а на східних землях – повільніше. Тож у культу­рному розвитку України в пізньосередньовічний час наростають регіональні особливості. Відчувається криза руської культурної ідентич­ності, на яку насувається полонізація.

Мовна ситуація

У пізньому Середньовіччі в Україні-Русі наростає багатомовність, що відбиває перехрещування на її теренах кількох мо­вно-культурних тенденцій, поширення яких обумовлювалося обстави­нами історичного розвитку країни. Український мовний простір того часу відзначався діалектним розмаїттям – існуванням типових рис, характерних для пізніших говірок: галицьких, волинських, подільських, поліських, карпатських (зокрема лемківських, бойківських). На підґрунті давньоукраїнської мови у пізньосередньовічну добу розвивалася офіційна (актова, канцелярська) мова Великого князівства Литовського – «руська мова». До середини XV ст. в ній визначальними були українські риси, а надалі, особливо впродовж ХVI ст., наростає її білорусизація. До неї проникають церковнослов’янізми та полонізми, що відрізняло її від живого народного мовлення. Специфічні риси були притаманні галицькій актовій мові. У сакральній царині продовжувала панувати церковнослов’янська мова, що переживала «другий південнослов’янський вплив». Вона зберігала статус мови високої культури, а «руська мова» щодо неї вважалася «простою», тобто існувала диглосія. Іноді, з метою підкреслення культурної спільності православних східних слов’ян, «руською» називали церковнослов’янську мову. Прикладом зазначеної диглосії може слугувати цитата з «Граматики слов’янської» Мелетія Смотрицького (1619 р.):

Гл̃ющи(м) бо Грекω(м) / παυ̃σον τήν γλώσσαν σο̃υ από κάκου και χείλη σο̃υ του̃ μή λαλη̃σαι δόλον.

Славέнски прεвóдимъ, Оудέржи язык(ъ) свóй ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃áти лсти.

Руски исто(л)кóвуεмъ / Гамýй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады.

Латина просувалася в землі України-Русі як атрибут західної вченості та католицької церкви. Крім того, на той час це була мова офіційного діловодства в межах Польського королівства, зокрема в його руських володіннях. З інтеграцією Галичини та Західного Поділля до Польщі тут дедалі більше поширюється польська мова, яка поступово стає lingua franca – засобом міжетнічного спілкування на теренах Польського королівства та Великого князівства Литовського. Вірменські громади в українських містах користувалися в побуті тюркською вірменокипчацькою мовою, а в церковному житті вживали давньовірменську книжну мову – грабар. В єврейських громадах також існував білінгвізм – в повсякденному спілкуванні побутувала мова ідиш, що виникла на основі німецьких діалектів, яку принесли в Україну у пізньому Середньовіччі євреї, які були вихідцями з Центральної Європи (при цьому на українських землях також мешкали романомовні євреї-сефарди, проте вони були асимільовані німецькомовними євреями-ашкеназами), а сакральною мовою був іврит. Німецька мова набула певного поширення в містах Галичини, де мешкали колоністи з Німеччини, проте впродовж XV ст. вони були полонізовані. Загалом багатомовність була притаманна міському культурному середовищу.

Східнослов’янське Передвідродження

У пізньому Середньовіччі посилюються зв’язки у візантійсько-слов’янському культурному просторі православної традиції, в межах якого у середині ХІV ст. розпочалося потужне культурне піднесення. У візантійському православ’ї у цей час набрав силу ісихазм – містичне вчення, спрямоване на безпосереднє поєднання з Богом («обоження») за допомогою суворої аскези (особливо через мовчання; ісихазм з грецької мови перекладається як спокій, тиша, усамітнення) та «умної молитви» або «умного діяння», тобто постійного повторення про себе Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного», завдяки чому досягалося уподібнення Христу, позначене видінням Фаворського світу – того самого, яким осяялося обличчя Ісуса під час Преображення на горі Фавор («Обличчя Його як те сонце засяло, а одежа Його стала біла, як світло», Мт.17:3). Григорій Синаїт, що був одним із засновників ісихазму, радив своїм послідовникам виконувати таку вправу: «Зачини двері келії, сядь у куті і відтягни свою гадку від усього земного, тілесного і скороминущого; потім схили і притули підборіддя твоє до грудей і встроми твоє око фізичне і духовне в пуп твій; стули обидві ніздрі так, аби лиш тільки дихати; відшукай очима приблизно те місце серця, де скуплені сили душі. Спочатку ти нічого не побачиш через твоє тіло, але коли пробудеш у такім стані день і ніч, тоді – чудо! – побачиш чого не бачив – побачиш зовсім ясно, що навколо серця твого пошириться божеський світ». Остаточно ісихазм оформився як богословська доктрина в трудах видатного візантійського церковного діяча Григорія Палами, що відстоював її в боротьбі з раціоналістами – Варламом Калабрійським, Никифором Григорою та Григорієм Акіндином. У середині ХІV ст. ісихазм визнала візантійська церква. Він коренився в античному платонізмі та став альтернативою раціоналістичному аристотелізму, який запанував у католицькій схоластиці завдяки авторитетному богослову Фомі Аквінському (його вчення, томізм, ґрунтувалося на працях Аристотеля). Завдяки культурному піднесенню, проявом якого став ісихазм, православний світ підійшов до Відродження поруч з Латинським Заходом (видатний дослідник культури середньовічної Русі Дмитро Сергійович Лихачов запропонував йменувати це явище Передвідродженням).

Ісихазм поширився серед православних слов’ян. Це сталося через посередництво монастирів Константинополя та Афона, де перебували ченці-слов’яни. На хвилі цього культурного піднесення в Болгарії утворилася Тирновська книжна школа на чолі з патріархом Єфимієм Тирновським, котрий ініціював реформу слов’янської книжності з метою її наближення до грецьких оригіналів, бо вважалося, що неточні переклади сакральних текстів призводили до єресі, адже божественне одкровення існувало в словесній формі. На цьому ґрунті постав особливий літературний стиль – «плетіння словес», характерними рисами якого були пишномовність, посилена увага до фонетики, семантики та етимології слів, поширення кальок з грецької мови, словесних новоутворень і складних слів (типу благочестиво, богоблагодатно), віддалення від живого мовлення. Традиції Тирновської книжної школи наприкінці ХІV ст. поширилися на Русь. Провідну роль в цьому грали учні та послідовники Єфимія – київські митрополити Кипріан (1375–1406) і Григорій Цамблак (1414–1419). У книжності це проявилося у насиченні орфографії болгаризмами та грецизмами, поширенні у графіці рукописів молодшого півуставу сербсько-болгарського походження – ці явища називаються «другим південнослов’янським впливом» (першим був болгарський вплив на початковому етапі християнізації Русі). Зразком такої оновленої книжної культури є Київський Псалтир, переписаний у 1397 р. в Києві дияконом Спиридонієм і прикрашений мініатюрами. Ознаки «другого південнослов’янського впливу» були помітні в українській книжності ще тривалий час – до ХVI–XVII ст. У релігійній культурі Русі вкоренився ісихазм, проявом чого стало остаточне оформлення у ХV ст. Києво-Печерського патерика, який давав численні приклади чернечого аскетизму, важливі для ісихастів.

Важливе значення для України-Русі в пізньому Середньовіччі мали культурні контакти з Молдовою і Волощиною. Їх романське населення, що сповідувало православ’я, перебувало під потужним візантійсько-слов’янським культурним впливом. Найяскравіше це проявилося у мовній царині. У молдавсько-волоській високій культурі до XVII ст. панувала церковнослов’янська мова. Однак, якщо у Волощині в пізньому Середньовіччі переважав болгарський мовний вплив, то в Молдові – галицько-український (тому молдавські грамоти є важливим джерелом для дослідження мовної ситуації в Галичині). Це було обумовлено історичною долею молдавських земель, які впродовж ХІІ–ХІІІ ст. перебували в залежності від Галицького князівства. На початку XV ст. в Молдові плідно працював книжник Григорій Цамблак, котрий згодом став київським митрополитом. Монастирі, розташовані на теренах Молдови, стали важливими осередками молдавсько-українських культурних зв’язків (Нямецька обитель тощо).

Загалом слов’янське Передвідродження ХIV–XV ст. істотно оновило культурне життя православної України-Русі, однак через брак підтримки з боку державних структур (як зазначалося, візантійські, болгарські та сербські землі були загарбані турками-мусульманами, а українські терени перебували під католицьким польсько-литовським володарюванням) повноцінно розвинутися цей процес не зміг.