1.5. Місце трудового права в системі права

Характеризуючи місце трудового права в системі права України, більшість авторів розглядають дане питання, зіставляючи дану галузь права з іншими галузями права. Але в такий спосіб вони не з’ясовують місце трудового права в системі права України, а розмежовують, порівнюють трудове право з іншими галузями права.

Впродовж багатьох десятиліть правова система України формувалась під впливом і в межах правової системи Радянського Союзу, однак з моменту проголошення незалежності та, особливо, прийняття Конституції, наша держава почала утверджуватись як самостійна, незалежна, правова держава. Тому трансформаційні процеси, що відбулись і відбуваються не лише в законодавстві, а й у національній системі права, є неминучим явищем, зумовленим вимогами часу, необхідністю відповідності загальновизнаним світовим стандартам з урахуванням національних особливостей та потреб. Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов'язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права¹.

Розподіл права на приватне та публічне відомий з давніх часів. Ще Арістотель розрізняв право, порушення якого шкодить всій громаді, і право, порушення якого заподіює шкоду окремим членам громади. Проте більш вдалося розмежувати право на приватне і публічне римським юристам. Зокрема, Ульпіан критерієм такого поділу, фактично, називав інтерес. Так, якщо право захищає інтереси усього суспільства, держави загалом – це право публічне, а якщо інтереси окремих індивідів (групи індивідів) – приватне. Однак, окрім Ульпіана, відомі й інші визначення публічного права, що існували в Давньому Римі. Так, Цицерон розглядав публічне право як право, встановлене законами, а Папіан наголошував, що публічне право не може бути змінено угодою приватних осіб.

Звісно, досягнення римських юристів були використані в подальших дослідженнях щодо розмежування права на публічне і приватне. На сучасному ж етапі розвитку юриспруденції такими критеріями поділу різні групи вчених називають: інтерес; мету правового регулювання; зміст суспільних відносин, які регулюються правом; метод регулювання, суб’єктний склад. У теорії права наголошується, що приватному праву притаманні норми, регулюючі майнові відносини з переважанням методу координації, а публічному – немайнові та, відповідно, з переважанням методу субординації. Якщо приватне право покликано регулювати приватні інтереси та відносини приватних осіб між собою, то публічне – суспільні, державні інтереси та відносини приватних осіб з державою або між державними органами ¹.

В Україні поряд з поділом права на публічне і приватне використовується також галузевий поділ юридичних норм. І таке явище є зрозумілим, адже саме такий поділ був притаманний радянській правовій теорії. До речі, галузевий поділ здійснюється на підставі предмета і методу правового регулювання. Як бачимо, спільними критеріями розмежування юридичних норм (як на право публічне, приватне, так і галузі права) здебільшого виступають предмет і метод правового регулювання. Тому з’ясує-мо, як за допомогою вказаних критеріїв можна визначити місце трудового права в системі права України.

Щодо предмета трудового права як галузі єдиного права України, то він має свої, тільки йому притаманні особливості, - особливість суспільних відносин, які формують предмет даного права, зумовлена такою важливою якістю людини. як здатність до праці, оскільки її носієм є людина². І дійсно, тільки людина здатна до виконання цілеспрямованих, усвідомлених дій, метою яких є створення матеріального чи духовного блага. Більше того, тільки вона володіє здатністю до роботи в юридичному розумінні, що якраз і цікавить роботодавця. Адже така властивість як працездатність не залишає байдужим і замовника, який укладає з підрядником чи виконавцем цивільно-правовий договір. Наявний обсяг працездатності підрядника, виконавця може вплинути на строк виконання договору, а в деяких випадках і на кінцевий результат, що фактично і цікавить замовника.

Однак тільки трудове право покликане захищати людину праці (мається на увазі в процесі виконання трудових обов’язків), тому держава втручається у трудові правовідносини шляхом встановлення імперативних норм щодо: охорони праці, мінімального розміру заробітної плати, максимальної тривалості робочого часу, економічно обґрунтованих норм виробітку, обслуговування, часу, встановленням квот та бронюванням місць для працевлаштування осіб, що потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, заборони необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу, залучення до надурочних робіт та ін. Проте говорити, що трудове право захищає інтереси лише окремих осіб (працівників), тобто приватні, не варто. Закріплюючи на конституційному рівні природне право на працю, що включає і право на роботу (яке якраз і є вирішальним для трудового права), держава захищає інтереси усього суспільства. Адже без населення – немає держави. Людині для того, щоб жити, необхідно, принаймні, харчуватися й одягатися. Усе це потребує коштів. Для отримання засобів для існування особа влаштовується на роботу. Людина, звісно, має вибір укладення цивільно-правового договору чи трудового. Однак саме держава зацікавлена в тому, щоб людина мала постійне джерело для існування, тобто роботу, за яку вона отримуватиме заробітну плату. І не лише в теперішніх умовах, а й у майбутньому, про що свідчить державна політика розвитку трудового потенціалу, метою якої є отримання професійно-технічної та вищої освіти, професійних послуг з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації відповідно до суспільних потреб; здійснення повної продуктивної зайнятості; запобігання масовому безробіттю; поліпшення охорони праці, зниження ризику втрати здоров'я і життя працюючих на виробництві; забезпечення соціального захисту працюючого і непрацюючого населення; посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробіт­ної плати; забезпечення зростання реальних доходів населення; забезпечення захисту прав і гарантій громадян у сфері соціально-трудових відносин.

Публічний інтерес у трудовому праві проявляється ще й у тому, що тільки держава турбується про інтереси осіб, яких роботодавці не квапляться працевлаштовувати (особи зі зниженою працездатністю, молодь та ін.). Вищевказана зацікавленість держави зумовлюється ще й тим, що тільки за наявності робочої сили будуть існувати підприємства, установи, організації, буде розвиватись економіка, а без наявності останніх, держава не буде розвиватись. Більше того, саме вона зацікавлена у практичному виконанні своїх власних завдань і функцій, на що спрямована професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 Закону України «Про державну службу»). Врегулювання праці державних службовців входить до сфери дії трудового права.

Тому, якщо говорити про інтерес як один з критеріїв поділу права на приватне і публічне, то виявляється, що трудове право має дуалістичний характер, тобто захищає інтереси як окремої людини (працівника) чи групи працівників, так і суспільні, державні. Завдяки усвідомленню сус­пільством, необхідності втручання держави у відносини між роботодавцем і працівником з метою захисту останніх, які не могли протистояти волі економічно сильнішої сторони й погоджувались на працю в неприйнятних умовах, виникло й розвивалось трудове право.

Повертаючись до предмета трудового права України, зазначимо, що його основу станов­лять трудові відносини, що виникають між роботодавцем і працівником на підставі трудового договору (контракту). В такому правовідношенні умовно виділяється організаційно-трудо-вий, майновий (відплатний) і особистісний елементи¹. Трудові правовідносини, які виникають на підставі трудового договору, є дійсно майновими (відплатними), адже за успішне виконання трудових обов’язків, працівник очікує те, заради чого він, фактично, вступає у трудові відносини: оплати його праці (заробітна плата, премія і т.д.). У таких правовідносинах сторони нерівні. Роботодавець ніколи не буде стояти на одному щаблі із працівником. Отже, найманий працівник завжди буде слабшою стороною у названих правовідносинах, оскільки, по-перше, це випливає з організаційного характеру праці, внаслідок якого він зобов’яз­аний підпорядковуватися волі організатора процесу праці, «владі» господаря. Межа між необхідним (випливаючим з нормативного чи договірного регулювання) і вимушеним (що нав’язується безпідставно власником) підпорядкуванням на практиці нечітка. По-друге, працівник завжди залежатиме з економічної точки зору від власника, який встановлює заробітну плату, додаткові в порівнянні із законодавством пільги². Хоча юридично вказані суб’єкти – рівні (а точніше – рівноправні), однак не фактично.

Як уже зазначалося, одними лише правовідносинами, що виникають переважно на підставі трудового договору, предмет трудового права не обмежується. До його кола входять й інші правовідносини, серед яких є й немайнові. Це, зокрема, соціально-партнерські правовідносини, правовідносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації й працевлаштування, щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю.

Отже, трудове право врегульовує як майнові, так і немайнові правовідносини. Тому, на основі викладеного вище критерію розмежування права на приватне і публічне, яке існує в сучасній теорії права, можна констатувати, що трудове право належить як до приватного, так і до публічного права. Тобто, сукупність тих відносин, що врегульовує трудове право засвідчує симбіоз приватних і публічних його начал.

Тепер з’ясуємо, в який спосіб врегульовуються відносини, що складають предмет трудового права. Нагадаємо, що приватному праву притаманний диспозитивний (договірний, координації) спосіб правового регулювання, а публічному – імперативний (централізований, субординації). Зрозуміло, що на сучасному етапі складно віднайти «чисті» галузі права, в яких панував би такий метод, якому притаманний лише один спосіб правового регулювання. Проте саме в трудовому праві неможливо визначити всесильного панування якогось одного з них. І це зумовлено самим соціальним призначенням трудового права та колом тих відносин, що входять до його предмета. Якраз останні й диктують спосіб їхнього врегулювання. Саме неоднорідність відносин, що входять до предмета трудового права, вказує на неможли­вість їхнього врегулювання єдиним способом (державним чи договірним).

Вибір способу правового регулювання відносин, що входять до предмета трудового права, значний вплив має і участь держави у процесі самого правового регулювання. Іншими словами, її роль у такому регулюванні. Однак завдяки усвідомленню необхідності участі держави у врегулюванні відносин між роботодавцями й найманими працівниками, виникло трудове право. Інакше кажучи, якщо держава припине втручання у вищевказані відносини, про існування трудового права як окремої галузі права взагалі буде складно говорити. Проте це не означає, що співвідношення державного і договірного регулювання незмінні, адже пріоритетність одного із способів залежить від багатьох чинників.

На сьогодні ж держава встановлює межі договірного регулювання трудових відносин. Так, яскравим прикладом визначення меж державного і договірного регулювання можна назвати Закон України «Про оплату праці» , в якому у Розділі ІІ визначається державне регулювання оплати праці, а в Розділі ІІІ – договірне. А ст. 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» чітко визначено зміст угоди, укладеної на державному рівні. При цьому ст. 9 КЗпП України встановлюється, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, недійсні. Тобто, наприклад, навіть за наявності згоди працівника працювати за зарплатню нижче від встановленого мінімального розміру заробітної плати, умова про менший розмір зарплатні буде недійсною. Так держава намагається захистити економічно слабшого суб’єкта трудових відносин: працівника. Це означає, що сторони при укладенні трудового договору керуються не лише власним волевиявленням, а й дотримуються імперативних приписів.

Отже, на підстав аналізу предмета і методу трудового права, можна констатувати, що трудове право посідає особливе місце в системі права України. В ньому яскраво й органічно поєднуються начала як приватного, так і публічного права. Окрім цього, на підставі вказаних критеріїв можна констатувати, що трудове право є, безумовно, самостійною галуззю права.