6.2. Поняття та сутність соціального діалогу

Соціальний діалог – явище порівняно нове для науки трудового права України. І це зрозуміло з огляду на те, що Закон України «Про соціальний діалог в Україні» був прийнятий 23 грудня 2010 року. Саме даний нормативно-правовий акт визначає соціальний діалог як процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.

Не всі вчені дотримуються позиції відносно тотожності понять «соціальний діалог» і «соціальне партнерство». І такий стан речей – зрозумілий. Адже, якщо звернутися до етимології термінів «партнерство» і «діалог», то партнерство означає узгоджені, злагоджені дії учасників спільної справи або ж взаємні відносини, контакти держав, громадських угруповань, підприємств, що ґрунтуються на взаємній вигоді та рівноправності. Діалог розуміється як розмова, обмін думками або переговори, бесіди в порядку взаємного зондажу. Саме тому в західній практиці частіше використовується термін «соціальний діалог», оскільки основною складовою соціального діалогу на Заході є саме обмін інформацією та взаємні консультації сторін. Вказане зумовило те, що в Європейському Союзі дедалі більшої популярності набуває визначення соціального діалогу, яке запропонував нідерландсь­кий професор Желле Віссер. Його бачення соціального діалогу базується на чіткому відмежуванні колективних переговорів від соціального діалогу. На його думку, а ми її цілком поділяємо, соціальний діалог не можна віднести до колективних переговорів. Він визначає соціальний діалог як засіб для налагодження ефективних переговорів за допомогою виділення самої суті проблеми, для якої ведуться переговори. Іншими словами, соціальний діалог розглядається як початкова стадія досягнення взаємопорозуміння, а також розуміння фактів, проблем і можливих шляхів їх розв’язання, які в кінцевому результаті й ведуть до залучення сторін у конструктивні переговори з чітким розумінням власних вимог і позицій.

Вказана позиція Желле Віссера була підтримана Верхов­ним комітетом Європейського союзу з промислових відносин, що також визначає соціальний діалог як процес, у якому учасники повідомляють один одного про свої наміри та можливості, надають детальну та повну інформацію, з’ясовують свою інформацію.

Експерти ж МОП дають досить широке визначення понят­тю «соціальний діалог». До даного терміну вони включають всі види переговорів, консультацій та просто обмін інформацією між або серед представників уряду, роботодавців та працівників, які стосуються спільних інтересів, пов’язаних з економікою та соціальною політикою¹.

Соціальний діалог в Україні здійснюється на національному, галузевому, територіальному та локальному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або двосторонній основах на таких принципах:

• законності та верховенства права;

• репрезентативності та правоможності сторін і їх пред ставників;

• незалежності та рівноправності сторін;

• конструктивності та взаємодії;

• добровільності та прийняття реальних зобов'язань;

• взаємної поваги та пошуку компромісних рішень;

• обов'язковості розгляду пропозицій сторін;

• пріоритету узгоджувальних процедур;

• відкритості та гласності;

• обов'язковості дотримання досягнутих домовленостей;

• відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань.

Соціальний діалог здійснюється між сторонами соціального діалогу відповідного рівня у формах: обміну інформацією; консультацій; узгоджувальних процедур; колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод.

Обмін інформацією здійснюється з метою з'ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу і прийняття спільних рішень з питань економічної та соціальної політики. Порядок обміну інформацією визначається сторонами. Жодна зі сторін не може відмовити в наданні інформації, крім випадків, якщо така інформація відповідно до закону належить до інформації з обмеженим доступом.

Консультації проводяться за пропозицією сторони соціального діалогу з метою визначення та зближення позицій сторін при прийнятті ними рішень, що належать до їх компетенції. Сторона-ініціатор направляє іншим сторонам письмову пропозицію із зазначенням предмета консультації та терміну її проведення. Сторони, які одержали таку пропозицію, зобов'язані взяти участь у консультації, спільно погодити порядок і строки її проведення та визначити склад учасників.

Узгоджувальні процедури здійснюються з метою врахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розроблення проектів нормативно-правових актів. Порядок проведення узгоджувальних процедур визначається органами соціального діалогу відповідного рівня, якщо інше не передбачено законодавством або колективними угодами.

Недосягнення компромісу між сторонами за результатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкоджання роботі органів соціального діалогу.

Колективні переговори проводяться з метою укладення колективних договорів і угод.

За результатами колективних переговорів укладаються колективні договори та угоди:

- на національному рівні – генеральна угода;

- на галузевому рівні – галузеві (міжгалузеві) угоди;

- на територіальному рівні – територіальні угоди;

- на виробничому рівні – колективні договори.

Порядок проведення колективних переговорів визначається законом.

Що ж стосується правового забезпечення соціального діалогу то, як справедливо зауважує З.Я. Козак, воно розпочалося з прийняттям у 1991 році Закону України «Про зайнятість населення», який передбачив створення спеціальних суб’єктів, що формувалися на засадах трипартизму і мали на меті підготовлення погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості населення. Ними стали координаційні комітети сприяння зайнятості, що складалися з представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців та формувалися за галузевою та територіальною ознакою. В подальшому створення інших органів соціального діалогу зі спеціальним статусом встановлювалася у законах. Такий підхід був збережений і в Основах законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, прийнятих у 1998 році та відтворений у законах, що регулювали окремі види соціального страхування, у тому числі й у Законі України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Подальший розвиток соціальний діалог дістав у 1993 році з прийняттям Указу Президента України, яким було створено орган соціального діалогу із загальним статусом – Національна рада соціального партнерства. У наступні десятиліття Президен­ти України постійно систематизували та удосконалювали правове забезпечення цього органу, шляхом прийняття відповідних указів. Вагоме місце серед останніх належить Указу про розвиток соціального діалогу в Україні, прийнятому наприкінці 2005 року, яким створено Національну тристоронню соціально-економічну раду. Роль Президентів України у формуванні саме цих загальних органів соціального діалогу є визначальною, але як консультаційно-дорадчі органи при Президентові України.

Законодавство про соціальний діалог в Україні також розвивалося шляхом ухвалення законів, що регулювали певні форми соціального діалогу. У 1993 році приймається Закон «Про колективні договори і угоди», а у 1998 році – Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Реалізуючи ці закони, сторони соціального діалогу укладали колективні угоди, зокрема генеральні, яким врегульовували інші форми соціального діалогу, що ще не були охоплені законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Протягом цього періоду засади трипартизму знайшли своє відображення також у законах, що мали рамковий характер й ухвалювалися для регулювання окремих видів трудових відносин. Зокрема, Закони України «Про охорону праці» (1992 р.), «Про оплату праці» (1995 р.) та «Про відпустки» (1996 р.).

Прийняття у 1996 році Конституції України надало законодавству про соціальний діалог нового спрямування. Конкретизуючи конституційне право на свободу об’єднання в громадські організації, а також право на участь у професійних спілках, законодавець ухвалює закони, що визначали правовий статус професійних спілок (у 1999 році) та організацій роботодавців (у 2001 році).

Отже, формуванню законодавства про соціальний діалог в Україні були притаманні такі риси:

- поетапне ухвалення законодавчих актів, за допомогою яких забезпечувалася можливість регулювання окремих елементів системи соціального діалогу (певних видів форм, сторін та органів соціального діалогу), запровадження засад трипартизму у спеціалізовані закони;

- множинність нормативно-правових актів з соціального діалогу та одночасно відсутність комплексного (рамкового) закону, що б визначив систему соціального діалогу та комплексно врегулював її елементи;

- заповнення прогалин у законодавчому регулюванні за допомогою актів колективно-договірного врегулювання – генеральними та галузевими угодами, – що забезпечувало випереджаючу нормотворчість з питань соціального діалогу.

Тому ухвалення наприкінці 2010 року Закону України «Про соціальний діалог» в Україні було логічним та очікуваним кроком у розвитку національного законодавства. Цей Закон визначає правові засади організації, порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації державної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та забезпечення підвищення рівня й якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві.

Одним з основних завдань Закону є формування цілісної, взаємопв’язаної системи соціального діалогу. Незважаючи на це, законодавцю не вдалося уникнути недолі­ків у визначенні системи соціального діалогу в Україні, серед яких можна виокремити внутрішню суперечність Закону та його неузгодженість з іншими актами національ­ного трудового законодавства, що спричинило різні підходи до визначення правового статусу сторін та органів соціального діалогу, форм, через які він здійснюється¹. Зокрема, що стосується неузгодженості законодавства про соціальний діалог з іншим чинним законодавством щодо сторін соціального діалогу на виробничому рівні, зазначимо, що на локальному рівні до сторін соціального діалогу належить сторона працівників, суб’єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників; сторона роботодавців, суб’єктами якої є роботодавець та/ або уповноважені представники роботодавця. Отже, соціальний діалог на локальному рівні здійснюється на двосторонній основі.

Однією із форм соціального діалогу, як уже зазначалось, є колективні переговори з укладення колективних договорів, за результатами яких і укладаються колективні договори. Порядок проведення колективних переговорів визначається законом (ст.8 Закону України «Про соціальний діалог в Україні»).