Розділ 4. Суб’єкти трудового права

4.1. Загальна характеристика суб’єктів трудового права та їх класифікація

Предметом трудового права є трудові правовідносини що виникають між визначеним колом учасників, які у свою чергу є суб’єктами даних правовідносин. Адже без існування суб’єктів – немає і правовідносин. Зазначені суб’єкти правовідносин спочатку визнаються суб’єк-тами трудового права. Суб’єкти трудового права – потенційні учасники трудових правовідносин, що наділені такими юридичними властивостями, які дають їм змогу вступати у такі правовідносини. З даного приводу в теорії права наголошується, що у правовідносинах беруть участь люди та їх об’єднання, держава та її органи, установи, громадські і релігійні організації. Але для того, щоб стати учасниками цих правовідносин, люди і організації повинні бути наділені певними властивостями, передбаченими законом. Сукупність цих властивостей утворює поняття суб’єкта права чи правосуб’єктності особи (організації). Отже, суб’єктами права є особи чи організації, за якими закон визнає особливу юридичну властивість (якість) правосуб’єктності, яка дає можливість брати участь у правовідносинах¹.

У теорії права й трудового зокрема деякі науковці наголошують на тому, що правосуб’єктність визначається переважно як поєднання трьох елементів: правоздатності, дієздатності та правового статусу, які і є такими властивостями, що ними має володіти кожен з учасників, у тому числі і трудових правовідносин². Такої позиції, наприклад, дотримується й П.Д. Пилипенко³.

Разом з тим існує група вчених, яка наголошує на тому, що правовий статус, яким наділяються суб’єкти трудових правовідносин, включає такі елементи: 1) трудова правосуб'єктність; 2) основні (статутні) трудові права й обов'язки; 3) юридичні гарантії прав і обов'язків; 4) юридична відповідальність за порушення трудового законодавства. Останні два елементи на думку С.М. Прилипка та О.М Ярошенка, не входять складу правового статусу¹.

Трудова правосуб’єктність включає в себе трудову правоздатність та трудову дієздатність. Трудова правоздатність – це передбачена нормами права здатність мати суб’єктивні трудові права та юридичні обов’язки. Це тільки здатність володіти такими правами, а не саме правоволодіння. Дієздатність – це передбачена нормами права здатність та юридична можливість своїми діями набувати права та обов’язки, здійснювати та виконувати їх.

Суб’єктивне право – це передбачена для уповноваженого суб’єкта трудового права з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших суб’єктів трудового права.

Юридичний обов’язок – це передбачена для зобов’язаного суб’єкта трудового права та забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якою він повинен керуватися в інтересах уповноваженого суб’єкта.

Трудова правосуб'єктність, що визнається за суб'єктами трудового права, означає, що за наявності визначених умов вони здатні бути суб'єктами конкретних правовідносин у сфері застосування й організації праці, володіти правами і нести обов'язки. Трудова правосуб'єктність завжди означає здатність суб’єкта права своїми діями набувати суб'єктивних трудових прав і обов'язків, які складають зміст трудових правовідносин. Вона є передумовою для наділення суб'єкта права такими правами й обов'язками, які безпосередньо випливають зі сфери дії закону.

Суб'єктивні права й обов'язки складають ядро правового статусу суб'єктів трудового права. Вони тісно пов’язані із такими категоріями, як «юридичні гарантії здійснення прав і обов’язків» та «юридична відповідальність».

Юридичні гарантії є невід’ємною складовою гарантій прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Взагалі, більшість вчених сходяться в тому, що всі гарантії поділяються на загальносуспільні та юридичні². Серед загальносуспільних гарантій розрізняють економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, духовні, організаційні, які відіграють роль матеріального змісту юридичних гарантій: закріплюючи перелічені загальносуспільні гарантії в нормативних приписах, юридичні гарантії упорядковують їх у певні юридичні конструкції й механізми. З даного приводу В.І. Андріїв зазначає, що юридичні гарантії можна вважати формою загальносуспільних гарантій. Оскільки єдиного поняття юридичних гарантій у правовій науці ще не вироблено, вчені по-різному підходять до розуміння сутності й змісту даних категорій. Першочерговим видом нормативних гарантій є норми-принципи, зокрема ті, які забезпечують права та свободи людини і громадянина, насамперед щодо невідчужуваності, непорушності, невичерпності, рівності, необмеженості конституційних прав та свобод людини і громадянина, рівності громадян, презумпції невинуватості особи, принципу неприпустимості зворотної дії закону або нормативно-правового акта в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Іншим видом юридичних гарантій є організаційно-правові гарантії прав та свобод людини і громадянина, а саме діяльність державних органів і громадських організацій щодо забезпечення, реалізації та охорони прав і свобод людини і громадянина¹.

Юридична відповідальність – це особливий правовий стан суб’єктів суспільних відносин, який випливає зі змісту правових норм і спрямований на забезпечення реалізації їх суб’єктивних прав та обов’язків. Без наявності обов’язків, немає і відповідальності. Тому вона є вторинна щодо обов’язків. Наявність обов’язків є передумовою виникнення юридичної відповідальності, а їх невиконання – підставою для останньої.

Отже, під суб'єктами трудового права України належить розуміти потенційних учасників трудових правовідносин, які наділені трудовою правосуб’єктністю.

Суб'єктами трудового права є: фізичні та юридичні особи, трудові колективи, уповноважені трудовим колективом органи, соціальні партнери (сторони соціального діалогу) на національному, територіальному, галузевому рівнях, комісія по розгляду трудових спорів (КТС), примирна комісія, трудовий арбітраж, органи, які здійснюють нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства та ін.

Фізичні особи можуть виступати як потенційні працівники та як роботодавці. До юридичних осіб – суб’єктів трудового права належать роботодавці, професійні спілки, об’єднання професійних спілок, організації роботодавців, об’єднання організацій роботодавців. До об’єд-нань фізичнх осіб як суб’єктів трудового права належать трудові колективи, які не наділяються статусом юридичної особи, а являють собою сукупність усіх працівників на підприємстві, установі та організації. До останніх вказаних суб’єктів відносять і КТС, трудовий арбітраж, примирну комісію та ін.

Оскільки у предметі трудового права можна виділити основні трудові правовідносини, що виникають на підставі трудового договору, та допоміжні, то можна виділити два рівня суб'єктів трудового права – основні та неосновні. Основними суб'єктами трудового права є особи, які здатні до укладення трудового договору, тобто потенційні учасники трудових відносин, що виникають на підставі такого юридичного факту як трудовий договір. Неосновні суб'єкти, у свою чергу, поділяються на похідні та допоміжні. До числа суб'єктів, правовий статус яких є похідним від статусу працівника, в науці трудового права відносять особу, яка шукає роботу (безробітного), інваліда внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання та ін. Сутність допоміжних (службових) суб'єктів полягає в тому, що їх здатність до правоволодіння спрямована на обслуговування функціонування основних суб'єктів трудового права як повноцінних учасників відносин у сфері праці. До суб'єктів, правовий статус яких носить допоміжний характер, належать професійні спілки, трудовий колектив, державні органи.

За кількісною ознакою суб'єкти трудового права поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальними суб'єктами є фізичні особи, колективними – роботодавці (юридичні особи, профспілки, трудові колективи, державні органи).