4. Загальнодидактичні й специфічні принципи та методи музичного виховання.

Методика музичного виховання як педагогічна наука підкоряється закономірностям загальної педагогіки та спирається на наступні загальнодидактичні принципи:

• обумовленість навчально-виховного процесу суспільними потребами;

• комплексність вирішення завдань навчання, виховання та розвитку;

• взаємозв’язок мети, змісту, форм, методів, засобів навчання та виховання;

• співвідношення педагогічного керівництва з розвитком самостійності, ініціативи та творчості дітей;

• постійність вимог та систематичне повторення дій;

• науковість та доступність вивчаємого матеріалу;

• принцип наочності;

• надійність знань, вмінь і навичок;

• зв’язок музичного виховання з життям, інтересами дітей;

• активність музичної діяльності учнів.

Разом з тим, у зв’язку з особливостями предмету “Музика” методика музичного виховання висуває і свої специфічні принципи:

1. Принцип єдності емоційного і свідомого. Розвиток сприйняття музики потребує усвідомлення викликаних нею музичних вражень. Пізнання, що відбувається у процесі навчання музики є специфічним. Воно обов’язково має являти собою єдність емоцій і розуму, свідомості і почуття. За допомогою використання у музичному виховання цього принципу в учнів розвивається здібність оцінювати сприйняте, виховуються їх музичні інтереси та смаки.

2. Принцип єдності художнього і технічного. Цей принцип вимагає, щоб усі компоненти уроку були художніми. Художнім має бути не тільки репертуар для слухання й співу, але й кожна вправа. Мова йде не тільки про матеріал, а й про саму якість звучання. Але для того, щоб домогтися “художності” на уроці, необхідна праця та технічне оволодіння матеріалом. Слід пам’ятати, що виразне виконання твору потребує відповідних технічних вмінь і навичок. Тому робота над технікою одночасно має бути роботою над художністю (виразністю, образністю*.

3. Принцип комплексності. Цей принцип своєрідний у розумінні комплексності впливу на людину – її психіку, моторику, фізіологічні процеси. Дитина відчуває, переживає різні стани (радості, суму, зосередженості, бадьорості*; мислить, усвідомлюючи виникаючі почуття; під впливом музики в її організмі відбуваються фізіологічні зміни: змінюється пульс, артеріальний тиск тощо.

Методи музичного виховання (“methodos” у пер. з грец. “шлях до будь-чого”* являють собою різноманітні засоби спільної діяльності вчителя і учнів, спрямовані на досягнення мети музичного виховання школярів. Теорія і методика музичного виховання спирається на загальнопедагогічні методи, а також має власні методи, обумовлені естетичною сутністю та інтонаційною природою музичного мистецтва.

Загальнодидактичні методи навчання поділяються за зовнішньою та внутрішньою сутністю.

За джерелом інформації (зовнішня форма вияву) методи класифікують на: словесні (повідомлення, пояснення, бесіда, розповідь, лекція, дискусія, диспут, робота з книгою); наочні (художні, фотографічні ілюстрації; демонстрації пісні чи інструментального твору, читання вірша; використання таблиць, схем, звукової дошки тощо); практичні (вокальні, інструментальні, ритмічні вправи; виконання практичних або самостійних робіт).

За внутрішньою сутністю методи класифікують: за характером пізнавальної діяльності учнів – репродуктивні, пояснювально-ілюстративні, проблемні, частково-пошукові, дослідницькі методи; за характером логічного шляху мислення – індуктивні, дедуктивні, традуктивні (аналогії) методи; за принципом розчленування чи об’єднання знань – аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація.

За успішністю учнів у навчанні виділяють різноманітні методи контролю і самоконтролю: усний контроль, письмовий контроль, спостереження, самоконтроль.

Специфічні методи музичного виховання.

Метод музичного узагальнення (Е.Б.Абдулін). Він спрямований на організацію засвоєння учнями теми уроку, поєднує всі форми і види занять.

Метод забігання наперед і повернення до пройденого матеріалу (Д.Б.Кабалевський) чи метод перспективи та ретроспективи в процесі навчання (Е.Б.Абдулін). Цей метод встановлює зв’язки між темами програми, формуючи цілісне уявлення школярів про музику. Передбачається встановлення зв’язків на трьох рівнях: між роками навчання, між темами четвертей, між музичними творами. Засвоєння нової теми на вже знайомому матеріалі стає більш легким, вивчений матеріал піднімається на рівень нової теми (більш складний та змістовний), встановлюються зв’язки між різними музичними явищами.

Метод емоційної драматургії (Д.Б.Кабалевський, Л.М.Предтеченська, Е.Б.Абдулін). Він пов’язаний з урахуванням специфічних умов роботи у певному класі, з певним складом учнів. Залежно від цих умов учитель повинен уміти реалізувати на уроці різну “режисуру”, залишаючись у межах вимог програми щодо опрацювання певної теми.

Крім вищезазначених методів в науковій музично-педагогічній літературі наголошується на необхідності використання таких методів як: метод контрастних співставлень (О.П.Радинова), метод роздумів про музику (Д.Б.Кабалевський), метод створення композицій /при виконанні твору/ (Д.Б.Кабалевський, Л.В.Горюнова), метод створення художнього контексту /”вихід” за межі музики у суміжні види мистецтв, історію, природу, життєві ситуації та образи/ (Л.В.Горюнова), метод емоційного впливу (Л.Г.Дмітрієва, Н.М.Черноіваненко), метод моделювання художньо-творчого процесу, метод інтонаційно-стильового осмислення музики.

На практиці всі ці методи дуже тісно пов’язані й переплітаються між собою. Перед вчителем на уроці стоїть завдання оптимального вибору методів в залежності від своєрідності музичного твору, особливостей музичної діяльності та можливостей учнів.