104.Мета та види покарань на укр. Землях у складі Австр монархії 2 пол. 19-поч 20 ст

У 1852 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс. який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.).

ВИДИ ПОКАРАНЬ.

У Кодексі закріплювався перелік основних та додаткових покарань. До основних покарань належали: смертна кара, позбавлення волі (звичайне і тяжке), арешт(суворий і звичайний), домашній арешт, штраф і догана.

За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Це покарання було безальтернативним. До смертної кари не могли бути засуджені особи, що не досягли 20-річного віку.

Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти років чи довічно. Позбавлення волі існувало у 2 основних видах: ув’язнення звичайне і ув’язнення тяжке. Відмінність між ними полягала в тому, що тяжке ув’язнення завжди посилювалося несприятливими умовами відбування покарання. Кодекс передбачав такі види позбавлення волі: піст, тверде ліжко, одиночна камера, темниця.

Кримінальний кодекс 1852 р. передбачав застосування арешту 2 видів - звичайного і безумовного. Звичайний арешт передбачав позбавлення засудженого лише особистої свободи, без обмеження його в харчуванні за власний кошт, зайнятті певними видами діяльності. При безумовному арешті покараного позбавляли волі, а також пільг, як харчування за власний рахунок, його зобов’язували працювати, побачення з рідними йому надавали лише в присутності наглядача й розмова підлягла контролю.

Кримінальний кодекс 1852 р. передбачав також значну кількість додаткових покарань: конфіскацію, заборону проживанняв певній місцевості, поліцейський нагляд, тримання в будинку примусової праці та деякі інші.

Злочини скоєні дітьми у віці 11-14 років, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р"), що передбачав як додаткове покарання побиття палками.

МЕТА.

Кримінальне покарання не мало на меті виправлення злочинця, йшлося про його ізоляцію від суспільства, для якого він був шкідливим чи небезпечним.

Отже розвиток інститут покарань у галузі кримін права відбувався з урахуванням нових соціально-економічних і політичних відносин та був спрямований у бік лібералізму.

105. Поняття та види злочинів у кримінальному праві радянської України.

ККУРСР 1922 р: У ст. 6 давалося визначення злочину: «Злочином визнається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопо­рядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період». Як видно, поняття злочину надто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного суспільства, побудова якого тоді вбачалася неминучою.

Особлива частина КК містила кваліфікацію складів злочинів, класифікувала їх за видами, встановлювала санкції за конкретний злочин. Основними злочинами визнано: державні(контрреволюція); проти порядку правління; посадові; порушення законів про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; проти народного здоров'я, громадянської безпеки і порядку.

ККУРСР 1927 р

У ст. 4 КК давав визначення поняття злочину: « за суспільно небезпечну (злочинну) дію визначається кожна чинність або безчинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу». Хибним у визначенні поняття злочину було те, що у ньому не вказувалась нормативна ознака – передбаченість діяння в законі. Це визначенні було занадто заідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою.

КК встановив, що кримінальна відповідальність може мати місце лише за наявності вини особи, яка буває в 2-х формах: умисно (навмис- ності) і необережності.

Особлива частина КК містила перелік видів злочинів: визначення їх складів, санкції за їх скоєння. Норми про види злочинів визначалися в такому порядку:

• державні (контрреволюційні і проти порядку управлін- ня);

• посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські;

• злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи;

• майнові;

• військові;

• порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і громадський порядок.

Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР (1927 і 1934) — стаття, що передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини». Введена до Кримінального Кодексу УРСР 1927 р. в редакції від 20.07.1934.Була аналогомСтатті 58 Кримінального кодексу РРФСР (1926).

ККУРСР 1960

Стаття 7. Поняття злочину

Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.

Законодавець повністю відмомвився від аналогії закону.

В 11 главах особливої частини йдеться про злочини за видами їх і міри покарання за вчинення їх. Залежно від об'єкта посягань статті Кодексу згруповано у глави:

• 1-а глава встановлює покарання за державні злочини;

• 2-а — злочини проти соціалістичної власності;

• 3-я — злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи;

• 4-а — за злочини проти політичних і трудових прав громадян;

• 5-а — за злочини проти особистої власності громадян;

• 6-а — за господарські злочини; 7-а — за службові злочини;

• 8-а — за злочини проти правосуддя;

• 9-а — за злочини проти порядку управління;

• 10-а — за злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я;

• 11-а — за військові злочини.

106. Мета і види покарань в кримінальному праві УРСР Радянське кримінальне право 1919-1921 pp. спрямовувалося насамперед на боротьбу з контрреволюцією, бандитизмом, спекуляцією і саботажем. Джерелом права виступала революційна правосвідомість, а також декрети, постанови, рішення та положення органів центральної і місцевої влади. У 1921 р. уряд прийняв низку нормативних актів, метою яких було зміцнення більшовицької диктатури: "Про заходи боротьби з бандитизмом", "Про заходи боротьби з посадовими злочинами", "Про боротьбу з хабарництвом". 3 переходом до непу радянські юристи розгорнули широку дискусію з питань революційної законності, внаслідок якої сформувалася наука і практика кримінального права. її результатом стали два кримінальні кодекси УСРР 1922 та 1927 pp. Кримінальний кодекс 1922 р. складався із загальної та особливої частин і містив 227 статей. За 6 статтею злочином визнавалася будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний період. Особлива частина КК містила кваліфікацію складів злочинів, класифікувала їх за видами, встановлювала санкції за конкретний злочин. Зазначалося, що метою покарання є запобігання злочинності, позбавлення злочинця можливості вчиняти злочини та його перевиховання. Міри покарання встановлювалися у вигляді громадського осуду, штрафу, ув'язнення, виправних робіт, вигнання за межі УСРР, розстрілу. Смертна кара не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх (до 18 років), за строком давності (5 років і більше). Позбавляли волі від 6 місяців до 10 років. КК 1922 р. встановлював 36 складів злочинів, а КК 1927 р. - 45. Встановлювалася відповідальність і за недонесення про державні злочини. У період Другої світової війни такі види злочинів, як крадіжки, спекуляція тощо знаходилися в центрі уваги правоохоронних органів. Суворе кримінальне покарання у вигляді страти через повішення або заслання на каторжні роботи строком від 15 до 20 років встановлювалось союзним указом 19 квітня 1943 року за злодіяння фашистських загарбників, вчинені на окупованій території. На жаль, дія цього указу поширювалась і проти учасників національно-визвольного руху в Україні – вояків УПА, членів ОУН, як зазначалось тоді « найлютіших ворогів українського народу, співучасників німецько-фашистських окупантів».  Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення" від 6 липня 1941 р. особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, "каралися за вироком військового трибуналу ув'язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягнула за собою більш тяжкого покарання". За Постановою Державного комітету оборони, від 24 червня 1942 р. до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, — застосовувалися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років. Основна мета кримінального права періоду Другої світової війни – покарання дезертирів, порушників військової дисципліни або тих, хто скоює злочини в умовах воєнного стану. 26 травня 1947 Президія Верховної Ради СРСР видала указ « Про смертну кару», відповідно до якого в мирний час смертна кара за певні злочини замінювалась ув’язненням на 25 років у виправно-трудових таборах. Крадіжка, привласнення, розтрати або інше розкрадання державного майна карались ув*язненням у виправо-трудових таборах строком на 10 років з конфіскацією майна або без неї. За крадіжку державного майна, вчинену повторно, вчинену організованою групою, або крадіжку у великих розмірах передбачалося ув*язнення у виправно-трудових таборах строком від 10 до 25 років з конфіскацією майна. У частині 1 ст. 22 КК України 1960 року законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що "Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Кримінальне законодавство і кодифікація 60-х pp. відмовилися від аналогії у кримінальному праві, зменшили кількість діянь (бездіянь), які кваліфікувалися раніше як злочини, зменшили максимальний термін позбавлення волі з 25 до 15 років, зменшили види покарань, підвищили вік відповідальності до 16, а в особливо тяжких випадках - до 14 років, без застосування смертної кари (розстрілу), яка визначалася лише за злочини проти держави. У 1970 році в радянське кримінальне право було введено новий інститут – умовне засудження до позбавлення волі і обов*язковим залученням засудженого до праці. У 1982-1985 році в кримінальне законодавство було внесено зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного й громадського майна, зі спекуляцією. Метою покарань цього періоду стає перевиховання громадян, які скоїли злочин. Однак зовсім іншою була мета стосовно українських культурних діячів й націоналістів, де всі сили керівництва спрямовувалися на повну їх ізоляцію з метою припинення « шкідливого й небезпечного» впливу на суспільство.

107. Поняття інституту приватної власності в цивільному праві УРСР Можна виокремити три такі основні етапи становлення права власності з 1917 до 1996 р. Російська Жовтнева соціалістична революція започаткувала політику скасування приватної власності на землю, надра, ліси ті інші засоби виробництва і здійснення безоплатної примусової "соціалістичної націоналізації". В Україні, на відміну від Росії, ще не було сформовано чисельного прошарку власне української буржуазії та великих землевласників, організаційно міцних політичних партій, що уповільнювало ознайомлення широких верств населення з комуністично-більшовицькими ідеями.

Діяльність Української Центральної Ради та прийняті нею чотири Універсали характеризуються відсутністю чіткої програми економічних перетворень, у тому числі щодо відносин власності. Водночас у Поясненнях Центральної Ради Української Народної Республіки до III Універсалу заборонявся розподіл земель власників, наділи яких не перевищували 50-100 десятин землі. Доля приватної власності на інші об'єкти фактично залишалася поза увагою Центральної Ради.

Нормотворчість і послідовність не була властива й періоду правління Гетьманства (квітень-грудень 1918 р.) та Директорії (грудень 1918 р. - березень 1919 р.). Так, Грамотою до всього українського народу Гетьмана П. Скоропадського і Отамана Ради Міністрів М. Устимовича проголошувалося відновлення права приватної власності, в тому числі на землю, однак уже в Універсалі Трудового Народу Директорії йшлося про передачу земель народу без викупу у землевласників.

В умовах продовження громадянської війни за ініціативою комуністичної партії більшовиків 6-10 березня 1919 р. у м. Харкові відбувся III Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому, зокрема, було прийнято першу Конституцію УРСР, у ст. З якої проголошувалося, що УРСР "втілює у життя заходи, що безпосередньо спрямовані до знищення існуючого економічного устрою і виявляються в скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва". З цього моменту Радянська влада остаточно утверджує курс на ліквідацію приватної власності на засоби виробництва як основи капіталістичної системи, на утвердження соціалістичної економіки, заснованої на державно-колективній соціалістичній власності. З метою забезпечення регулювання майнових відносин в умовах НЕПу розпочалася розробка першого Цивільного кодексу РРФСР, яка здійснювалася за конкретними рекомендаціями В. І. Леніна, основною з яких у цьому контексті була така вказівка: все в галузі господарства є "публічно-правове, а не приватне".Такі вказівки насамперед мають на меті не допустити перемоги капіталістичного сектора економіки над соціалістичним.

Ленінські ідеї про принципи регулювання цивільних відносин знайшли своє втілення ще задовго до прийняття Цивільного кодексу, а саме - у Декреті ВЦВК РРФСР від 22 травня 1922 р. "Про основні приватні майнові права, що визначаються РРФСР, охоронювані її законами і захищувані судами РРФСР"'. Аналогічний акт (постанова) 26 липня 1922 р. був прийнятий також в Україні. Зазначеними законодавчими актами заборонялися угоди чи інші дії, які б забезпечували право власності на нерухомість. Можливе було лише орендне користування нерухомістю. Право приватної власності допустиме було тільки щодо рухомого майна, не вилученого з цивільного обігу. Громадянам дозволялося укладати різноманітні не заборонені законом угоди. При цьому не передбачалася денаціоналізація вилученого у власника майна. Визначальною для встановлення правових засад відносин власності стала ст. 52 ЦК УРСР, якою передбачалися державна (націоналізована і муніципалізована), кооперативна і приватна форми власності. Предметами приватної власності могли бути: ненаціоналізовані будівлі, торговельні й промислові підприємства з кількістю найманих працівників, яка не перевищує встановленої спеціальними законами; знаряддя і засоби виробництва; гроші, цінні папери та інші цінності, у тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети домашнього вжитку, господарства і особистого користування; товари, продаж яких не заборонено законом, і будь-яке інше майно, не вилучене з приватного обігу (ст. 54). Земля, надра, ліси, води і залізниці загального користування могли бути виключно власністю держави (ст. 53). Підприємства, в яких кількість найманих працівників вище встановлено законом, телеграф, радіотелеграф, інші споруди державного значення могли стати предметом приватної власності лише на підставі концесії, виданої урядом (ст. 55). Зброя, військове спорядження, вибухові речовини, спиртомісткі речовини вищевстановленої міцності і сильнодіючі отрути могли перебувати в приватному володінні лише з дозволу відповідних органів влади (ст. 56). Контроль держави щодо здійснення власниками своїх повноважень покликана була забезпечувати, зокрема, ст. 58 ЦК, якою власнику дозволялося здійснювати права володіння, користування і розпорядження майном у межах, визначених законом. XIV з'їзд ВКП(б), який відбувся 18-31 грудня 1925 р., проголосив курс на соціалістичну індустріалізацію, для проведення якої НЕПом були закладені певні передумови. В цей період, однак, не відбулося глибинних змін у правовому регулюванні відносин власності. Сімейний кодекс 1926 ввів принцип спільності нажитого подружжям майна. Відповідно до ст. 125 Сімейного кодексу "майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом з подружжям на засадах спільної власності (статті 61-65 Цивільного кодексу УРСР) у рівних частках". Інше майно мало належати до роздільної власності.

Отже, правовому регулюванню відносин власності та інших майнових відносин були притаманні такі особливі риси: 1) запровадження багатоукладності економіки; 2) введення приватної власності фізичних і юридичних осіб з обмеженням її розмірів та правомочностей власників; 3) встановлення переваг соціалістичної та кооперативної власності над приватною; 4) вилучення багатьох об'єктів із цивільного обігу (земля, ліси, великі підприємства тощо); 5) надання власникам певного майна (зброї, вибухових речовин, спиртомістких речовин тощо) права "приватного володіння", яке не передбачало можливості відчуження його іншим особам; 6) введення інституту "забудови", яким визначалися права громадян-забудовників житла без набуття ними права власності на такі будівлі; 7) здійснення громадянами права власності допустиме в межах, передбачених законом; 8) закріплення в ЦК УРСР неправових принципів, за якими цивільні права не мають охоронятися законом, якщо вони здійснюються всупереч їх соціально-господарським призначенням; 9) підпорядкованість правових норм соціалістичним ідеям та партійним інтересам; 10) завідомо тимчасова дія правових норм щодо приватної власності, що обумовлювало непередбачуваність правової політики.

З 1929 р. здійснюється наступ на приватний сектор економіки, на селі створюється колгоспна система господарювання, завершується соціалістична реконструкція, активізується боротьба з куркульством, запроваджуються обмеження щодо приватної власності, що призводить до остаточної перемоги соціалістичного сектора над приватним у першій половині 1930-х pp. Однак право особистої власності громадян набуває свого юридичного оформлення лише в Конституції СРСР 1936 р. (Конституції УРСР 1937 p.). Ця подія завершує перший етап післяреволюційного становлення права власності в СРСР і в Українській PCP. Право особистої власності громадян на їх трудові доходи, як зазначалося в ст. 10 Конституції СРСР (ст. 10 Конституції УРСР), і заощадження, на жилий будинок і підсобне домашнє господарство, на предмети домашнього (хатнього) господарства і вжитку, на предмети особистого користування і комфорту, так само і право спадкування особистої власності громадян, охороняються законом. Уперше конституційного оформлення набула також власність колгоспного двору, яка фактично являла собою різновид особистої власності громадян. Таким чином, у 1929-1936 pp. завершилося остаточне примусове знищення решток приватної власності, в країні утвердилася соціалістична система господарювання на основі державної власності, і панівною формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ стало право особистої власності. Певні особливості мало правове регулювання власності в період "партійно-державного соціалізму" (1937-1990 pp.). Процес нормотворення в цей час здійснювався з різним ступенем інтенсивності, але без зміни самої сутності та призначення особистої власності в соціалістичному суспільстві. Введення Конституцією СРСР 1936 р. істотних новел щодо права власності не призвело до адекватного оновлення цивільного законодавства, яке фактично не було розраховане на регулювання особистої власності громадян. Деякі корективи були внесені в інститут права власності в період Другої світової війни (1941-1945 pp.), які, однак, не можна віднести до категорії радикальних. Соціалістична економіка, соціалістична власність, побудовані на адміністративно-планових засадах, особиста власність громадян виявилися порівняно легко пристосованими до умов військового часу. Провідне місце у сфері регулювання відносин власності воєнного періоду відведено актам, що стосувалися націоналізованого, конфіскованого, реквізованого та безхазяйного майна. У післявоєнні роки, до 1961 р., право особистої власності поповнювалося незначною кількістю законодавчих актів. Серед них особливе значення мав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на покупку і будівництво індивідуальних жилих будинків", яким було скасовано право забудови і надано право кожному громадянину СРСР придбати або побудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок в один чи два поверхи з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно як у місті, так і за його межами. Одночасно будівлі, які належали громадянам на праві забудови, перейшли в їх особисту власність. Указом не встановлювався максимальний розмір площі жилого будинку, не визначалась кількість жилих будинків, що могли перебувати в особистій власності громадянина. Однак таке "упущення" вже через кілька років було ліквідовано. Так, уже 8 березня 1954 р. у ст. 182 ЦК УРСР 1922 р. були внесені зміни, відповідно до яких жилі будинки, належні громадянам на праві особистої власності, могли бути предметом купівлі-продажу з тим, щоб у результаті цих договорів у покупця, його дружини і неповнолітніх дітей не здійснювалося продажу більше одного будинку протягом трьох років.

У другій половині 1980-х рр. відбулися історичні соціально-політичні події" які прямо чи опосередковано сприяли припиненню функціонування соціалістичної системи і переходу до ринкової економіки. Ці події впливали певним чином і на формування нових відносин власності. Так, XXVII з'їзд КПРС (1986 р.) започаткував певні прогресивні зміни в суспільстві, які призвели до так званих "перебудовних процесів" і демократизації суспільства. На виконання рішень з'їзду Політбюро КПРС розглянуло питання боротьби з нетрудовими доходами громадян і передбачило розробку нормативних актів, які б врегулювали індивідуальну трудову діяльність (ІТД) громадян. Тобто малося

26 травня 1988 р.- Закон "Про кооперацію в СРСР", який сприяв утворенню нового кооперативного сектора економіки, інтеграції особистої власності й виробництва, не керованого переходу засобів виробництва у власність громадян.