98. Становлення цивільно-процесцального права в незалежній Україні у 90-х роках хх ст

Значні зміни відбулися у цивільно-процесуальному праві. Конституцією України скасовано прокурорський нагляд у цивільному судочинстві. Вдосконаленню цивільного судочинства сприяло прийняття змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу, зокрема нової редакції ст. 30, за якою суд звільнився від збирання доказів з власної ініціативи. Законом України “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. запроваджено широкі зміни у цивільному судочинстві у зв’язку з реформою судової системи. Зокрема визначено процедуру перегляду судових рішень, апеляційного і касаційного провадження, перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Гарантією створення умов рівноправності учасників судового розгляду є закріплення в законодавстві положення про те, що обмеження прав позивача чи відповідача під час судового розгляду справи є істотним порушенням вимог процесуального закону, що передбачає скасування судового рішення. 18 березня 2004 р. був прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України), який набув чинності 1 вересня 2005 р. Кодекс регулює судочинство з розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, житлових відносин, а також з інших правовідносин у порядку позовного, наказного та окремого провадження. ЦПК побудовано на демократичних принципах цивільного процесуального права: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду; змагальності сторін; диспозитивності цивільного судочинства, права на правову допомогу тощо. Кодекс складається з 415 статей та прикінцевих і перехідних положень, які систематизовано в 11 розділів.: Розділ 1 “Загальні положення. Розділ 2 “Наказне провадження, Розділ 3 “Позовне провадження” ,Розділ 4 “Окреме провадження. Розділ 5 “Перегляд судових рішень” Розділ 6 “Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)”. Розділ 7 “Судовий контроль за виконанням судових рішень”. Розділ 8 “Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. Розділ 9 “Відновлення втраченого судового провадження. Розділ 10 “Провадження у справах за участю іноземних осіб”. Розділ 11 “Перехідні та прикінцеві положення” .

99. Становлення трудових правових відносин в незалежній Україні у 90-х роках хх ст..

Необхідність реформування трудового законодавства зумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності. Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, боротьби із безробіттям та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла з цих питань такі закони: “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р., “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 р., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. та ін. Регулюванню актуальних питань трудових відносин, соціального захисту працівників присвячені закони “Про оплату праці” від 25 березня 1995 р., “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р., “Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р. Встановленi ним норми поширюються на всiх суб’єктiв трудового права та мають за мету захист iнтересiв працiвникiв та власникiв пiдприємств, установ, органiзацiй незалежно вiд форми власностi, виду дiяльностi та галузевої належностi. Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.). Кабінет Міністрів у березні 1993 та березні 1994 рр. прийняв Положення, в яких регламентовано укладання контрактної форми трудового договору. Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародним норм. Так, Верховною Радою ратифіковано близько 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці — Міжнародної організації праці. Актуальним є питання розробки і прийняття нового Кодексу законів про працю. Чинний кодекс (КЗпП), прийнятий 10 грудня 1971 р., хоча й зазнав близько 60 змін і доповнень, вже не відповідає новим історичним і соціально-економічним умовам.