79. Законодавство Української Народної Республіки доби Директорії

На гребені всенародного невдоволення у ніч проти 14 листопада 1918 р. постала Директорія УНР — орган, створений з метою повалення гетьманської диктатури. Розв'язанню цього завдання сприяла й міжнародна ситуацію. На фронтах світової війни країни-союз-ниці остаточно втратили ініціативу та 11 листопада 1918 р. були змушені капітулювати перед Антантою. Дедалі ширше розгортання революційного руху всередині країни стало ще однією проблемою для Австро-Угорщини та Німеччини. Директорія УНР вміло скористалася ситуацією, розпочавши 16 листопада антигетьманське збройне повстання. Через місяць її війська увійшли в Київ. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського припинила існування.

Зміст Варшавського договору викликав неприйняття та обурення у політичних колах української національної демократії. Однак сучасна історіографія поставила під сумнів однозначність такої позиції, вказуючи на необхідність ретельного з'ясування справжніх мотивів укладення договору. У своїй основі українсько-польські домовленості зафіксували такі положення: — Польща визнавала незалежність УНР та Директорію як її верховну владу; — польський уряд зобов'язувався не укладати жодних договорів із третіми країнами, якщо вони спрямовувалися проти України; — Директорія визнавала Польську державу в кордонах 1772 р. і погоджувалася на передачу українських територій — Східної Галичини, Холмщини з Підляшшям, Лемківщини, Посяння і кількох повітів Волині (усього 10 млн українців); — українцям у Польщі та полякам в Україні гарантувалися права на національно-культурний розвиток; — відновлювалися права польських землевласників у межах території УНР; — об'єднані українсько-польські війська повинні були взяти участь у боротьбі проти більшовиків. На поляків, крім того, покладалось озброєння трьох українських дивізій, а на Директорію — забезпечення польських військ продуктами харчування та фуражем під час їх перебування на території УНР.

18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, та радянськими Росією та Україною — з іншого було підписано Ризький мирний договір. В обмін на територіальні поступки Польща визнала УСРР і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких сил та уряду УНР.

Оскільки Директорія постала аж ніяк не легітимно, вона намагалася узаконити результат перемоги над гетьманом. Цю місію мав виконати Трудовий конгрес, до складу якого було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. В історико-пра-вовій літературі конгрес часто називають парламентом, адже він формувався за принципом територіального представництва. На останньому засіданні 28 січня 1919 р. конгрес ухвалив Закон про форму влади на Україні, яким уся влада передавалася Директорії «доскликання слідуючої сесії Трудового конгресу». Директорія дістала правоприймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії конгресу.У міжсесійний період мала працювати президія конгресу, функції якої взагаліне було окреслено. Інший документ — «Універсал Трудового конгресу» передбачав створення при Директорії низки депутатських комісій. Кожна комісія малаконтролювати діяльність одного або кількох міністерств.Саме Раді Народних Міністрів Директорія передавала законодавчіповноваження, зосередивши в себе функції верховної влади Республіки. Незважаючи на спроби демократизувати державу, ні Директорії, ні РадіНародних Міністрів, які вели боротьбу на кілька фронтів, ні Трудовомуконгресу, який жодного разу більше не збирався, зробити це так і непощастило.Влада на місцях передавалася волосним, повітовим, губернськимкомісарам і отаманам, яких призначала Директорія. У деяких губерніях буловідновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування — земські зібрання та земські управи, міські думи та міськіуправи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів.24 червня 1919 р. було затверджено Інструкцію про тимчасову організацію влади на місцях, згідно з якою волосний комісар призначався напосаду повітовим, повітовий - губернським і затверджувався міністромвнутрішніх справ. Кандидатура губернського комісара подавалася назатвердження Директорії. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління.Замість військово-польових судів, які існували при штабі Осадногокорпусу січових стрільців, з 26 січня 1919 р. запроваджувалися надзвичайні військові суди. Вони могли діяти на територіях, що оголошувалися навоєнному стані чи стані облоги. В УНР воєнний стан було запроваджено з 24 січня 1918 р. Відтак компетенція судів поширювалася на всю контрольовану Директорією територію. За доби Директори УНР в Україні діяли різноманітні джерела права,що належали до правових систем Російської імперії, Тимчасового уряду,Центральної Ради, Гетьманату, радянської влади. НагромаджувалаДиректорія й свою нормативно-правову базу, намагаючись оперативно реагувати на зміни в суспільно-політичному житті країни. З-поміж правовихджерел вирізнялися:

- Закон «Про землю в УНР» від 8 січня 1919 p., що скасовував при-ватну власність на землю;

- відновлений 24 січня 1919 р. Закон Центральної Ради про націо-нально-персональну автономію. Однак він не діяв через прихід більшовиківдо влади;

- Закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Україн-ській Народній Республіці» від 14 лютого 1919 р., в якому Директорія зробила спробу регламентувати законодавчий процес. Наявний механізм мавзначні вади. Не було визначено чітких критеріїв, яким мали відповідатирізноманітні категорії нормативно-правових актів. Із запровадженням цьогозакону проблеми, на жаль, розв'язано не було;

- Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» від 12 листопада 1920 p., який продовжив пошуки

оптимальної моделі законотворчості. Однак і в цьому разі Директорія незмогла розмежувати своїх повноважень з урядовими в законодавчомупроцесі;

- Закон «Про відновлення гарантій недоторканності особи на тери-торії УНР» від 28 лютого 1919 р., за яким громадянин УНР підлягавпереслідуванню і позбавленню волі «лише за передбачені належнимизаконами злочинства і тільки чином, зазначеним у законі»;

- Закони «Про державну мову» від 3 жовтня 1918 р. «Про формувлади на Україні» від 28 січня 1919 р., «Тимчасовий закон про державнийустрій і порядок законодавства УНР» від 14 лютого 1920 р. належали до актівконституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питаннядержавного будівництва.

80. нема в переліку