5. Джерела права Української держави (Гетьманат п. Скоропадського).

У питаннях забезпечення правової основи діяльності УД гетьманська влада пішла шляхом відновлення дії тих нпа царської влади і частково ЦР, які не суперечили соціально-економічним та політичним інтересам Гетм-ої Укр-ни. Серед найважливіших нормативно-правових актів виокремлюють такі акти конституційного характеру:

1. „Грамота до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. – проголошувала про розпуск УЦР та її органів місцевої влади, при цьому окреслювала наміри будівництва держави на засадах приватної власності.

2. „Закони про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. – визначали структуру та принципи функціонування Української Держави на період до скликання сейму.

3. „Закон про громадянство Української Держави” від 2 липня 1918 р. – визначав належність до українського громадянства. Запроваджувався „нульовий варіант”, що передбачав визнання всіх російських підданих, які перебували в Україні на момент видання закону, громадянами Української Держави. Ті, хто вагався, мав один рік на прийняття остаточного рішення.

Також поширеними джерелами права були:

• Правовий звичай, який заповнював прогалини (у земельному праві та сімейно-шлюбному процесі)

• Збірники законодавства РІ

• Розпорядження ТУ

• Акти ЦР

• Нормативно-правові акти Гетьманату

• Міжнародні договори (більше 20 держав)

• Судова практика

• Німецько-австрійське законодавство, яке поширювалось на військових.

6. Джерела права Директорії унр

За доби Директорії УНР в Україні діяли різноманітні джерела права Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьманату, радянської влади. Директорія намагалася встановити й свою нормативно-правову базу, проье закони другої УНР майже не діяли або діяли тимчасово через нестабільність в Україні у 1919-1920 pp. Серед правових джерел виділялися: 1.Закон „Про землю в УНР' від 8 січня 1919року, який скасовував приватну власність на землю; 2.Відновлений 24 січня 1919 року Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію. Однак він не був втілений в життя через прихід більшовиків до влади; 3.Закон від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці", в якому Директорія зробила спробу регламентувати законодавчий процес. Не були визначені чіткі критерії, яким мали відповідати різноманітні категорії нормативно-правових актів. Із запровадженням цього закону проблема не була розв'язана; 4.Закон "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 року. Директорія і тут не змогла розмежувати свої повноваження з урядовими в законодавчому процесі; 5.Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підлягав переслідуванню і позбавленню волі "лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі"; 6.Закони "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 року, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 року, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 року відносяться до актів конституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питання державного будівництва. 7.У цивільному та кримінальному праві використовувалися переважно закони царського уряду ("Звід законів" (томи 10-15); "Кримінальне уложення 1903 p.", Військовий карний статут). Доповненнями до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю.