52.Земельний Кодекс 1922 р.

Земельне питання було одним з головних у політиці більшовицької партії. Мабуть тому його нормативному забезпеченню приділялась така увага.

Стосовно нової економічної політики постанова ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування" від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудового землекористування як одного з основних інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою Земельного кодексу УСРР, який було прийнято 29 листопада 1922 року. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин; "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення" (Земельний кодекс РСФРР складався з трьох частин, оскільки об'єднував другу і третю частини). Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1—2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст. 4). Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки відповідно до закону (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував порядок і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умови, що "ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства". Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

Кодекс передбачав види землекористування: общинне, дільничне, колективне. Перевага віддавалася колективному землекористуванню, яке передбачало такі колективні форми господарства, як товариство з громадською обробкою землі, артіль і сільськогосподарську комуну (ст. 91 ). Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. Ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906—1911 років. Але якщо тоді вони встановлювалися для одноосібних господарств, то тепер—для колективних.

53.Кодекс законів про працю 1922 рік

Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад.

Одним із перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала Постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про полегше¬ний перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше». Запроваджувалися чергові й додаткові відпустки для робітників і служ¬бовців із збереженням заробітної плати. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв Постанову «Про надурочні роботи», в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Рад-карномом 21 вересня 1921 р. Кодекс законів про працю малолітніх І підлітків встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були прийняті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відносини в умовах переходу України до нової економічної політики. Але більш детально питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР (далі — КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 р.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми «поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, у тому числі і вдома (квартир-ники), і обов'язкові для всіх підприємств, установ і господарств (де¬ржавними, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду». Всі договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися недійсними.

Наймання й надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалась лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття трудового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, що «недійсні умови трудового договору, які погіршують стан працюючого, порівнюючи з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і за гал ь негромадських прав працівника». Кодексом регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачались наслідки порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗлП була присвячена правилам внутріш¬нього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для тих, хто працює на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна була перевищувати восьми годин. Пільги були встановлені для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової та конторської праці. Для цієї категорії працівників встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівством, охороною праці, пра¬вами профспілок на виробництві, розглядом і розв'язанням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним страхуванням.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбу¬валося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в Україні почали набирати сили загальносоюзні акти у сфері трудового права. Так, Рада праці і оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р. Постанову «Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на транспорті». Вона вміщувала вимоги до всіх установ і організацій вжити вирішальних заходів зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві і випадків невиходу на роботу. На бороть¬бу з порушниками трудової дисципліни були спрямовані прийняті Раднаркомом СРСР постанови «Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах» (6 березня 1929 р.) і «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» (5 липня 1929 р.)