3. Джерела права Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття в складі Австро-Угорської монархії др. Пол.. XVII – поч. XX ст.

Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були: 1) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувались прості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративні правопорушення. Йосифінська книга законів забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його. 2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були об’єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію – земські привілеї або на територію всієї держави – генеральні привілеї; б) едикти – видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети – видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі. У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: - патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою "Про надання переваги шляхетству і духовенству". - дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року "Про надання нової конституції" - статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . – ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останні конституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такої великої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їх впорядкування, приведення до узгодженості та об’єднання у збірники та кодекси відповідних галузей права. Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слід звернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право у предметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвих відносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самого індивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрі вказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування є поняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплює постанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб'єктів. Таке визначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів під пунктом І як дефініція, за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємні права і обов'язки громадян держави. Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне, гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому і кожної провінції зокрема. Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно від розвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії і Східної Галичини, зробивши історичний огляд його кодифікації. Австрійська монархія під час приєднання до неї Галичини була своєрідною державою, що складалася з великої кількості провінцій, що були заселені різними народами, які мали своє звичаєве право, свої місцеві закони, судоустрій і судочинство. В правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Тому одним із основних завдань австрійського уряду було ліквідувати партикуляризм в праві, провести кодифікацію і створити єдині для всієї імперії кодекси. Ще однією причиною був бурхливий розвиток буржуазних капіталістичних відносин в Австро-Угорщині, який вимагав перегляду старого законодавства та кодексів і створення нових кодексів. Кодифікація права була необхідна для відображення і закріплення пануючих буржуазних класів та внутрішньої політики держави. Таким чином, саме зрушення в соціально-економічній структурі суспільства і обумовили створення нових збірників правових норм, щоб закріпити досягнення буржуазних відносин, які вже почали виникати на зміну феодально-кріпосницьких. Важливим мотивом кодифікації кримінального права і судочинства була централізація юстиції і підвищення ступеню її під законності. Характерно, що за тих часів ( II пол. XVII – I пол. XIX ст.) австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробці й затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела польського права. Кодифікація кримінального права і судочинства. Кимінальне уложення Терезії 1868р. Кимінальне уложення Йосифа ІІ 1787р. Кодифікація цивільного права. Кодекс Терезії 1867р. Кодекс Йосифа ІІ 1887р. Введення цивільного кодексу в Східній Галичині 1897р. Загальне цивільне уложення Австрії 1811р. Нові редакції кримінального кодексу 1852р. Кримінально - процесуальний кодекс 1853 року. Новий кримінально - процесуальний кодекс 1873 року. Основні риси цивільного права. Речове право. Володіння. Право власності. Спадкове право. Спадкування за законом, заповітом і договором. Право зобов’язань. Зобов’язання із порушення договорів та зобов’язання із спричинення шкоди. Квазиделікти. Види договорів: дарування, зберігання, позики, обміну, куплі – продажу, найму, товариства, подружнього дарування. Авантюрні договори. Спадковий чинш. Сімейно – шлюбне право. Громадянська угода. Оголошення шлюбу недійсним. Кримінальне право та процес. Види злочинів. Злочини проти публічних інтересів, злочини проти приватних інтересів. Система покарань. Смертна кара. Тюремне заключення. Штрафи. Конфіскація майна. Судовий кримінальний та цивільний процес. Військове судочинство.