34.Кримінальне та кримінально-процесуальне право Австрійської монархії кін 18 – поч. 20 ст.

Кримінально-правові відносини на західноукраїнських землях у період австрійського панування врегульовувалися на основі декількох кодифікацій кримінального права. Перший австрійський кримінальний кодекс (1768 р.) - кримінальне уложення, видане з ініціативи імператриці Марії-Терезії (Терезіана) - у своїх двох частинах урегульовував кримінально-правові відносини в царині процесуального та матеріального права. Втім, його чинність на територію західноукраїнських земель (Галичина) було поширено лише через два роки після їх загарбання (1774 p.), і тільки в частині процесуального права. Кодекс базувався на становій, феодальній системі судочинства, а отже, пропонував інквізиційний процес розгляду справ (серед тортур до часу їх скасування - 1776 p.- передбачалися: лещата для рук і ніг, припалювання свічками, розтягування на драбині тощо) та жорстоку систему покарань (спалення, колесування, четвертування, відрубування голови).

Наступний кримінальний кодекс (1787 p.), що містив характерні для буржуазного права положення, пов'язують з іменем імператора Иосифа 11. Цей кодекс скасовував смертну кару. (її могли застосовувати тільки за рішенням надзвичайних судів.) Протиправні діяння уперше поділялися на кримінальні злочини (їх розглядали суди) і менш серйозні правопорушення - політичні злочини (розглядали адміністративні органи). Однак система покарань, що мала феодальний характер, й надалі залишалася досить суворою.

Галичину та Буковину трактують (В. Кульчицький) як своєрідний полігон для апробації австрійського законодавства. Це показово, зокрема, щодо кримінального права. Наприклад, кримінальний кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором-криміналістом Й.Зонненфельсом, для запровадження (1797 р.) у Східній Галичині з незначними змінами було проголошено чинним (1803 р.) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал установлювалася смертна кара через повішення) та поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальній тяжкі поліційні проступки.

Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти років чи довічно. До обтяжливих обставин закон відносив рецидив, втягування інших до вчинення злочину групою, обман слідства. Полегшувальними обставинами, з огляду на особу винного, були: неповноліття, коли злочинцеві не виповнилося 20 років, якщо він психічно хворий і це вплинуло на його виховання, якщо він перед учиненням злочину поводився бездоганно, якщо до злочину його спонукали. Злочини скоєні дітьми у віці 11-14 років, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р"), що передбачав як додаткове покарання побиття палками. Упродовж свого існування кримінальний кодекс доповнювався іншими законодавчими актами, зокрема військово-кримінальним кодексом (1855 р.), який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.

Що стосується кримінального судочинства, то до середини XIX ст. кримінальний процес регулювався частиною кримінального кодексу И.Зонненфельса, за яким процес мав інквізиційний характер. Кодекс відкидав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес був таємним, письмовим із формальним оцінюванням доказів. Передбачалося також скорочене судочинство, що здійснювалося через спеціально запроваджувані наглі суди (не дотримувалися звичайних процесуальних вимог, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години від моменту їх винесення).

У другій половині XIX - на початку XX ст. перебіг судочинства у кримінальних справах регулювали два кримінально-процесуальних кодекси. Перший (1853 р.) позначився скасуванням інквізиційного процесу, в якому суддя виступав відносно до обвинувачуваного не лише як суддя, який виносив вирок, а й як обвинувачувач. Натомість уводили змагальний процес. Як наслідок, запроваджувалися прокуратура, часткова гласність процесу, але не допускалася будь-яка участь громадськості у здійсненні правосуддя. Наступний кримінально-процесуальний кодекс (1873 р.) установив усність і гласність процесу, допускав участь "громадськості" (суду присяжних) у розгляді тяжких злочинів, проводив ідею вільного оцінювання доказів за внутрішнім переконанням суддів. Цей кодекс із незначними змінами проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а на території Галичини аж до введення там польського кримінально-процесуального кодексу (1928 р.). У військових судах кримінальний процес регулювався окремо прийнятим (1912 р.) військово-процесуальним кодексом.