33.Сімейно-шлюбне та право спадкування Австрійської монархії кін 18 – поч. 20 ст

Сімейно-шлюбне право імперської Австрії вважають одним з найбільш консервативних складових цивільного права (О. Маланчук-Рибак). За нормами цивільного права Австро-Угорщини, двоє в подружжі однаково зобов'язувалися до подружньої повинності, вірності, водночас зверхником сім'ї визнавався чоловік. Він визначав місце проживання сім'ї, мав вирішальний голос у керівництві господарством, а також на нього покладалися обов'язки з утримання й захисту сім'ї. Чоловік мав обов'язок матеріально утримувати дружину (навіть у випадку розлучення) "та заступати її в усіх пригодах". На обов'язки жінки дивились як на другорядні, підпорядковані інтересам членів сім'ї. Так, у випадку зміни місця проживання чоловіка дружина юридично була зобов'язана йти за ним. Одруження визначало статус жінки за статусом і суспільною приналежністю чоловіка. Жінка перебирала прізвище чоловіка та користувалася правами його стану.

В Австрійській імперії визнавався тільки церковний шлюб (до 1856 р.), але подружні справи належали до юрисдикції світського суду. Цивільні шлюби існували тільки для людей, релігійна належність яких не мала статусу, офіційно визнаного державою, а також у випадку, якщо одного з трьох державно визнаних віросповідань відмовив у заповідях і шлюбі (постанова від 9 квітня 1870 р.).

Законодавчі норми доволі детально регламентували права обох батьків щодо їхніх дітей. Попри декларацію рівних (однакових) батьківських прав, вони різнилися. Головним обов'язком батька було матеріальне забезпечення дітей. До обов'язків матері належало дбати за їхнє здоров'я. Закон установлював право батька як глави сім'ї (батьківська влада). Ця норма давала можливість саме батькові впливати на вибір роду діяльності дитини. Батько мав першість у визначенні опікуна над дітьми. Батьківська влада втрачала силу тільки після настання повноліття дітей, тобто після виповнення 24 років.

Загрузка...

Особливо відчутною була різниця між правами батька і матері у випадку розлучення подружжя й відсутності згоди між ними щодо долі дітей. Суд звичайно виносив рішення, за яким дівчатка до закінчення семи, а хлопці до чотирьох років віддавалися на виховання матері, а відтак - батькові. Щоправда, цю законодавчу норму на початку XX ст. було ліквідовано. Традиційною й загальноприйнятою була суттєва матеріальна залежність дружини від чоловіка.

Закон не передбачав рівних прав позашлюбних дітей із дітьми, народженими у шлюбі. Обмеженість прав позашлюбних дітей виявлялася в успадкуванні, а також у тім, що вони не мали права на сімейний титул батька, на його соціальні привілеї, герб тощо. Водночас у законодавстві простежувалася тенденція до більш об'єктивного визначення прав дітей, народжених поза шлюбом. Зокрема, існувала правова норма, за якою жінка в судовому порядку могла вимагати гроші на утримання у перші три місяці після народження дитини.

Закон визначав основні причини розлучення. Серед них: подружня зрада, засудження до ув'язнення щонайменше на п'ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин принаймні рік, небезпечна для життя і здоров'я поведінка, тяжкі тілесні побитті, а також "непоборима відраза" між подружжям. Провини чоловій чи жінки окремо не вирізнялися. Проте оформлений юридично розрив шлюбних відносин був надзвичайною рідкістю. Дослідники (О. Маланчук-Рибак) уважають, що значною перешкодою цьому була поширена традиційна релігійна свідомість населення. Найконсервативнішою сімейно-шлюбна ситуація була в католиків. За чинним в Австро-Угорщині законодавством" шлюбний зв'язок між католиками могла розірвати лише смерть одного з подружжя. Ідея нерозривності шлюбу, незмінності його традиційно-патріархального укладу надзвичайно довго панувала в суспільній свідомості і то чи інакше проявилась у всіх соціальних верствах суспільства.

Підставами виникнення права спадкування було визначено закон, заповіт і договір на спадкування. Заповідати можна було усно чи письмово. Розрізняли заповіти публічні (укладений у суді або у нотаріуса) та приватні (із свідками чи без свідків). Закон детально регулював права на успадкування майна, встановлював обмеження. Зокрема, позашлюбні діти мали рівні права зі шлюбними спадок тільки по материнській лінії, але не мали жодних прав на спадок по батьківській лінії. Проте в реальному житті долю позашлюбних дітей часто визначали не лише законодавчі акти, а й морально-етичні норми. Спадку вати за законом можна було у випадках, якщо спадкодавець: не залишив заповіту або цей заповіт визнано недійсним; залишивши заповіт, не розпорядився в ньому всім своїм майном або в пізнішому заповіті розпорядився лише частиною майна; у письмовому заповіті не передбачив тих осіб, котрим майне мало би належати за законом.