1.Предмет, методологія, періодизація та історіографія навчального курсу історії українського права.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є теоретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (концепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методологією (методологічною наукою) за ознаками спільності, масштабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття.

Герменевтика - це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. герменевтика через тлумачення історичних текстів «переміщується в чужу суб'єктивність». Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціального статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці.

Загальнонауковими методами пізнання є методи теоретичного пізнання: абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалізації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, по-рівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонауковими методами пізнання Історії вчень про державу і пра¬во є методи порівняння, логічно-історичний, структурно- функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.

Структурно-функціональний метод - спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з'ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єктивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які прагнуть змінити світ.

Порівняльно-правовий метод застосовується для співставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: «держава», «право», «позитивний закон», «державна влада», «державний суверенітет», «правова держава» тощо.

Періодизація історії держави і права України. Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає можливість запропонувати таку періодизацію курсу: 1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е.– середина І тис. н. е.). Він був закладений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор‘ї та Приазов‘ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов‘ян. 2. Період давньоруської держави й права (VІ – середина ХІV ст.). Основний зміст цього періоду пов‘язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам‘ятку права Руси-України – Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько- Волинське князівство. 3. Литовсько-руська держава і право (друга половина ХІV – середина ХVІ ст.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським – яке в переважній більшості складалося з українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам‘ятками якого, а також білоруського й литовського права, є Литовські статути. Включення комплексу українських земель до складу Речі Посполитої, призвело до подальшої їх колонізації польсько-литовськими феодалами та втрати залишків автономії. 4. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ – військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648–1654 рр. постала козацька держава – Гетьманщина (середина ХVІІ – друга третина ХVІІІ ст.). Входження до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Серед основних джерел права гетьманські статті – конституції Гетьманської держави. Проте дедалі більше царський уряд обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права. 5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалися їхнім входженням до складу Російської й Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права (ХVІІІ – початок ХХ ст.). 6. Період відродження української національної держави і права (1917– 1921 рр.). Воєнно-політична боротьба мала наслідком багатодержавність розвитку України. Визначними подіями українського державотворення були утворення «Першої» УНР, що мала стати демократичною парламентською республікою, квазімонархічного Гетьманату, «Другої» УНР, що характеризувалася тяжінням до президентської республіки, виникнення ЗУНР та об‘єднання її з УНР. В цей період виникає національне українське законодавство. 7. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР (1917–1991 рр.). Виникає й діє радянське право, в якому домінуючим є загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити низку етапів, для яких характерними є власні закономірності державно-правового розвитку. 8. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня. 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Пропонована періодизація виходить із розуміння права, яке у своєму найдосконалішому вигляді – писаному законодавстві – основне джерело має у владі, що репрезентує державу. Але правові відносини і норми, які не мають своїм джерелом державне законодавство (насамперед, звичаєве право), у переважній частині залежать від умов соціально-культурного розвитку і не міняються із політичними змінами. Тому слід враховувати, що в історичному процесі державно-правового розвитку України при змінах форми влади, навіть втраті національної державності, тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті.

На жаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки історії держави і права України,але є окремі статті і праці, які дозволяють окреслити основні етапи становлення українського права.

Доцільно виділити сім основних етапів (періодів) у розвитку історії держави і права України.

1) Київська Русь - до кінця XVIII ст., - літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.

Праці: "Повість минулих літ" Нестора. Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. козацькі літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка. Їхні праці - це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне ж дослідження історії українського права розпочалося теж у XVIII ст. вченими Гетьманщини - I. Борозною, В. Стефановичем, Ф. Чуйкевичем, О. Безбородьком, Ф. Давидовичем. Ці автори і заклали основи формування національної історико-юридичної науки.

2) Перша половина та середина XIX ст. У цілому власне українська історико-юридична наука ще не виокремилася і перебувала у складі польської та російської, а про її усамостійнення не йшлося навіть і на дискусійному рівні.

3) пов'язаний з діяльністю у Києві "школи історії західно-руського права" (кінець XIX - початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович . Вчені школи вперше порушили питання про існування окремого західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями.

4) Четвертий етап (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Грушевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.

5) П'ятий етап (1920-1939 pp.)Розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи - Комісія з вивчення звичаєвого та Комісія з вивчення історії західноруського і українського . Комісія випустила у світ низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо. Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич та ін.

6) Шостий етап (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України.

Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження - це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка та ін. Праці: К. Софроненко - "Общественно-политический строй Галицко-Вольнской Руси" (1955 р.) та "Мало-российский приказ Русского государства во второй половине XVII - начале XVIII вв." (1960 p; В. Дядиченка - "Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст." (1959 p.). Значним був також внесок академіка I. Крип'якевича, який глибоко дослідив владу гетьмана та адміністративний устрій держави Б. Хмельницького.

A. Ткача - "Нариси історїї держави і права Української РСР" (1964 p.), власне перший підручник з історії держави і праваУкраїни, та "Історія кодифікації дореволюційного права України" (1968 p.); А. Пашука - "Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII-XVIII ст." (1967 p.); B. Кульчицького - "Державний лад і право Галичини (в II пол. XIX - на поч. XX ст.)" (1966 p.); П. Щербини - "Судова реформа 1864 р. на Правобережній Україні" (1974 р.) та "Судова система Правобережної України в кінці ХуіІІ-XIX ст." (1977 p.).

7) Сьомий етап (1991-2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює Усенко I та кафедри історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харківта інших навч закладів, які роблять кожен свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національнихдержавно-правовихтрадицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.