1837 – 1937 Пробудителям галицької землі отцям м. Шашкевичеві, я. Головацькому та і. Вагилевичеві в століття «Русалки Дністрової» Вагилевичі і Громадяне Ясеня. 27 vііі 1937

У 50 -70-х роках в державі поширилась атеїстична пошесть, масово закривали  церкви, руйнували хрести, а також історичні пам’ятники, на яких були хрести. Лихо не обминуло і цей пам’ятник. З нього також зняли хрест. Згодом на цьому місці був поставлений пам’ятник самому Вагилевичу. Той пам’ятник був виготовлений неякісно і позбавлений художнього смаку, а тому на його місці згодом поставили третій, який можна побачити і в наші дні. На ньому викарбувані слова: 

І. М. Вагилевич 1811-1866

Из русина щирої груди В побратимий летить край. Побратиме бо суть люди, поза Волгу за Дунай!

5. Музей Івана Вагилевича.

Будинок, де відкрито музей, почав будувати дяк Дем’ян Вагилевич у 60-х роках ХХ ст., але так і не закінчив будівництво.

З часом, за клопотанням членів “Просвіти”, депутатів Ясенської сільської ради і    підтримки керівників села, району і області будинок був викуплений у спадкоємця Івана Дем’яновича Вагилевича.

17 червня 1995 року відбулося урочисте відкриття музею, на яке з’їхалися представники громадкості з різних областей України, науковці, літератори, гості з-за кордону. На багатолюдному зібранні прозвучали цікаві історико-літературні виступи, вірші та пісні. Священики православної та греко-католицької церков відправили урочисту літургію та освятили приміщення музею І. М. Вагилевича.

У 5 кімнатах розміщено понад 1000 експонатів. Це портрети й картини в різьблених рамах, карти, схеми, прикраси в стилі традицій народного декоративно-прикладного мистецтва. Цінні друковані видання, документальні матеріали передали музеєві Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника, Інститут українознавства та Івано-Франківський краєзнавчий музей. Експонуються тут дарунки від вчених – істориків, письменників, краєзнавців, книги В. Грабовецького, С. Пушика, В. Качкана та ін.

Багато експонатів є унікальними. Серед найцікавіших експонатів музею є перший пам’ятник І. Вагилевичу до 100-річчя “Русалки Дністрової” 1937 р., який дістався музею у дар від родичів І. Вагилевича; листи, цінні подарунки, оригінальні документи, книги. Односельчани примножили експозицію музею вишивками, фотографіями минулих літ, що засвідчують важливе історичне минуле наших людей, їх життя при різних владах.

Поступово музей поповнюється експонатами, які характеризують історію українського села Ясень.

Нині експозиційна площа музею становить 168 м^2.

6. Пам’ятник Примирення.

Встановлено цей пам’ятник 2 вересня 2007 року на території Ясенської ЗОШ. Відкриття пам’ятника проходило в рамках святкування 196-ї річниці з Дня народження Івана Вагилевича. На граніті в алфавітному порядку вписано 176 імен ясенських воїнів, які загинули в лавах УПА та радянської армії. Виготовили його на Рівненщині за сприяння уродженця Ясеня Романа Василишина.

Назва пам’ятника символічна, адже не секрет, що існував конфлікт між жителями села про те, ким були учасники УПА – героями чи ворогами народу. Не відомо,чи встановлення цього пам’ятника поклало крапку конфліктам, та фактом є те, що він вшановує пам’ять справжніх борців, вірних та самовідданих синів і дочок нашої країни.

Дільше ми вирушаєм до села Сливки

Село знаходиться за 25 км від районного центру.

Площа території сільської ради становить 2105,6 га, з них 1396 га знаходиться під лісами, площа населеного пункту 501 га. Село утворилося приблизно в другій половині XIII століття. На початку свого існування село називалось Зливки, через те, що на місці розташування злились дві річки: Лімниця та її притока річка Чербуль. Є і інша версія походження назви села, що утворилась від слова «слива» (похідне «сливка» —дерево).

Перша письмова згадка відноситься до 1418 року. На честь ліквідації кріпосного права в 1848 році сім'я Гнатів встановила Пам'ятний Хрест, який зберігається на сільському кладовищі по даний час.

В селі — Українська православна церква Св. Миколая. Побудована у 17 столітті (1636—1640 рр.) (о. Тарас Грибович). З 1979 року церква стала пам'яткою державного значення. Дзвінниця біля храму — XIX ст.

31 серпні 2008 року в селі Сливки освячена нова церква Покрови Пресвятої Богородиці.

В селі проживає 1221 чоловік. В1880 році в селі проживало 666 українців, 42 євреї; в 1921 році — 989 жителів; в 1935 році — 1120 українців, 10 поляків, 33 євреї.

Напередодні першої світової війни в селі був лісопильний завод, який належав євреям Рехтману і Артману.

В 30-х роках минулого століття в селі була однокласна школа.

Зараз в селі — сільська рада, ФАП (завідуюча Лавришин Олена Анатоліївна), клуб (завклубом Труфан Галина Ярославівна), ЗОШ І-ІІ ступенів (директор Матішак Василь Миронович). В школі навчається 169 учнів.

В селі народилися кандидат технічних наук Лавришин Богдан Миколайович, підполковник у відставці Матішак Семен Васильович, Мельник Микола Миколайович — колишній начальник департаменту по будівництву ДК «Укргазвидобування».

На території села знаходиться Сливківське лісництво Осмолодського держлісгоспу та 7 закладів торгівлі.

В 2008 році Василь Стефанів видав книжку «Моє рідне село Сливки».

Начерзі село Закерничне

Закерничне, відоме з давніх часів.  Воно славиться своїми буковими лісами, чистим повітрям, та безліччю нерозгаданих таємниць.

        Територія сучасного села, про яке зараз йде мова, розміщене на віддалі шістдесяти кілометрів від міста Івано-Франківська, тридцяти кілометрів від районного центру – селища міського типу Рожнятів. Воно підноситься на висоту п’ятсот двадцять метрів над рівнем моря. Своєю західною стороною село впирається в гірський хребет Керничний з найвищою горою Голицею, а протилежну сторону підмиває бурхлива річка Лімниця, яка є однією з найчистіших у Європі. Північний кордон поселення межує з селищем міського типу Перегінське, а південна частина села відрізана від ясенських полів голубою стрічкою струмка Корнадівка.

        Широкі простори, як в минулому, так і тепер приваблювали сюди багатьох людей. Вони вирощували тут картоплю, пшеницю, овес, льон, випасали свійських тварин. Через село в минулому проходив шлях із східної Галичини на Угорщину та Закарпаття.

         Походження назви села сягає початку ХІХ століття. В цей час у селі Ангелиця вирішили будувати гуту по виплавці заліза та виготовленні цвяхів. Будівництво розпочалося в 1810 році. Вже через чотири роки гута почала працювати. Крім власної залізної руди на виробництві використовувались матеріали з селища міського типу Перегінське. Люди, які займалися їх доставкою, проїздили дорогою, яка йшла під беріг, де знаходиться криничка, пили воду і промовляли один до одного : « Ми пройшли півдороги. Ще туди, за  керничку, і буде Ангелів». Повертаючись, говорили :  «Переїхали за цю керницю і вже буде Перегінського видно». Згодом поля біля кринички почались називатися «закерничка» або «Закерничне».

       Недовго проіснувала гута, бо через погану якість заліза власник мануфактури, митрополит Антоній Ангелович був змушений її розпустити, але назва села Закерничне залишилася назавжди свідком цих подій.

       Декілька перегінчан мали тут свої поля. З ранньої весни до пізньої осені кожен ходив сюди по декілька разів на тиждень, щоб обробляти землю, випасати худобу. Далека дорога, важка праця виснажували селян і вони змушені щось придумати, щоб полегшити своє життя.

         Першим, хто тут поселився на літній період в цих землях був Семко Данило. Він в 1853 році побудував колибу і в ній жив ціле літо. Тільки інколи повертався додому в Перегінське, щоб взяти їжі. Через три роки було збудовано невелику хатину для постійного проживання. Після нього поселилось ще кілька осіб. З 1876 по 1890 роки збудовано  чотири будівлі, а на 1925 рік тут стояло 11 хат.

         Через те, що Закерничне стоїть  на шляху до Карпат, на його території проклали колію. Фірма «Глезінгер» в 1911 році вже завершила її будівництво і в цей час перший паровоз поїхав в Осмолоду по заготовлений ліс. Будинки стояли близько річки. В 1927 році була велика повінь, яка знесла своїми могутніми хвилями багато хат. Люди переселились ближче до горба під лісом. Про поле, де колись були перші будівлі залишилась назва «Хатище».

       1939 року люди скликали збори, на яких мали вирішити спірне питання : будувати школи чи церкву. Родина Мельників виступала за будівництво школи, оскільки один з членів їхньої сім’ї був учителем. Прихильників будівництва школи було мало, бо всі хотіли мати власну церкву і не ходити до Перегінського на Богослужіння. Тому школа з 1939 по 1988 роки була у будинку родини Мельник. Одразу після зборів, почали привозити на горб біля кринички матеріали для будівництва церкви. Але після вступу до села російських загарбників про будівництво церкви не було й мови…

        По завершенні окупаційного радянського режиму в 1990 році селяни на загальних сільських зборах ухвалили рішення будувати церкву. Вони написали заяву і зверталися з цим питанням до керуючої влади. Згодом одержали дозвіл та матеріали для будівництва Божого Храму. З великим завзяттям йшло його будівництво. Церква, як з-під землі, за два роки виросла у неповторну перлину Карпатського краю. Спочатку у капличці,яка стояла на місці церкви, служив отець Ярослав Жовнірович. Згодом парохом став отець Василь Коваль.

        Спільними зусиллями закерничани за один тиждень зробили Хресну Дорогу на гору Чуриків, а 20 березня 1994 року її вже висвятили.

        Натхненні духовним життям, селяни на цьому не зупинялися. Вони бажали відновити святість гори Чуриків і розпочали будувати там церковцю. Несучи на своїх плечах матеріали, вони зуміли це зробити. 29 липня 1995 року тут відбулася перша Літургія, а через два роки вже була висвячена церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього.

         Раді тому, що Господь Бог благословив їхню працю, люди всіма силами почали відновлювати зруйнований в далекому минулому монастир. 14 жовтня 2000 року було висвячено наріжний камінь. Жертвами, молитвою і працею, монастир щораз стає більшим і кращим.

         Яка ж таємниця та всепритягаюча святість криється на високій горі, прозваній в народі «Чуриків»?

        Як відомо з історичних джерел, біля села Перегінське на 1690 рік знаходилося три монастирі. Це Богородично-Успенський на потоці Радова, Перенесення мощей Святого Миколая на горі Чурик (Киріяк) і Святого Онуфрія на горі Сергієв.

        Про монастир на горі Чурук (Чурик або Киріяк) є дуже мало відомостей. Знаємо, що він був філіалом Перегінського монастиря. Заснована обитель приблизно в ХУ столітті, а є здогадки, що він діяв, можливо, і в ХІІ столітті з ласкавої руки князя Данила Галицького. Носив цей монастир титул Перенесення мощей Святого Миколая і святкував своє свято 21 травня нового стилю кожного року. Аналізуючи джерела, можна припускати, що він був скитом.

        Протягом свого існуванням монастир зазнавав численних нападів татар, неодноразово був спалений, а в 1676 році знищений до тла, а всіх монахів було спалено живцем у церкві.

Але, як відомо, святе місце порожнім не буває і вже в 1690 році монастир було відновлено, а в 1700 р. монахи прийняли Унію. Проте, через бажання польських магнатів повернути собі у власність Перегінські землі, які на той час належали монастиреві, в 1746 році за допомогою численних судових позовів, обитель було скасовано і приєднано до Крилоського монастиря.

       Варто звернути увагу на те, що первісною назвою сучасної гори Чуриків була назва Киріяк. Це слово грецького походження і означає « Господня гора». Така назва наштовхнула дослідників на думку, що даний монастир був заснований вихідцями з Афону дуже давно. Але це важко підтвердити.

       Видозміна назви цієї гори ймовірно сталася після татарської навали. Слово « чурик» татарського походження. До речі, в Криму є вершина такої назви. Отже, це татарське слово означає « погоріла гора» або «погорілий верх». Саме так назвали її завойовники, дивлячись, як у вогняних язиках догорають будівлі монастиря.

        Наша церква, а разом з нею і село живе активним духовним життям : кожного дня служиться Літургія, діє молодіжна організація « Божа Благовість». На це місце приїжджає багато прочан, які бажають знайти духовне зцілення.

Далі село Небилів

 

Небилів — село Рожнятівського району Івано-Франківської області, центр сільської ради. Розташоване на правому березі річки Лімниці за 17 км від районного центру, смт Рожнятева і за 25 км від залізничної станції Рожнятів (с. Креховичі). Виник в 1546 році на «Волоському праві», яке звільняло селян на три роки від панщини. Небилівська сільська рада — орган місцевого самоврядування у Рожнятівському районі Івано-Франківської області з центром у селі Небилів.

В Небилові проживає 3926 жителі. Площа 35,186 км², Густота населення 96,63 осіб/км². (З розміщенням на карті). Походження назви села слід, очевидно, пов'язувати з старослов'янським словом «бити»). Існує легенда, що село в давнину називалося «Небиш». Село Небилів мало спочатку назву «Небивало» або «Ломниця». Оскільки люди засилялися у лісах, то спочатку в селі проживало лише 8 родин. За іншою версією засновником села був утікач із панської неволі Небилович.

Сільська рада

В Небилові проживає 3926 жителі. Площа 35,186 км², Густота населення 96,63 осіб/км². (З розміщенням на карті). Походження назви села слід, очевидно, пов'язувати з старослов'янським словом «бити»). Існує легенда, що село в давнину називалося «Небиш». Село Небилів мало спочатку назву «Небивало» або «Ломниця». Оскільки люди засилялися у лісах, то спочатку в селі проживало лише 8 родин. За іншою версією засновником села був утікач із панської неволі Небилович.

Перші поселенці, які заснували поселення, напевно, з Лемківщини або із Закарпаття говорили про село, якого раніше біля Перегінського «не било», що означало —«не було».

Через село проходить автомагістраль, яке веде до гірського села Осмолоди. Населення — 2809 осіб (поч. 1970-х рр.).

У селі є середня школа, клуб, бібліотека, тубдиспансер. Зараз в селі Небилів — сільська рада (сільський голова Федорчак Роман Ярославович), історична дата утворення В 1576 році, ЗОШ І-ІІІ ступенів (директор Семкович Надія Ярославівна). В школі навчаються 600 учнів, навчають їх понад 40 вчителів. більше половини місцевих вчителів. Є пошта (поштовий індекс , якої є 77670), клуб (завідуюча Шляхтич Тетяна Михайлівна), 12 приватних магазинів, ФАП (завідуюча Мендюк Надія Дмитрівна), дві аптеки, 2 бібліотеки, спортивний зал, стадіон, дитячий садок (завідуюча Мендюк Оксана Костянтинівна). У селі працює протитуберкульозне відділення Перегінської лікарні №2 на 50 місць завідуючий Білобривко Василь Степанович.

У селі також є автокефальна православна церква Святого Архистратига Михаїла, збудована у 1888 році. Канонічно визнана у 1906 році.

В 1880 році проживало — 1614 українців і 11 поляків; в 1921 році — 2004 жителі; в 1935 році — 2220 українців, ЗО євреїв. В 1866 році в селі була народна школа. В 1935 році в селі була двокласна народна школа з українською мовою навчання, яку відвідувало 250 дітей.

За радянських часів вищу та середню освіту здобуло 105 вихідців з Небилова; тут було споруджено понад 460 житлових будинків. Понад 250 жителів Небилова здобули вищу освіту. Володимир Вагилевич — кандидат медичних наук, викладає в Івано-Франківській медичній академії. Василь Притула — викладач Національного університету імені О. Богомольця. Ярослав Соломчак — викладач Івано-Франківського Національного технічного університету нафти і газу. В селі народився відомий релігійний діяч, письменник Василь Мельник-Лімниченко.

Раніше на території села були розміщені дві бригади колгоспу «Більшовик», за якими були закріплені 1 300 га сільськогосподарських угідь, зокрема 750 га орної землі, 550 га пасовиськ. Це була форма сільськогосподарського підприємства на території колишнього СРСР. Економічною базою колгоспів була земля, що належала державі й була передана колгоспам у безстрокове («довічне») й безкоштовне користування, та належна їм колгоспно-кооперативна власність (засоби виробництва, грошові накопичення, вся продукція, яку вони виробляли тощо). Керівництво господарства — голову колгоспу і правління,— формально повинні були обирати на загальних зборах колгоспників, що відповідно до Статуту сільськогосподарської артілі були найвищим органом керівництва колгоспу. Але їхні кандидатури (що, як правило, обирались одноголосно), рекомендували (фактично призначали) районні чи обласні комітети компартії. У своїй діяльності правління колгоспу повинно було керуватися Статутом колгоспу, прийнятим загальними зборами колгоспників на основі Примірного Статуту колгоспу, та чинним законодавством. Примірний Статут колгоспу був прийнятий 2-м (1935), потім 3-м Всесоюзним з'їздом колгоспників 1969. Того ж 1969 року були створені Ради колгоспів. Фактично колгоспи виконували вказівки партійної влади, не маючи права змінювати доведені владою планові показники виробництва, а також не розпоряжаючись виробленою колективом продукцією. За невиконання планових показників керівників колгоспу рішенням партійного (районного чи обласного) комітету позбавляли посади. На 1975 рік в СРСР було 28,6 тисяч колгоспів, серед них в УРСР — понад 7,6 тисяч. На той час у колгоспах працювало 15,4 мільйонів осіб. Колгоспи займали важливе місце в складі народного господарства Радянського Союзу, в тому числі й в с. Небилові.

В 1891 році з Небилова виїхали перші емігранти Іван Пилипів та Василь Ілиняк в Канаду і цим поклали початок української еміграції і Галичини, їм в селі споруджено пам'ятник. З нагоди 75-річчя поселення перших українців у Канаді (1966) село відвідали син Івана Пилипіва В.І. Пилипів і український прорадянський діяч із Канади Петро Кравчук. У селі встановлений пам'ятник знак на честь перших емігрантів до Канади.

На початку XX ст. у Небилові виявили нафтоносні пласти, їхню розробку провадили з 1936 року. В 2005 році НАК «Нафтогазбуд» профінансувало завершення будівництва газопроводу, повна вартість якого становить 1,8 млн. грн., що дає можливість повністю газифікувати село.

І нарешті смт Перегінськ

Перегінськ з Ангеловим і Підлютим – це село долинського повіту, 24 км на південний схід від м. Долини, 15 км від

с. Рожнятова, в селі цьому знаходиться поштамп. Село це є дуже велике і розлоге. Віддаленість з півночі до півдня по прямій лінії становить 50 км. На південно-західній частині лежать з півночі на південь: Рішняте, Вільхівка, Ріпне, Липовиця, Суходіл і Ілемня,  на заході – Лолин. Південно-західна  і північна частина села прилягає до мадярської (угорської) границі, на сході розміщені села калуського повіту: Ясень, Сливки і Небилів, на півночі Ловаги і Слобода Рівнянська.

Вздовж східної  границі пливе потік Лахів, притока Лімниці, а потім з Лімницею тече аж до північного краю. Лімницю наповнюють численні притоки. Найважливіші з них розташовані від півдня до півночі:  Воронів, Дарів з Коритвиною, Петрос, Молода з Мшаною і Котельцем, Нередів, Тодір, Сокіл, Свинний, Чута – з лівого берега. Ліва притока Радова з Радівкою пливуть з півдня до півночі і впадають на межі села Вільхівки до однієї з численних в тій стороні плечей річки Лімниці.  Вздовж західної границі тече Чорна Ріка, притока Молодої, аж до гирла ріки, а далі Молода тече сама, пізніше до неї приєднується річка Мшана.

На мадярській (угорській) границі височіють з заходу до південного сходу: верх Чорної ріки – до 1279 м, Попадя Велика – до 1742 м, Корит вина – до 1680 м, Прелука – до 1258 м, Клива – до 1619м і Буштул – до 1693 м. На просторі між Лімницею і Даровим височіє гора Дарів – до 1263 м, а на північному сході від  неї гора Овал –  1615 м, між Даровом і Петросом підносяться гори: на північному сході від Коритвини – гора Студинець – до 1605 м, а  на північному сході від неї Ялова Клива – до 1563 м; між Петросом і Котельцем височіють: Канюсяк Великий – до 1647 м, а на північному сході від нього Канюсяк  Малий – до 1627 м; між Котельцем і Молодою височіють: гора Грофа – до 1752 м, між Молодою і Нередовим гора Люта – до 1032 м, між Нередовим і Тодором гора «За Тодорем» - до 1053 м і між Тодором і Свинним гора Тодір – до 1146 м, між Свинним і Чутою: гора Явірник – до  1125 м, між Чутою, Лімницею і Радовою – гора Погорілець (Облаз) – до 867м, Углярки – до 850 м,Верх Сухий – до 910 м і Голиця – до 916 м. В південно-західному краї села підносяться: на правому березі  річки Молодої — Оскомарне – до 1405 м і Менчіл – до 1470м, а на лівому березі гора Молода – до 1724 м,гора Мшана – до 1192 м і гора Яйце Перегінське – до 1600 м. Вздовж границі від Суходолу і Ілемні до кінця тягнеться гірське пасмо (хребет) Аршиця від південного заходу на північний схід. Забудування села лежить в низині (513 м на південь, 456 м на північ). На півдні лежить тартак над одним з плечей Лімниці, який з’єднується з Радовою, 14 км на південному заході від будівель села лежить Ангелів над Лімницею.

Місцевість та, звана також «Ангеля», була колись примістем Перегінська. Та місцевість є покинутою від давніх часів, сьогодні в руїнах лежать будівлі фабрик заліза, а також кільканадцять хат, які служать за приміщення робітникам. Сьогодні тут крім руїн, лісів, гаїв і тартаку нічого не залишилося. Ґрунт тут глиняний і шутруватий. Під ним міститься пісковик  карпатський. Між тим родовищем і глиною знаходяться поклади залізної руди. Фабричне поселення заснував тут в 1810 році митрополит, князь Антоній Ангелович. До 1812 року тривало поселення того місця, а також будова доменної печі і інших будівель. Було виділено 300 м ґрунту, а зведення тих будівель коштувало 252000 злотих. Після смерті князя Ангеловича в 1814 році короткий час фабрика не працювала. На відстані 5 км. на південний захід від Ангелі лежить Тодір (тартак і помешкання для робітників); 4 км на південний захід від нього -  Підлюте, а 3 км на південний захід від Підлютого – Осмолода  (тартак і помешкання для робітників). В загальному обсяг землі  становить 59013 м.

В Рожнятові греко-католицька церква, деканат Перегінський, львівське архідияконство. До Перегінського деканату належать  парафії: Ценіва, Долина, Дуба, Ілемня, Янівка, Ясень долішній, Креховичі, Лецівка, Липовиця, Лолин, Лоп’янка, Мізунь, Небилів, Вільхівка, Пациків, Прислуп, Раків, Рожнятів, Сливки, Спас, Струтин Нижній і Вищий, Суходіл, Сваричів і Велдіж. В селі є церква Зіслання  Святого Духа і філіальна церква Різдва  Пресвятої Богородиці. Є також штатна школа (двохкласова). Тартаків водних є декілька:

1) з однією пилою звичайною, в рік потребує 800 м. куб. смерекового дерева і дерева ялиці, виробляє 530 м³ дощок, лат і брусів;

2) два, з 4-ма пилами звичайними і однією циркулярною потребує в рік 8660 м³ дерева смерекового і ялиці, виробляє 5100 м³ дощок, лат і брусів;

3) три, з 3-ма пилами звичайними і 2-ма циркулярними, виробляє стільки ж матеріалу, як і тартак під номером 2;

4) чотири тартаки з 6-ма пилами звичайними і 2-ма циркулярними, потребує 9300м³ дерева смерекового і ялиці, виробляє 6000 м³ дощок, лат і брусів;

2720 м³ дерева смерекового і ялиці, виробляє 1700 м³ дощок, лат і брусів.

Всі ті заклади лежать над Лімницею, яка сплавляє вироби з дерева. Ріка впродовж  6 місяців в році переплавляє дерева. Виробляють ті тартаки в рік 2000000 штук гонтів. Є крім цього два заклади, в яких з дерева ялиці виготовляють в рік 100 м³ дерева резонансового. В Перегінську знаходяться великі родовища торфу. Згідно Шнейдера Перегінськ називався «Перегінулько», «Чевчива». З руських книжок село належало до катедри церкви галицької, крилоської, однак село перейшло через заставу  або продаж в світські  руки. В 1548 році король Зигмунт І дозволив Макарему, владиці львівському, галицькому викупити з рук Гембєцкого Мечея монастир і село Перегінськ (Архів. Бернандинь.Львів). Але справа та тягнулася довго. В наступних часах село вважалося як королівське, а  в 1582 році король Стефан Яцик звільнив Перегінськ від робіт, податків і т. д.

В 1593 р. Станіслав Жулкевський, каштелян  львівський і Гедеон Балабан, львівський і галицький єпископ і владика завіряють угоду з Войціхом Куропатським, який мав претензії до села.

18 листопада 1638 року Владислав ІV передає село Перегінськ після смерті  Олександра Баладана — Янові Станіславу Яблоновському.

  В 1656 р. Єжи Балабан підтверджує, на прохання Арсенія Желіборського, єпископа львівського, що село Перегінськ здавна належить до церкви катедральної в Галичі. В ілюстрації долинській з 1661 р. і 1662р. читаємо: «Тої держави посесором є Станіслав Яблоновський, село має 16 ланів, тепер тримає тільки 6, бо 10 у них відібрано. У селі є священик, млин, корчма. Піддані з села Перегінська скаржилися перед нами, що їх примушують платити податки речі посполитій давати з 16 ланів, а у них тільки 6, а 10 віднято до Рожнятова». В наступних ілюстраціях занотовано є протест Єжи Гоновського, Арсенія Желіборського проти Станіслава Яблоновського, який посідає несправедливо правительство над Перегінськом.

У 1676 р. на село Перегінськ напали Татари, а люди, зібравшись в горах, оборонялись в місцевості, яка називається Чута. Юзеф Шумлянський пише про це: «За Перегінськом в горах є місце назване Чутою, є воно найкращою фортецею, «там люди охоронялися від татарів».

25 лютого 1690 р. Станіслав Ян Яблоновський, воєвода і генерал земель руських, іменем своїм і сина свого малолітнього Станіслава, затверджує угоду з Юзефом Шумлянським, єпископом львівським, за допомогою якої Перегінськ переходить на користь церкви в Галичі ( Архів. Бернард у Львові). 28 травня 1690 р. запрошений Ян – ІІІ на просьбу єпископа Шумлянського на річні ярмарки в Перегінську ( Літературний збірник, 1874, с. 667). Єпископ львівський будує в Перегінську церкву і монастир

св. Онуфрія. Про це можемо прочитати в «Літературнім збірнику»: «Тоді до вічної пам’яті хвали Божої збудував я через декілька років церкву і монастир святого Онуфрія, які колись через ворогів Батия і Мамая були зруйновані” (Літер. зб., с. 230, Архів Львів).

  Документи, які підтверджують права і привілеї села Перегінська до церкви галицької в Крилосі, подані в Актах земельних. Був ще один монастир Васильянів в Перегінську, який заложив князь Федор Ольгердович коло 1400 р., на горі «Сергій». Князь Федор записав Перегінськ разом зі всіма грунтами монастиреві. В наступних роках тягнувся довгий процес між єпископом Львом Шептицьким і законниками. Шептицький доводив, що Перегінськ належить до єпископства, Васильяни ж  твердили, що село і його власність належить монастиреві. Процес тривав протягом 20 років, а закінчився в 1780 р. на користь єпископства. Монастир цей зруйновано в 1744 р. і приєднано до крилоського. Був тут ще монастир Перегінсько-Радівський, який згідно ревізії ігуменів з

1724 р. залишався під дирекцією ігумена С. Онуфрейського, в якому був тільки один чернець. Священик Петрушевич додає, що був ще монастир на горі Чурік. З руїн, які оточували давній замок Перегінськ, залишилися сліди до сьогодні.

Другий день

Ми вирушаємо до смт Рожнятів

Утворений у 1940 році. Розташований з західній частині Івано-Франківської області, займає південно-східну частину Карпатських Бескидів, частину Ґорґан і більшу частину басейну річки Лімниця, яка вважається найчистішою річкою Європи. Найвищі вершини: г. Ігровець (1804 м), г. Грофа (1748 м). Вкриті лісами площі займають понад дві третини території. В лісах багато суниці, чорниці, малини, ожини, брусниці, грибів. Населення району відноситься до етнічної групи бойків, частково збереглися традиції та народні ремесла.

Рожнятів — селище міського типу (з 1940 р.), розташований на річках Дубі та Чечві, відомий з XII ст. Перше поселення виникло в долині річки Дуби як невеличка осада, яка називалася Старим Селом. До нашого часу збереглися рештки замку XV ст.

До стародавніх поселень належать також селища міського типу Брошнів-Осада (XVI ст.), Перегінське (перша письмова згадка датується 1292 роком), с. Цінева (1636-1637 рр.), с. Красне (1450 р.). У XVIII ст. жителі Перегінського брали активну участь у русі опришків. Відзначився сміливими діями Федір Бизор, якого О. Довбуш призначив ватажком. У Перегінському декілька разів у жовтні 1739 року бував сам Довбуш.

У с. Берлоги народився український бібліограф І. Левицький (1850-1913 рр.). Його бібліографічні праці відзначалися повнотою і точністю опису, зберігаючи і досі своє наукове та довідкове значення. Вихідцем із с. Ясень є український письменник і фольклорист І. Вагилевич. У столітній ювілей видання "Русалки Дністрової" (1937 р.) в селі йому встановлено пам'ятник.

В с. Ріпне з 1786 р. проводилося нафтовидобування, спочатку колодязним способом, а потім і свердловим. У 1934 р. видобуто 22,5 тис. тонн нафти і 13,4 млн. кубометрів газу.

У 1891 році мешканці Небилова І. Пилипів та В. Ілиняк, шукаючи кращої долі, покинули рідне село і виїхали до Канади, поклавши початок багатотисячній трудовій еміграції з Галичини. Мешканці села встановили пам'ятник землякам.

Село Берлоги

Всі прощі різні, не подібні одна на одну, але всі вони ведуть до Бога, до Матінки Божої. Береш з собою свої переживання, намірення, немочі і з великою надією рушаєш на прощу. Перетрясаєш мов пір’ячко всі свої негаразди, проблеми стаєш перед образами і молишся…

     15 червня 2013 року ранкові Берлоги зустріли нас переливами церковних дзвонів. Ці божественні звуки такі несподівані, хіба можна до них звикнути? На душі радість і піднесення, відчуття того, що ми, бібліотекарі, також є тут, що ми також долучились до організації Першої районної молодіжної прощі до Берлогівської ікони Матері Божої.

     Проща – це, насамперед, ми – справжні, це відчуття родини, підтримки. Піднімаємось нагору – біля старенької церкви нас зустрічає місцевий парох о. Роман Наритник.

     Радіємо ми, радіє, мабуть, старенька церква, якій виповнилось 350 років і вона має цікаву історію.

      В «Шематизмі» Галицько – Львівської архієпархії за 1908 рік сказано: «Церква Різдва Христового. Перевезена з Василіанського монастиря з-під Рожнятова в 1786 році (тепер: урочище Підмонастир). За народними переказами, один мудрий мешканець села підійшов до пана і попросив передати церкву в Берлоги, бо їх стара церква згоріла. Пан відповів: «Якщо за одну ніч заберете, то церква буде ваша, а якщо ні, то церкви вам не бачити!» Жителі села разом із селянами навколишніх сіл (Довгої, Каменя, Сваричева) розібрали церкву і перевезли до села Берлоги на возах, запряжених волами. Святиня отримала назву церква Різдва пресвятої Богородиці, бо висвячували її якраз на це свято. Багато лихоліть, перемін припали на майже чотирьохвікову історію дерев’яної церкви.

     Ікона Матері Божої з маленьким Ісусиком цієї церкви також має свою особливу історію.

     За давніми переказами образ до церкви переносив житель села Петро Лаврів. Це сталося у той самий час, коли переносили і церкву. Ікону чоловікові дали в монастирі. Коли він підійшов до ріки, то поклав ікону біля себе і почав роздумувати, як йому перебрести воду, бо тоді мостів ще не було. На превелике здивування чоловіка ікона зникла. Занепокоєний, він був змушений знову повернутися до монастиря, де побачив ту саму ікону. Добрий чоловік знову її взяв, а монахи наказали йому, щоб він не зупинявся з іконою і не випускав її з рук. Тоді цей чоловік взяв її і, прийшовши в село «на горбок», поставив, бо дальше не зміг її нести. На цьому місці ікона немов би засяяла позолотою. Тут і поставили церкву, де вона стоїть і донині. (За книгою Миколи Поташника «Історія села Берлоги»).

     Цікавим, насиченим, сповненим прекрасних високих почуттів видався для усіх цей чудовий сонячний літній день. Численні прочани, які з’їхались з різних куточків Рожнятівщини тай і з-за його меж взяли участь у святковій Божественній Літургії, яку відправили священики Рожнятівського та Перегінського деканатів на чалі з отцем-деканом Володимиром Тарасом та отцем-деканом Романом Балагурою.

     

     Потім колона змійкою повилась до джерела та Ротонди Пресвятої Родини де відбувся Молебень. Діти у вишиванках, мов квіти, тішила серце їхня активність, ревність в служінні, послух. Здавалось, ми попали в рай… А джерельна водиця додавала всім сили і снаги.

      

     Потім було встановлення та висвячення з нагоди Року Віри та 1025 річчя Хрещення Русі Пам’ятного Хреста.

     А від так коротке чаювання з запашними пиріжками, які дбайливо приготували жителі громади цього чудового бойківського села, збадьорило молільників.

     Привітно зустрів юних прочан новий Божий храм Пресвятої Богородиці (2008). Саме тут відбулись духовні розважання на тему «Життя без шкідливих звичок – дар Божий» із о. Романом П’ястою головою підкомісії «За тверезість життя» Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ. А ось тут долучилися до організації науки і бібліотекарі, які забезпечили реколекцію новітніми технологіями. Завдяки мультимедійній презентації діти-прочани могли не тільки почути цікавий і захоплюючий виступ о. Романа, який здебільшого проходив у формі живого діалогу, але й побачити цікаві матеріали на екрані.

 

     Згодом біля старої церкви відбулось відкриття музейної кімнати церковних речей. Заступник голови районної державної адміністрації Омелян Бойчук привітав усіх прочан, підкресливши надзвичайну важливість цього дня у духовному житті краю і щиро подякував усім, хто відклавши усі свої буденні справи, прибув на прощу до Берлогів.

      Цікаво пройшла екскурсія в шкільний краєзнавчий музей, де зберігаються сільські реліквії, зібрані з великою любов’ю та трепетом учнями Берлогівської ЗОШ.

     І ось відкриття Першого районного фестивалю духовної пісні «Ми діти Марії».

     Селом злітає пісня, гучномовці збадьорюють духом – линуть в небеса пісні про Марію… Багато дитячих, шкільних та церковних колективів приносили Діві Марії свої пісенні дарунки.

     По особливому піднесено звучали на фестивалі пісні у виконанні гостей пісенного свята вокального народного сімейного ансамблю о. Володимира Ниритника (м. Рогатин) та вокального ансамблю «Глорія» Івано-Франківської теологічної академії.

     На завершення прощі сільський голова Ірина Ясінець щиро подякувала всім гостям рідного села, побажала здоров’я, родинного благополуччя, а о. Роман Наритник побажав Многая літ.

     «Ці миті незабутні, неповторні,» – в задумі сказав Ярослав Тринчук начальник відділу туризму і культури РДА, – «Я дякую Марії, що я сьогодні тут».

     Проща закінчилась. Ми вдивлялися в щирі, добрі дитячі очі і бачили там Віру. І кожен, і малий, і старий в цей день всією душею, всім серцем вітали Берлогівську Матінку Божу. Разом з великою надією ми промовляли "Матінко Божа, що є у Берлогах, хай Твій омофор береже нас від злого. Благослови рід людський на добро, щоби між нами незгод не було. Душі відкрий нам для злагоди й миру! І нас збережи! І спаси! І помилуй!".

     А за лаштунками урочистого дійства: ведуча прощі, звукооператор, режисер, клубні та бібліотечні працівники працювали натхненно, дбали, щоб концертна програма тривала злагоджено, всі учасники отримали подяки, пам’ятні сувеніри, інформаційні буклети «Неоціненний скарб», вони також несли своє, хай мізерне, але «служіння».

І нарешті село Тужилів

Моє село на Прикарпатті ,

Моє село на рівнині.

Моє село Тужилів називати

Як дороге воно мені.

Моє село Лімниця і Чечва омиває,

Чиста вода і на мілині.

Моє село цвіте в садах вишневих

Як дороге воно мені.

В моє село через роки я повернуся,

Моє село зустрів у літній красоті.

Як довго милувався я його красою,

Як дороге воно мені.

Багато світу я об’їхав

За океаном був, Сибірі , Воркуті.

Моє село, немає кращого на світі,

Як дороге воно мені.

Адміністративна одиниця село Тужилів розміщене в межах Калуського району, що в північній частині Івано- Франківської області. Розташоване у Передкарпатті. У центральній частині району – Калуська улоговина, на північному сході від неї – Войнилівська височина, на південному сході – Прилуквинська височина, на півдні – Майданське низькогір’я. Характерне чергування широких терасованих долин ( улоговин) і асиметричних ерозійно- останцевих межиріч. Корисні копалини : калійні солі ( Калусько-Голинське родовище калійних солей ), торф та природний газ.

Лежить у межах Передкарпатської височинної фізико-географічної області. Пересічна температура січня – 4,0 , липня + 18,2. Період з температурою понад + 10 становить 160 днів. Опадів 740- 760 мм на рік , максимальна кількість їх у червні – липні. Пересічна висота снігового покриву 20-30 см.

Належить до Карпатського агрокліматичного району вертикальної кліматичної зональності. Річкова мережа представлена річками басейну Дністра – Болохівка, Луква, Лімниця з Чечвою та інші. Грунти дерново-підзолисті ( 63,1 площі району) , дернові ( 25,2 ) , лучні глеюваті та глейові. Залісненість зменшується з півдня на північ від 26 до 15 . Основні породи : дуб, бук , ялиця , ялина. В районі – частина комплексного заказника місцевого значення Лімниця та заповідне урочище болото Пійлівське. [ с.91 ].

Село Тужилів розташоване в південно- західній частині Калуського району на відстані 10 км від районного центру м. Калуш. Північна частина території межує з територією с. Голинь, східна частина – з землями с. Пійло, з півдня – з с.Берлоги Рожнятівськогорайону і на заході – з с. Сваричів та смт. Брошнів Рожнятівського району.

Територія села складає один земельний масив компактної форми. Протяжність її з півночі на південь- 2,4км і зі сходу на захід – 4,4км. Територія знаходиться в межах Передкарпатської лісолучної зони Наддністрянського Калусько- Івано- Франківського агрогрунтового району.

Землі села розміщені в лівобережній частині заплави р. Лімниця та в заплаві р. Чечва – рукав р. Лімниця. Вздовж р. Чечва внаслідок змін режиму її течії утворились неширокі тераси з дерновими неглибокими , дерново-підзолистими та дерновими слаборозвиненими грунтами і гальковими відкладами. Південна частина території має рівнинний рельєф, де в умовах майже відсутнього поверхневого стоку сформувались дернові слабо – підзолені глейові та дернові глейові грунти. У долині р. Лімниця поширені дерново-слаборозвинені грунти.

Село Тужилів є адміністративно- культурним центром і простягається з півночі на південь на 2 км, з заходу на схід на 3,7км.

Третій день

Місто героїв Калуш

Уперше Калуш згадується в літопису під 1241 р.: князь Данило Галицький, почувши про наближення татар і бажаючи зміцнити свої землі, “їхав до Бакоти і Каліуша”. У 1387 р. Калуш опинився під владою Польщі. Шляхта і духовенство прибирали до рук землі, ліси, соляні копальні, солеварні. У 1549 р. Калушу надано Магдебурзьке право, і він став “вільним містом” з власним гербом: на червоному тлі, оточеному лаврами й увінчаному коронами, зображено пірамідки солі і літера “К”.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. не обійшла Калущину. З появою тут козацько-селянських військ Б.Хмельницького міщани й селяни навколишніх сіл створюють загін чисельністю 3-4 тис.чол. Повстанці розгромили ряд шляхетських дворів і замків, і вже в кінці 1648 р. в Калуші українське самоврядування очолив один з ватажків повстанців – бургомістр Гриць Величкович. Польській шляхті вдалося придушити повстання: сотні непокірних було схоплено і закатовано.

У 1772 р., після першого поділу Польщі, Калуш потрапив під владу Австрії. Довгі роки він залишався у стані економічного застою. Лише в І половині ХІХ ст. розвиток міста пожвавлюється: зростає соляний промисел, торгівля, відкриваються школи.

Згубними для мешканців краю були наслідки Першої світової війни значну частину міста зруйновано і спалено під час боїв, багато жителів загинуло.

У 1919 році Калуш загарбала Польща. І ще довго тривала боротьба за національне визволення, за незалежність. Увечері 19 вересня 1939 року Калуш зайняли радянські війська. Почали працювати калійний комбінат, пивзавод. За короткий термін було ліквідовано безробіття, запроваджено тверду заробітну плату. В місті відкрилися дві нові школи з українською мовою навчання, клуб, кінотеатр, дві лікарні, медамбулаторії на підприємствах; розпочалися будівництво сажового заводу та прокладення газопроводу Калуш-Станіслав.

1900 р. – в Калуській шкільній окрузі було 55 шкіл. У листопаді 1918 р. в Калуші було засновано українську гімназію, яка провадила “Рідна школа”. Вона існувала до 1922 р. При семирічній школі м.Калуша та гімназії організовані були в 1939 році вечірні курси для неписьменних.

У лютому, 1942 року у місті було засновано торговельну школу, що нараховувала близько 150 учнів (хлопців та дівчат). Директором спочатку був доктор Михайло Гуцуляк, а пізніше – професор Михайло Король.

1959 р. у Калуші було відкрите будівельне училище на 275 учнів. Протягом 1968-1969 рр. мережу навчальних закладів Калуша складали: Калуські початкові школи № 1,2,3,4 (16 класів), восьмирічні школи (20 класів), СШ №1 (32 класи), СШ № 2 (18 класи), СШ № 4 (24 класи), СШ № 5 (30 класів), СШ № 6 (27 класів). Також у 1977 році було відкрито 4 профтехучилища, хіміко-технологічний технікум та культосвітнє училище.

1858 р. місто мало двох лікарів і двох акушерок. 1904 р. було засновано міську лікарню.

На 1926 р. у Калуші було 4 лікарні, 5 акушерок, 3 стоматологи, 2 техніки-стоматологи, 1 аптека, 2 ветлікарі. 30 червня 1948 р. було відкрито пункт по боротьбі з раковими захворюваннями . Зараз у Калуші працюють такі медичні установи, як пологий будинок, Калуська районна лікарня, Районна поліклініка, Дитяча районна лікарня, Шкір.вен.диспансер, а також відкрито багато приватних стоматологічних кабінетів.

Перші церкви, які були збудовані на території м.Калуша – це Католицький костьол (1469 р.), Дерев’яна церква Рожденства Пречистої Діви Марії (1731 р.) і на поч. ХХ ст. у Калуші було змуровано з цегли римо-католицький костьол Святого Валентина. Але після 1939 р. цей костьол перетворився на склад для зберігання зерна, а пізніше його було перетворено на спортзал. У 1990 р. цій споруді було передано тимчасове звання Української Православної Церкви Київського патріархату. Вона існує і до сьогодні.

1900 року у центрі м.Калуша було споруджено церкву Святого Архистратига Михаїла, яка і досі є величчю міста. 23-24 серпня 1989 року по Калуші здійснювався хресний хід з іконою Божої Матері до Гошівського монастиря.

З року в рік зростало будівництво будинків у м.Калуші. 1785 рік – у Калуші вже налічувалося 385 будинків, де мешкало 2444 жителі. Починаючи з 1 січня 1996 року на квартирному обліку нараховується 5487 сімей (4087 сімей – за місцем роботи, 1400 сімей – за місцем проживання).

12 травня 1913 року за участі 60 членів відбулися загальні збори філії товариства “Просвіта”. Ця філія мала на рахунку 183 корони. До неї ввійшли: А.Косий, І.Куровець, О.Ткачук, Ю.Посацький. Головою філії став А.Кос, а заступниками були С.Загаєвич, Т.Коритовський, К.Пукіш.

На цей час у місті була одна ливарня дзвонів, 2 млини, броварня, 3 цегельні, 2 пекарні, слюсарня Маєрів, кузня, де працював 1 коваль.

На 1926 рік Калуська філія “Просвіти” мала 14 відновлених читалень із трьома Народними домами та 12 бібліотеками (376 книжок), 10 аматорських гуртків, 1 хор.

Перший Народний дім було збудовано 1914 року. У березні 1954 року у Калуші було урочисто відкрито пам’ятник Т.Шевченку.

1954 р. розпочалося будівництво нового приміщення вокзалу.

24 березня 1969 року у м.Калуші було відкрито найбільший магазин-універмаг “Україна”, який був заповнений різними товарами.

Виробниче об'єднання “Хлорвініл” (1975 р.) експортувало продукцію чотирьох найменувань у 6 зарубіжних країн світу. Вінілхлорид, магній, поліхлорвінілова смола відправлялася до ФРН, Франції та Японії. 1980 року виробниче об'єднання “Хлорвініл” здобуло свою першу міжнародну нагороду “Золотий Меркурій” за успішне виконання експортних поставок. 31 серпня 1994 року згідно з наказом № 207 Міністерства промисловості України, державний концерн “Хлорвініл” було перейменовано в державний концерн “Оріана”.

1953 р. у місті були створені два найбільші Палаци культури – “Мінерал” і “Юність”, які славилися різними художніми ансамблями пісні і танцю, творили вечорами з нагоди ювілеїв та ін.

У центрі міста знаходиться велика центральна пошта, телеграф.

Наше прекрасне місто Калуш також прославилося відомими діячами культури, поетами та письменниками, такими як Антін-Любич Могильницький – поет, романтик; відомі його твори “Скит Манявський”, “Русин-вояк”; Григорій Цеглинський – український письменник і громадський діяч; відомі його твори “На добродійні цілі”, “Плато на заручинах”, “Соколики” та ін.; Іван Куровець, Андрій Кос, М.Посацький, Гнат Мартинець, Михайло Козоріс та ін. Всі вони, уродженці Калуша, принесли йому велику славу.

Отже, зараз – Калуш є велике розбудоване місто, яке славиться величчю різних красивих споруд культури, мистецтва, архітектури, освіти і науки, будівлями легкої і важкої промисловості, великими і визначними пам'ятниками нашої історії.

І нарешті село Вістова

ВІСТОВА — село, центр сільської Ради, розміщене на річці Лімниці, за 8 км від районного центру. Населення — 1327 чоловік. Сільраді підпорядковане село Бабин-Зарічний. 

Місцевий відділок радгоспу «Більшовик» спеціалізується на виробництві молока та льону. За господарством закріплено понад1000 га сільськогосподарських угідь. В селі працює столярний цех Калуського заводу комунального устаткування. 

У Вістовій є восьмирічна школа, клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку, торговельні підприємства. 

Перша письмова згадка про Вістову належить до 785—1788 pp. 

У місцевій церкві зберігаються картини українського художника К. Устияновича. 

 Кожне місто, містечко, село нашої області має свою неповторну історію, переважно невідому навіть більшості його жителів. Автори сайту мали на меті популяризацію вивчення історії рідного краю, з якої починається історія всієї держави. Історичним джерелом для опису цього населеного пункту виступила книга: Історія міст і сіл Української РСР в 26 томах. – Івано-Франківська область / Голова редколегії О. О. Чернов. – К.: Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971. С. 269, у зв’язку з повною відсутністю інформації з інших джерел.