Варіант 1
Античний матеріалізм та індивідуалізм.
Матеріалізм (від латів. - речовий) - філософський світогляд, відповідно до якого матерія (об'єктивна реальність) є онтологічно первинним початком (причиною, умовою, обмеженням), а ідеальне (поняття, воля, дух і тому подібне) - вторинним (результатом, слідством). У античності ще Фалес Милетский вважав, що усе виникає з води і на неї перетворюється. Найбільш послідовно проводили матеріалістичну лінію Левкипп, Демокрит, Эпикур і Лукреций Кар. Для античного матеріалізму, особливо для Эпикура, характерний упор на особисте самоудосконалення людини : звільнення його від страху перед богами, від усіх пристрастей і придбання здатності бути щасливим в будь-яких обставинах.
Матеріалізм - філософське напрям, протилежне ідеалізму. Розрізняють матеріалізм як стихійну впевненість всіх людей об'єктивному існуванні зовнішнього світу як і філософське світогляд, що було наукове поглиблення та розвитку погляду стихійного матеріалізму. Філософський матеріалізм стверджує первинність матеріального і вторинність духовного, ідеального, що означає одвічність,несотворенность світу, нескінченність його в часі та просторі. Вважаючи свідомість продуктом матерії, матеріалізм трактується відбитка зовнішнього світу, стверджуючи, в такий спосіб,познаваемость природи. Узагальнюючи досягнення науки, матеріалізм сприяв зростанню наукового знання, вдосконаленню наукових методів, що, своєю чергою, справляло сприятливий впливом геть успіхи людської практики, в розвитку продуктивних сил.
Вихідна точка розвитку античної філософії - філософський матеріалізм.
Філософи Античности розуміли під матерією таку реальність, що є незалежно від усвідомлення. Вони думали, що матерія — це свого роду будівельний матеріал, з яких будуються предмети світу і прагнули зводити всі розмаїття об'єктивного світу одного якомусь речовини: до води (Фалес), до повітрю (>Анаксимен), до вогню (Геракліт), до невизначеному елементу —апейрону (Анаксимандр), які, на думку, і є першоосновою, первокирпичиками світу. Вони могли відмовитися від конкретного, речовинного ставлення до матерії, але наполегливо й ще ішли шляху подолання цієї матеріальність.
Давньогрецькі матеріалісти не мали загальним поняттям, тотожний категорії матерії.
Загальна характеристика та історичний процес розвитку філософії Середньовіччя.
Наступним після античності етапом розвитку європейської філософії є філософія Середньовіччя. Якщо в історичній науці початком епохи Середньовіччя вважається 476 р. (захоплення Риму варварами), то «філософське» середньовіччя на цей момент уже давно існувало і перебувало в надзвичайно плідній стадії свого розвитку.
В перші століття нашої ери у суспільному житті Римської імперії відбуваються значні зміни. Одна з найголовніших, що відіграла величезну роль в історії людства, це виникнення і поширення християнства. Маючи спочатку зовсім невелике коло прихильників, які до того ж жорстоко переслідувались, згодом дана релігія завойовує голови і серця мільйонів людей, стає домінуючою на території всієї імперії. В 325 році імператор Костянтин проголошує її офіційною державною релігією імперії. Треба відзначити, що в цей час в суспільстві спостерігався значний інтерес до сфери релігійної духовності. Початок нашої ери був ознаменований появою багатьох релігійних шкіл і напрямків. Поступово й філософська думка починає активно включатись в опрацьовування релігійної тематики, а з часом релігійно-філософська проблематика стає в ній домінуючою.
Отож, головним світоглядним підґрунтям середньовічної філософії була релігія, а якщо говорити про європейське середньовіччя, то це християнство. Саме воно задавало головні теми філософування середньовічним філософам і визначало ті межі, які філософія Середньовіччя не перетинала. Зрештою, релігія в Середні віки мала величезний вплив на всі сфери суспільного життя. Виходячи з цього, визначають такі головні риси середньовічної філософії:
1) теоцентризм (гр. «theos» – Бог ): будь-яка філософська проблема розглядається в контексті ідеї Бога, а питання, що таке Бог, які його головні ознаки та стосунки зі світом і людиною стають головними проблеми філософії цього періоду;
2) креаціонізм (лат. сreatio – творення) – все існуюче створене вічним Богом, який є його причиною, і основою;
3)провіденціалізм (лат. providentia, «провидіння») – світ організований Творцем на розумних засадах і керується ним у всі часи до закінчення віків;
4) традиціоналізм – істина належить не тій чи іншій людині, а всій спільноті християн (Церкві), наслідком цього була відданість ідеї божественного Одкровення, яке втілене у Святому письмі, церковних канонах, творах святих отців і підтверджене авторитетом Вселенських соборів.
Слід відзначити, що в Середні віки філософія і теологія були головними видами інтелектуальної діяльності (природознавство у сучасному його розумінні, фактично, не розвивалось). Тому однією з головних проблем у ці часи було співвідношення віри і розуму. Теологія і філософія, які, відповідно, на них ґрунтувались, повинні були визначити своє відношення один до одного і розмежувати сфери компетенції: які питання стосуються теології, а які філософії.
В середньовічній європейській філософії виділяють два головних етапи або течії: патристику(ІІ – VII ст.) та схоластику(ІX — XIV ст.).