Філософія Томаса Гоббса.
Варіант 2
Діалектика та метафізика в античності
У Платона метафізика вже може бути виявлена як спеціально обгрунтований метод. Не роблячи формального розчленування «мудрості» на різні науки, афінський філософ у ряді діалогів дається опис закладу вищого типу знання, висхідного від емпіричної реальності до безтілесним сутностей по ієрархічної «драбини» понять і низхідного назад до чуттєвого світу, знаходячи при цьому здатністю бачити істинне буття і знаходить у всякому безлічі єдність, а у всякому єдності – безліч. (Платон називав цей метод «діалектикою»).
Його учень Аристотель побудував класифікацію наук, де перше за значенням і цінності місце займає наука про буття як таке, про перші початки і причини всього сущого, яку він назвав «першою філософією». На відміну від «другий філософії», тобто «фізики», «перша філософія», розглядає буття незалежно від конкретного з'єднання матерії і форми, виступаючи і наукою про буття, тобто про все, що існує «в собі», і наукою про доцільне, целокупном і нерухомому. Але якщо для Платона наука мудрості пізнає чуттєвий світ у його істинно суще значенні через осягнення ідей, то Аристотель прагне усунути подвоєння дійсності, оскільки, на його думку, ідеї не можуть існувати окремо від самих речей. Тим не менш, «перша філософія» в Аристотеля одночасно є і теологія, тому що вона розглядає Бога як вищий принцип світобудови.
Таким чином, антична метафізика, розглядаючи суще, приходить до ідеї его єдності, і як наслідок, до ідеї миру в цілому, до неэмпирическому, умопостигаемому знання загального зв'язку. Не пов'язана ні з суб'єктивністю людини (як науки «пойетические»), ні з людською діяльністю (як науки «практичні»), метафізика, за Арістотелем, є найціннішою з наук, існуючи не як засіб, а як ціль людського життя і джерело установи вищого інтелектуального задоволення.
Антична діалектика. Діалектика зароджується у давній Греції як мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника. Д. у цьому розумінні розробляли софісти, Сократ, Платон, Аристотель. Але в ці часи складається і інша форма діалектики – діалектика природи, перш за все у Геракліта, який розвивав вчення про змінний, суперечливий, відносний характер всього існуючого (Все тече, все змінюється, віслюки віддали б перевагу соломі а не золоту). Перша форма діалектики одержала назву стихійної, наївної, оскільки не була теоретичним висновком наукових досліджень, а виникла як досвідне спостереження, узагальнення.
Філософія доби Відродження
Філософія Відродження або Ренесансу датується періодом кінця XIV–XVI ст. Термін «відродження» вживається на означення періоду активного зростання зацікавлення античною культурою під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. В цей час перекладаються праці античних авторів, знову стають актуальними ідеали епохи античності. Філософія Відродження хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, проте несе на собі відбиток середньовічної культури, активно використовує спадок античних філософів, а також набуває певних рис, що не були властиві ні античності, ні середньовіччю.
На зміну теоцентричному баченню світу, за якого Бог стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм. Тому й філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним (в центрі його уваги була людина). Причому треба відзначити, що в цей час звертається увага на людину як на природну істоту. Це суттєво відрізняється від періоду Середньовіччя, коли в людині, в першу чергу, бачили духовну істоту, а її тілесність, переважно, вважалась гріховною, тому їй майже не приділяли уваги.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства.
Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи, яка тепер трактується пантеїстично (грецьке «пантеїзм» означає “всебожжя”). Тобто Бог бачиться не як істота, яка віддалена від світу і керує ним «на відстані», а як такий, що присутній у природі, є її внутрішньою силою, тобто він неначе розчиняється в природі, внаслідок чого вона обожнюється. Християнський Бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.
Важливі зміни в цей час відбулися і в релігійному житті. Багато відомих діячів починають критикувати католицьку Церкву за численні порушення християнської моралі. Головним авторитетом для християнина, на думку Лютера, має бути Святе Письмо. Саме віра є головною умовою правильного розуміння Біблії.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. «перехідна» доба Відродження завершується. Західна Європа вступає до «класичної» пори буржуазного суспільства, до Нового часу.