89. Відродження українського визвольного руху в 60-80х рр..ХХст.

Наприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Петербург, в якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П.Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Вовчка та ін. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.).

Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. приїхали із заслання до Петербурга. Їм навіть дозволили обійняти високі посади: Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко – академіком Академії мистецтв, Білозерський – чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець родом Є.П.Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т.Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефо­діївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859–1862 рр., наукові установи та видавнича справа.

90. Прийняття Верховною Радою України Декларації про суверенітет.

Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Ключові слова декларації  «суверенітет», «державний», «Україна» розглядалися у 5-10 варіантах. Навіть назва держави народилася після гарячих дебатів і поіменних голосувань кількох версій від «Українська РСР» до «Української народної республіки».

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності.

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. 

Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів - "Екологічна безпека" - передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу. Декларація про державний суверенітет України стала основою для "Акту проголошення незалежності України". 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши "Акт проголошення незалежності України", підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Майже відразу після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В.Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 року Головою ВР УРСР було обрано Л.Кравчука.  День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. 20 лютого 1992 року, разом із прийняттям Постанови про проголошення 24 серпня Днем незалежності України, 16 липня перестало бути святковим вихідним днем