93.Сила як цілісна характеристика засобів досягнення зовнішньополітичної мети

Незважаючи на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах.

З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -- структуралістський.

Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого початку, як його невід'ємну властивість. Звідси, Г. Моргентау розглядає міжнародну політику як політику сили. При цьому він не проводить різниці між силою, могутністю, владою і впливом, виражаючи все це одним терміном "power". Він виступає для нього як узагальнена характеристика для позначення цілі та засобу політики держави на світовій арені. Г. Моргентау виділяє наступні елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси, геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики (національний характер), національна мораль, якість дипломатії і державного керівництва.

Другий підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на, світовій арені. На такий підхід, наприклад, звертають увагу російські дослідники на чолі з академіком Е, Поздняковим у збірнику "Баланс сил в мировой политике: теория и практика" (М.,1993. -- С. 11).

Однак останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р. Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В цьому випадку могутність грунтується на використанні сили, в тому числі й для здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Тим самим уже Р. Арон поставив силу в залежність від характеру і природи широкого комплексу зв'язків і взаємодій між державами. Основи такого підходу, який одержав назву структуралістського, виходили з теорії взаємозалежності та набули поширення в 70-і рр.

Теоретики взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її воєнного компоненту. Він витісняється іншими елементами сили, в першу чергу такими, які належать до сфери економіки, фінансів, нових технологій і культури, Водночас слід визнати поспішність положень представників цієї школи про відмирання ролі воєнної сили у відстоюванні міжнародними акторами своїх інтересів (збройний конфлікт у районі Перської затоки, війна Росії на Кавказі, дії НАТО в Югославії з весни 1999 р.).

У зв'язку з цим прихильники структуралістського розуміння сили, спираючись на позитивні здобутки політичних реалістів і особливо теоретиків взаємозалежності, запропонували в сучасних умовах поняття "структурна сила". Під структурною силою треба розуміти здатність міжнародних акторів забезпечити чотири соціальні потреби, які знаходяться в основі сучасної економіки: безпеку (в т.ч. оборонну могутність), знання, виробництво і фінанси. Французькі соціологи міжнародних відносин Б. Баді та М.-К. Смуц особливо виділяють такий елемент структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто продовженням економічної і торгової сили, але й відіграє самостійну роль у системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі трьох вирішальних для сучасної міжнародної діяльності феноменів: автономії рішення актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної привабливості.

Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжнародних акторів пов'язані із забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, в т.ч. структурна сила.

Є багато визначень феномена сили у міжнародних відносинах, ось тільки окремі:

Р.Моргентау – «Сила є владу умами і непрофесіональними діями людей»;

Р. Кіссінджер – «У доповіді міжнародної середовищі сила є вплив»;

Р. Клайн – «Сила, це здатність уряду однієї країни змусити уряд в іншій країні зробити будь-які дії, які вона ніколи не зробило з власної волі», цьому він виділяє три основні методи – переконання, примусу чи застосування військової сили;

Р.Кейохейн, Дж.Най - «Сила – це здатність одного суб'єкта змусити інших розпочати щонебудь, що вони інакше робити би стали, і навіть, по прийнятною для діюча особа ціні»;

Б. Рассел пропонує філософське поняття сили - «Сила – спосіб отримання бажаних результатів»;

Д.Стоссинджер – «Сила є можливість держави використовувати реальні й потенційні ресурси в такий спосіб, щоб ефективновоздействоать особу життя і поведінку інших держав».

>К.Норр - «Сила у світі можна розглядати, як володіння здібностями, що дозволяють суб'єкту виступати з достовірними погрозами. Але вони можуть і трактуватися як фактична реалізація на поведінка боку, якої загрожують. У першому випадку сила – цю рису, яким сильні держави мають і який можливо акумулювати. У другий випадок сила – це результат, то це вже який вчинила вплив. Вона виявляється в взаємодії, в зіткненні. За першого підході це щось таке, держава сподівається у різних майбутніх ситуаціях. У другий випадок вона і його формується у певній ситуації. Отже, реальне значення поняття «сили» виявляється лише системі міжнародних відносин, при поєднанні з іншими державами в.

Як бачимо, в усіх цих різновекторних визначень є одне подібність – можливість держави проводити поведінка іншої іноземної держави або держав проти їх волі в вигідному собі плані, зазвичай, через встановлення різної форми залежності.

У разі, правомірно казати про різні види сили у арсеналі держав, вибірково їх використовують на міжнародній арені.

Військова сила – є ступінь і інтенсивність реального впливу його військової могутності інше держава, групу країн або в систему міжнародних взаємин у цілому. У цьому ступінь і інтенсивність застосування військової сили, об'єкти її докладання визначаються, насамперед, характером і спрямованістю зовнішньополітичних цілей, тобто військова сила - цей засіб політики, точніше, історичноспециализировавшейся її частки - військової політики держави.

Науково-технічна сила – використання досягнень НТР, їх активне освоєння і "масове виробництво посилюють позиції країни поставляють на світовий арені, дозволяючи у майбутньому розглядати перспективу відмовитися від т.зв. «брудного виробництва» - видобувної промисловості, хімічної, виробництва масового ширвжитку, зберігання ядерних відходів та т.д.

Інформаційна сила – цілком закономірна, бо людство вийшло століття інформації та інформаційних систем, бо як відомо, хто має інформації, той володіє світом.

Ідеологічна сила – може знаходити своє вираження у країні, і навіть мати зовнішню спрямованість. Становить собою узагальнену характеристику,раскривающую ступінь і характеру впливу домінуючої у ньому ідеології, моралі, життя загалом інших країнах. І хоча її дії неможливо виміряти кількісно, якісні показники явно проглядаються із метою інших країнах, окремих осіб слідувати привнесеним ззовні ідеалам.

Політична сила – можливості впливу на міжнародній арені шляхом дипломатії. Класичний приклад – дипломатія древніх римлян наприкінці Римська імперія, що вони заповідали Візантії й Італії – виживання власної держави з допомогою від відмови від збройних конфліктів, зіткнення та послаблення суперників, нав'язування власної релігії серед впливових країн, підкупу прикордонних держав з метою створення буферна зона навколо власних меж упорядкування і т.д.

Різні країни характеризуються володінням що тим чи іншим вищезгаданим виглядом чи групою видів сили. Разом про те, сильну державу, тобто державу, що має здатність проводити поведінка інших держав, характеризує три основних (базисних) виду сили – економічна, військова, політична. У цьому саме у представленої послідовності. Найнаочніше поведінка держави за нарощуванню власних наснаги в реалізації частковості, об'єктивну залежність, «>взаимовитекаемость» одного базисного виду сили з іншого сили можна розгледіти на абстрактному прикладі сценарію перших ігор – класичних стратегій.