60.Міжнародні конфлікти, основні підходи до їхнього дослідження.Типи міжнародних конфліктів.

Існує три основних підходи, або, інакше кажучи, три основних напрямки у вивченні міжнародних конфліктів: "стратегічні дослідження", "дослідження конфлікту", "дослідження миру". Головне, що їх об'єднує, - це прагнення осмислити роль даного соціального феномена у функціонуванні міжнародної системи, у відносинах між її різноманітними складовими частинами і сформулювати на цій основі висновки, що мають практичне значення. У той же час між ними є й відмінності, що стосуються методологічних засад і змістової проблематики досліджень, характеру їхнього зв'язку з практикою міжнародних відносин і т.п. Оскільки зазначені відмінності багато в чому пояснюються розходженнями в трактуванні сенсу самого поняття "міжнародний конфлікт", а також маючи на увазу і самостійне значення цього поняття для виробітки теоретичних уявлень, адекватних міжнародній політичній практиці, остільки вартує, хоча б коротко, зупинитися на його розгляді.

Відомий американський учений Л. Козер визначав соціальний конфлікт як "зіткнення між колективними акторами з приводу цінностей, статусів, влади або рідкісних ресурсів, у якому цілі кожної з сторін полягають в тому, щоб нейтралізувати, послабити або усунути своїх суперників". Погоджуючись із таким розумінням, одна частина дослідників міжнародних відносин виходить із того, що конфлікт має об'єктивний зміст. Так, із погляду К. Боулдинга, це - "ситуація суперництва, в якій сторони усвідомлять несумісність можливих позицій і кожна сторона прагне зайняти положення, несумісне з тим, що хоче зайняти інша". Інакше кажучи, мова йде про протилежність інтересів, одночасна реалізація яких учасниками міжнародної взаємодії неможлива саме через їхню об'єктивність.

Навпаки, з погляду Дж. Бертона, "конфлікт носить в основному суб'єктивний характер... Конфлікт, який начебто зачіпає "об'єктивні" розбіжності інтересів, може бути перетворений у конфлікт, що має позитивний результат для кожної з сторін, за умови такого "переосмислення" ними сприйняття одна одної, що дозволить їм співробітничати на функціональній основі спільного використання ресурсу, що нині оспорюється".

Представники акціоналістськой гілки в соціології міжнародних відносин прагнуть об'єднати переваги обох підходів. Розглядаючи конфлікт як несумісність цілей, вони в той же час підкреслюють, що судження про це не може грунтуватися на одному лише логічному зіставленні останніх, а потребує "аналізу практичних умов, необхідних для їхньої реалізації".

Методологічною основою радянських досліджень міжнародного конфлікту, що знайшли відбиток у літературі сімдесятих-вісімдесятих років, частіше усього виступає положення діалектичної філософії, відповідно до якого конфлікт - це крайня форма загострення протиріччя. "Протиріччя, що виявилося, - пишуть автори навчального посібника "Основи теорії міжнародних відносин", - жадає від сторін - носіїв протилежних інтересів -- дій з його розв'язання (за звичай, не обов'язково негайних). Якщо одна або обидві сторони... при цьому прибігають до стратегії конфронтації, то в наявності конфлікт" (Антюхина-Московченко В.И., Злобин А.А., Хрусталев М.А. Основы теории международных отношений. -- М., 1988, с. 96). Близьке розуміння міжнародного конфлікту характерно і для інших авторів (Див. напр.: Доронина Н.И. Международный конфликт. -- М., 1981, с. 33-34).

Розходження в трактуванні змісту поняття "міжнародний конфлікт" знаходять свій відбиток і в підходах до аналізу його як феномена міжнародного життя. Як уже відзначалося, одним із найбільш традиційних серед них є підхід із позицій "стратегічних досліджень".

Відмітні риси аналізу міжнародних конфліктів із позицій стратегічних досліджень полягають в їхній спрямованості на вирішення практичних задач, пов'язаних із забезпеченням національних інтересів і безпеки держави, створенням сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Звідси ясно, що ці дослідження здійснюються в рамках парадигми політичного реалізму з її пріоритетом державо-центричной моделі міжнародних відносин і силових методів у досягненні цілей. Як підкреслює відомий канадський спеціаліст А. Лего: "У своєму головному значенні стратегія завжди зводилася до використання сили для досягнення політичних цілей. Її найбільшим теоретиком був Клаузевіц". Більше того, представники стратегічних досліджень нерідко схильні редукувати міжнародний конфлікт до одного з його видів - збройної сутички держав. З цього погляду, конфлікт починається тоді, "коли одна або інша сторона починає розглядати протиріччя у воєнних термінах". І все ж частіше підкреслюється, що "велика стратегія" відрізняється від воєнної стратегії, "оскільки її справжня ціль полягає не стільки в тому, щоб шукати воєнних дій, скільки в тому, щоб домогтися вигідної стратегічної ситуації, яка, якщо і не принесе сама по собі вирішення, то, будучи продовжена засобами воєнних дій, безумовно, забезпечить його". Американський учений Дж. М. Коллінз визначає "велику стратегію" як "науку і мистецтво використання елементів національної міці за будь-яких обставин, із тим, щоб здійснювати в необхідному ступені й у бажаному виді вплив на противну сторону шляхом погроз, сили, непрямого тиску, дипломатії, хитрості й інших можливих засобів і цим забезпечити інтереси і цілі національної безпеки". Велика стратегія, - пише він, - у випадку її успіху усуває необхідність у прямому насильстві. Крім того, її плани не обмежуються досягненням перемоги, але спрямовані й на збереження тривкого миру.

Центральна задача стратегічних досліджень полягає в спробі визначити, якою повинна бути найбільш адекватна поведінка держави в конфліктній ситуації, спроможна впливати на супротивника, контролювати його, нав'язувати йому свою волю. З появою ядерної зброї перед спеціалістами в області таких досліджень з'являється ряд принципово нових питань, пошуки відповідей на який додали новий імпульс стратегічній думці. Стратегічні дослідження стають на Заході одним із головних напрямків у науці про міжнародні відносини. Достатньо сказати, що в США існує більше тисячі створених із метою здійснення таких досліджень інститутів, не говорячи вже про Ренд Корпорейшн, Вашингтонський інститут оборонних досліджень, Центр стратегічних і міжнародних досліджень Джоржтаунського університету й ін. У Радянському Союзі відповідні вишукування велися в рамках відомчих наукових підрозділів і насамперед - дослідницьких закладів системи "силових міністерств". В даний час на пострадянському просторі, передовсім Росії, з'явилися і незалежні аналітичні центри.

Однієї з пріоритетних проблем стратегічних досліджень є проблема війни, її причин і наслідків для тієї або іншої держави, регіону і міжнародної (міждержавної) системи в цілому. При цьому, якщо раніше війна розглядалася як, хоча і крайній, але все ж "нормальний" засіб досягнення політичних цілей, то величезна руйнівна міць ядерної зброї породила парадоксальну, із погляду традиційних підходів, ситуацію. З одного боку, держава що володіє ним отримує нові можливості для проведення своєї зовнішньої політики й такі спроможності забезпечити свою національну безпеку (у воєнному значенні цього поняття), які спантеличать будь-якого потенційного агресора. А з іншого боку, надлишок мощі, який надає ядерна зброя, робить абсурдними всякі думки про його застосування, про перспективу прямої сутички між його власниками.

Звідси головний акцент робиться не на воєнних, а на політичних аспектах ядерних озброєнь, не на стратегії збройного конфлікту, а на стратегії залякування противника. Породжена стратегією залякування "рівновага терору" дозволяло утримувати глобальну міжнародну систему в стані відносної стабільності. Проте це була, по-перше, статична стабільність в її конфронтаційній формі, і, по-друге, вона не сприяла усуненню збройних конфліктів на рівні регіональних і субрегіональних підсистем.

Наприкінці 80-х років, із приходом до влади в головних країнах Заходу неоконсервативних сил, з'являється спроба подолання вищезгаданого парадоксу ядерних озброєнь, прагнення вийти за рамки стратегії залякування і реабілітувати поняття воєнної перемоги в ядерний вік. З іншого боку, виникають нові тенденції в американській і західноєвропейської політиці в області озброєнь і військових технологій. Були початі ініційовані адміністрацією Рейгана в США і французькими офіційними політичними колами в Європі спроби виробити нову "велику стратегію", що дозволила б відкрити нову, "постядерну" еру у світовій політиці. У рамках проектів, відомих як, відповідно, СОІ і "Евріка", ставиться мета створення принципово нових типів озброєнь, що дають перевагу не наступальної, а оборонної стратегії і мінімізують можливі наслідки гіпотетичного ядерного удару, а в перспективі покликаних забезпечити їхнім власникам "ядерну невразливість". Водночас обидва проекти мають і самостійне значення, стимулюючи наукові і технологічні вишукування в ключових галузях економіки і суспільного виробництва.

Закінчення "холодної війни", розвал Радянського Союзу й крах биполярної структури глобальної міжнародної системи знаменують поворот до нової фази в розробці "великої стратегії". На передній план висуваються задачі адекватної відповіді на виклики, які диктуються поширенням у світі нових типів конфліктів, які генеруються ростом децентралізованого політичного насильства, агресивного націоналізму, міжнародної організованої злочинності і т.п. Більш того, складність зазначених задач, що набувають особливої актуальності в умовах усе більшої доступності новітніх видів зброї масового знищення як ядерного, так і "звичайного" характеру, знижує можливості їхнього вирішення на шляху стратегічних досліджень із традиційною для них "точкою зору "солдата", який намагається обрати найкращу поведінку перед лицем противника, і який не ставить перед собою питань про причини і кінцеві цілі конфліктів". У цьому зв'язку все більшого поширення отримують інші підходи, і зокрема ті, що знаходять застосування в рамках такого напрямку, як "дослідження конфліктів".

Центральними для цього напрямку є саме ті питання, які не ставляться в рамках "стратегічних досліджень" - тобто питання, пов'язані насамперед із з'ясовуванням походження і різновидів міжнародних конфліктів. При цьому з кожного з них існують розбіжності.

Так, у питанні про походження міжнародних конфліктів можуть бути виділені дві позиції. У рамках однієї з них міжнародні конфлікти пояснюються причинами, пов'язаними з характером структури міжнародної системи. Прихильники другий схильні виводити їх із контексту, тобто внутрішнього середовища системи міждержавних відносин.

Й. Галтунг, наприклад, який запропонував "структурну теорію агресії", вважає причиною міжнародних конфліктів розбалансування критеріїв, що дозволяють судити про те місце, яке займає дана держава в міжнародній системі, коли її високе положення в цій системі, відповідно до одних критеріїв, супроводжується недостатнім або непропорційно низьким положенням у якомусь іншому відношенні. Наприклад, фінансова міць такої держави, як Кувейт, дисонує з його незначною політичною вагою; ФРН, що була економічним гігантом, була обмежена у своїх дипломатичних можливостях. З цього погляду, можна сказати, що демографічний, ресурсний, науково-технічний і виробничий потенціал України знаходиться в явному протиріччі з характерною для неї сьогодні економічною ситуацією і, відповідно, із тим місцем, яке вона займає в системі міждержавних відносин.

"Виникнення агресії, - стверджує Галтунг, - найбільш вірогідне у ситуації структурного розбалансування". Це стосується і глобальної міжнародної системи з її так зв. "структурним гнобленням", що спостерігається в її рамках коли індустріально розвинуті держави, вже в силу самих особливостей функціонування властивого їм типу економіки, виступають у ролі гнобителів і експлуататорів слаборозвинених країн. Проте сама по собі наявність структурного розбалансування ще не означає, що конфлікти, які випливають із нього, обов'язково досягнуть свого вищого ступеня - військового протистояння. Останнє стає найбільш ймовірним за двох умов: по-перше, коли насильство перетворюється в невід'ємну і звичну рису життя суспільства; по-друге, коли вичерпані всі інші засоби відновлення порушеного балансу.

До розглянутих поглядів примикають і погляди американського дослідника Органскі. Базуючись на теорії політичної рівноваги, або балансу сил, він виходить в аналізі причин конфлікту з того, що порушення структурної рівноваги в міжнародній системі пояснюються появою в ній держав-"челленджерів". Їхня зростаюча міць наближається до мощі найбільш сильних держав, що займають у світовому порядку провідні позиції, але значно відстає від рівня політичного впливу останніх.

Ще одним різновидом "структурного" підходу до питання про походження міжнародного конфлікту є прагнення об'єднати запропонований К. Уолцем аналіз трьох рівнів аналізу - рівня індивіда, рівня держави і рівня міжнародної системи. На першому рівні дослідження причин міжнародного конфлікту займається вивченням природного єства людини ("animus dominandi", про яке згадує Г. Моргентау) і її психології - насамперед особливостей психологічного образу державних діячів (наприклад, через теорії інстинктів, фрустрації, агресії і т.п.). На другому - розглядаються детермінанти і чинники, пов'язані з геополітичним положенням держав, а також специфіка пануючих у них політичних режимів і соціально-економічних структур. Нарешті, на третьому рівні з'ясовуються характерні риси міжнародної системи: "полярність", або "конфігурація співвідношення сил" (Р. Арон), інші структурні ознаки.

До структурних бачень походження міжнародних конфліктів можуть бути віднесені і погляди, що панували в радянській літературі, на їхній характер і природу. Походження конфліктів пояснювалося неоднорідністю глобальної міжнародної системи з властивим їй поділом на світову капіталістичну систему, світовий соціалізм і країни, що розвиваються, у середовищі яких, у свою чергу, вбачалися процеси розмежування на класовій основі. Причини ж конфліктів, їхнє основне джерело виводилися з агресивної природи імперіалізму.

Як уже говорилося, деякі автори бачать походження міжнародних конфліктів в особливостях взаємодії міждержавної системи і її внутрішнього середовища. З цього погляду, найбільш сприятливим для збройних конфліктів або криз, що їм передують є міжнародний контекст, що характеризується розмиванням або ж різкою зміною в співвідношенні сил. У тому й іншому випадку держави втрачають ясне уявлення про їхнє взаємне положення в міжнародній ієрархії і намагаються покінчити з виниклою двоїстістю (як це відбулося, наприклад, у відносинах між США і СРСР під час "Карибської кризи" 1962 р.).

Відсутність загальноприйнятого (узвичаєного) розуміння структури міжнародної системи робить різницю між "структурним" і "контекстуальним" підходами важковловимаою. Втім, як підкреслюють дослідники теорій міжнародних відносин, зазначені підходи тісно пов'язані один з одним і містять ряд загальних ідей. Справді, їх об'єднує, наприклад, явна прихильність до державо-центричної моделі міжнародної системи з усіма наслідками, що звідси випливають, головним із яких є зведення всього різномаїття міжнародних конфліктів до міждержавних протиріч, криз і збройних сутичок. Про це свідчать і різноманітні типи класифікації конфліктів.

Так, Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі виділяють три групи міжнародних конфліктів, що відрізняються за своєю природою, мотиваціями їхніх учасників і масштабами. До першої групи вони відносять класичні міждержавні конфлікти, міждержавні конфлікти з тенденцією до інтеграції; національно-визвольні війни і т.п. В другу групу включаються територіальні і не територіальні конфлікти, у свою чергу, останні можуть мати соціально-економічні, ідеологічні мотиви або ж просто випливати з волі до могутності. Нарешті, в залежності від масштабів, конфлікти підрозділяються на генералізовані, в які втягнена велика кількість держав і які спроможні переростити у світові конфлікти, а також регіональні, субрегіональні й обмежені (за кількості держав, що беруть участь) конфлікти.

Існує багато інших класифікацій, критеріями яких виступають причини і ступінь напруженості міжнародних конфліктів, характер і форми їхнього протікання, тривалість і масштаби і т.п. Подібні класифікації постійно доповнюються й уточнюються, пропонуються нові критерії і т.п. У той же час слід зазначити, що принаймні в одному відношенні радикальних змін у загальній картині типології і класифікації міжнародних конфліктів, за невеличкими винятками, поки не відбулося. Мова йде про те, що переважаюче місце в таких класифікаціях і сьогодні як і раніше приділяється конфліктам між державами. Це стосується як радянських, так і закордонних робіт, систематизованих у літературі у вісімдесяті роки (Як відомо, радянська соціально-політична література цього часу відрізнялася ідеологічною переобтяженістю, значною мірою носила відверто апологетичний характер, оголошувала будь-які позиції, що не збігаються з марксистсько-ленінською парадигмою, ненауковими і т.п. У той же час зазначені особливості нерідко носили у великому ступені формальний, зовнішній характер. Це, зокрема, стосується багатьох робіт, присвячених "критиці буржуазних теорій", що сприяли ознайомленню наукової громадськості зі станом закордонної науки в тій чи іншій області). Таке положення не може не впливати і на стан третього напрямку в аналізі міжнародних конфліктів - "досліджень миру".

По суті, у рамках названого напрямку ("автономність" якого, як і тих, що були розглянуті вище, носить відносний характер) мова йде про широкий комплекс питань, пов'язаних із пошуками врегулювання міжнародних конфліктів. При розгляді даної проблематики можуть бути виділені три основних підходи. Один із них пов'язаний із традиціями англо-саксонської школи "Conflict Resolution" ("регулювання конфлікту"), другий грунтується на баченні, властивому європейській школі "Peace Resеаrсh" ("дослідження миру"), третій наголошує на процесі міжнародних переговорів.

Значну роль у розвитку першого підходу продовжує грати створений у 1955 році при Мічіганському університеті "Journal of Conflict Rеsо1ution". Прихильники даного підходу приділяють центральне місце аналізу питань, що відносяться до механізмів розв'язання і контролю конфліктів і пошуку на цій основі шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Велике значення надається розробці математичних і ігрових методів вивчення соціального конфлікту. Одна із широко поширених позицій полягає в тому, що конфлікти є універсальним феноменом, властивим усім сферам громадського життя. Це означає, що вони не можуть бути усунуті - у тому числі і з області міжнародних відносин. Тому мова повинна йти про такий аналіз конфліктів, який дозволив би управляти ними з метою відшуковування спільної користі для кожного з учасників. З цього погляду, існує чотири засоби вирішення соціальних конфліктів: 1) угода в peзультаті співпадіння думок всіх сторін; 2) угода відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) угода, нав'язана однієї зі сторін конфлікту, 4) ситуація, коли застарілий конфлікт утрачає свою актуальність і вирішується самий собою.

У усвідомленні можливостей вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами велику роль зіграли публікації періодичного видання - Journal of Peace Researche, що виходить в Осло. Одним із важливих висновків, зроблених у рамках формованої ним ідейно-теоретичної течії, став висновок про те, що мир - це не просто відсутність війни, але насамперед - законність і справедливість у відношеннях між державами. І. Галтунг йде ще далі, рахуючи, що мир - це не просто відсутність прямого насильства, але і відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, що виникають із структурних примусів. Однієї з характерних рис даної течії західної конфліктології є властивий йому значний ступінь нормативизму. Мир розглядається його представниками не тільки як цінність, але і як ціль, досягнення якої припускає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними - деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, поглиблюючи тим самим внутрішню суперечливість течії.

Розходження між аналізованими школами носять значною мірою умовний характер. Підтвердженням може служити тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і засобів врегулювання конфліктів. Так, Д. Сінгер, один із відомих представників американської школи біхевіоризму в науці про міжнародні відносини, у 1972-73 р. обирається президентом Міжнародного товариства дослідників миру (Peace Research International Society), а з 1974 р. очолює Комітет з вивчення конфліктів і миру Міжнародної Асоціації політичних наук. Не менш важливою є і та обставина, що обидві течії одним із найважливіших засобів врегулювання конфліктів вважають переговори.

Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку - ідеї "силового підходу". Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів. У цілому, ці тенденції зводяться до наступного:

По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зменшення ролі військового чинника.

По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об'єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.).

По-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій.

По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами.

Нарешті, по-п'яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п.

Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення "переговорної стратегії", що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (действующих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти.

У аналізі міжнародних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення - на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов'язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якайсь загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення.

Сказане багато в чому відноситься і до досліджень конфліктів. Незважаючи на численні спроби створення загальної теорії конфліктів, жодна з них не увінчалася успіхом. Не існує і загальної теорії міжнародних конфліктів. На цю роль не можуть претендувати ні полемологія, ні конфліктологія, ні соціологія конфліктів. По-перше, численні дослідження не виявили якоїсь стійкої кореляції між тими або іншими атрибутами міжнародних акторів і їхньою конфліктною поведінкою. По-друге, ті або інші чинники, які могли б розглядатися як детермінуючі конфліктний процес, як правило, варіюються на різноманітних фазах цього процесу і тому не можуть бути операціональними в аналізі конфлікту на всьому його протязі. Нарешті, по-третє, характер мотивів і природа конфліктів рідко збігаються між собою, що також утрудняє можливості створення єдиної теорії конфліктів, придатної на усі випадки.

Більше того, певний оптимізм, що висловлюється деякими з видних спеціалістів щодо стану досліджень міжнародних конфліктів, не перешкодив помітній кризі, у яку ці дослідження вступили з кінця 80-х років.

Закінчення "холодної війни", крах "соціалістичного табору" і розпад СРСР виводять на передній план ті питання, які, не будучи радикально новими за своєю суттю, відбивають сьогодні феномени масового масштабу, свідчать про перехідний характер сучасного міжнародного порядку і не освоєні жодним з розглянутих вище теоретичних напрямків в дослідженні міжнародних конфліктів. Глибина комплексу проблем, що постає в цьому зв'язку, показана американським ученим Дж. Розенау, який звернув увагу на все більш помітне "роздвоєння" міжнародної арени, на якій "актори поза суверенітетом" демонструють сьогодні вплив, що конкурує за своїми наслідками з впливом традиційних (державних) акторів. Його значення підкреслюють М.-К. Смуц і Б. Баді - французькі спеціалісти в області політичної соціології, які відзначають труднощі в ідентифікації недержавних акторів, котрі надають міжнародним конфліктам і насильству роль "раціонального" засобу в досягненні своїх цілей.

Рухи опору, партизанські і релігійні війни, національно-етнічні зіткнення й інші типи недержавних міжнародних конфліктів відомі людству відвіку. Проте пануючі соціально-політичні теорії, засновані на державно-центристській парадигмі, відмовляли їм у праві на концептуальну значимість, розглядаючи їх або як явища маргінального порядку, не спроможні робити істотного впливу на основні правила міжнародного спілкування, або як прикрі випадки, що можна не брати до уваги заради збереження стрункості теорії.

Втрата монополії на легітимне насильство й обвальна дезинтегрованність раніше унітарних держав, а в декотрих випадках з'єднання обох цих процесів ("ліванізація") викликали до життя нові види конфліктів, що не вкладаються в звичну типологію, побудовану на основі відмінностей у застосовуваних засобах (політичний тиск, економічна блокада, збройна сутичка), ступенів використовуваного насильства (війни малої інтенсивності і т.д.), геостратегічних (глобальні, локальні і регіональні конфлікти), мотиваційних (територіальні і нетериторіальні конфлікти), структурних (ідеологічні, економічні, політичні і т.п.) і інших відомих критеріїв. Одночасно відбувається і баналізація вищевідзначених типів недержавних конфліктів. Як і нові їхні види, вони вже не можуть бути врегульовані за допомогою механізмів з арсеналу класичної міжнародної стратегії (військове придушення, "баланс сил", "рівновага страху" і т.п.). У конфліктах у Північній Ірландії, на Ближньому Сході, на півдні і на півночі Індії, у Камбоджі, в Афганістані, між республіками колишньої Югославії, на території колишнього СРСР, за звичай, можна знайти подібні риси. Проте ця подібність у більшому ступені стосується відсутності якої-небудь повної ясності щодо природи і шляхів врегулювання зазначених конфліктів, їх "неправильності", із погляду співвідношення цілей і засобів їхніх учасників, небезпеки, яку вони представляють для світового співтовариства. Кожний із цих конфліктів багатовимірний, містить у собі не один, а декілька криз і протиріч, кожний унікальний за своїм характером. Переговори, консультації, посередництво, угоди і т.п. засоби врегулювання виявляють тут свою дуже низьку ефективність. Їхня дієвість визначається можливостями формалізації конфлікту, надання йому офіційного статусу, чіткого визначення його причин і ідентифікації явних легітимних представників сторін - тобто саме тим, що, як правило, заперечується учасниками аналізованих конфліктів. Звідси порушення вже укладених угод, неповага до посередників (і навіть їхнє фізичне усунення). Відсутня ясність і щодо протагоністов конфліктів, їх головних чинних осіб. "Бойовики", "мафіозні угрупування", "сепаратисти", "бандформування" і т.п. терміни відбивають не стілько розуміння проблеми, скільки її емоційне сприйняття.

Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва.

Типи міжнародних конфліктів.

Жоден із міжнародних конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого, що відбувався раніше. Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій. Власне тому будь-які типологізаційні схеми, очевидно, є доволі штучними та узагальненими моделями реальних ситуацій. М. Вебер ще в XIX ст. стверджував, що будь-яка типоло-гізація призводить до створення т. зв. ідеальних типів явищ, які лише у загальних рисах відображають реальність. Справедливість цього твердження, однак, не заперечує необхідність у типологізації яка має важливе значення для глибокого наукового дослідження. Порівняльна характеристика міжнародних конфліктів, причин, особливостей і рушійних сил дає змогу вивчати їх більш точно та науково аргументовано, фіксуючи спільні й відмінні риси. Не менш важливим є дидактичний аспект, пов'язаний з формуванням чітких знань і уявлень про природу та особливості конфліктів, з їхньою аналогізацією, що дає змогу екстраполювати розвиток сучасних конфліктів на основі їх зіставлення з тими, що відбувалися у минулому. Крім цього, характеристика конфлікту за низкою цілеспрямовано обраних критеріїв дає змогу означувати їх найбільш коротко та 1 Конфлікт ологія / За ред. Л. М. Герасіної та М. І. Пайова. — К., 2002. С. 11. лаконічно, уникаючи кожного разу пояснення їх сутності та найважливіших рис. Серед запропонованих до цього часу класифікацій міжнародних конфліктів найбільш вдалими визнають схеми К. Боулдін-га, Й. Ґальтунґа та А. Рапопорта. К. Боулдінг побудував класифікацію на критерії типу соціальної одиниці, яка вступає у конфлікт. Цей критерій ще у 20-х роках XX ст. запропонували П. Сорокін та Е. Рос, які вважали, що визначальними параметрами будь-яких взаємодій є параметри соціальних одиниць, які їх спричиняють. На думку К. Боул-дінга, у конфліктних взаємодіях можна виділити три групи таких одиниць: особистість, група, організація (групи та організації розрізняють за ступенями організованості та складності). Соціальні конфлікти можуть відбуватися між окремими особистостями; територіально ізольованими групами; змішаними групами; однорідними організаціями; різнорідними групами; особистостями і групами; особистостями й організаціями; групами й організаціями. У міжнародному середовищі соціальні типи конфліктів зазнають певної модифікації, оскільки відбуваються на рівні спільнот, а їхніми сторонами можуть бути племена, феодальні суспільства, універсальні аграрні спільноти, індустріальні держави, наддержави і світові держави. Й. Ґальтунґ спробував розробити простішу та більш зручну в прикладних дослідженнях класифікацію, яка ґрунтувалась на системному підході. У соціальному конфлікті, який може відбуватись на внутрішньо- та зовніпіньосистемних рівнях, він виділяє лише два типи одиниць: індивідуальну та колективну (табл. 9.1): На основі цієї типології соціальних конфліктів Й. Ґальтунґ запропонував класифікацію міжнародних конфліктів, послуговуючись також додатковим критерієм симетричності, яку в міжнародних відносинах він розуміє як конфліктні відносини між окремими рівнозначними елементами автономних систем, асиметричність — як відносини між нерівнозначними елементами міжнародних систем. Виходячи із таких міркувань, Й. Ґальтунґ вважає, що симетричний конфлікт в ієрархії міжнародної системи завжди має ознаки горизонтального, а несиметричний — вертикального (табл. 9.2). А. Рапопорт запропонував класифікацію конфліктів, пов'язану з психологічними конфліктними прагненнями сторін, пропонуючи розрізняти: боротьбу, ігри, дебати (табл. 9.3). Наведені класифікації характеризуються ідеєю тісного взаємозв'язку міжнародного конфлікту із соціальним, що, з одного боку, досить слушно, але з іншого — призводить до їх неминучого розпорошення серед великої кількості конфліктів, узагалі характерних для людської спільноти. Незважаючи на оригінальність та безсумнівну наукову значущість, привертають увагу труднощі їх використання для прикладних і теоретичних потреб. Запропонована авторами класифікація ґрунтується на таких поширених та апробованих у політичній практиці критеріях, як сфера суперечностей, засоби, склад учасників конфлікту, географічні масштаби, тривалість. Вона не є альтернативою до наведених вище класифікацій К. Боулдінга, Й. Ґальтунґа та А. Ра-попорта, а може бути доповненням до них. За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин. Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати власний суверенітет, а з іншого — встановити і підтримувати стійкий вплив на владу інших держав. Таке розуміння змісту політичного конфлікту між державами випливає із теорії реалізму, але з тими чи іншими нюансами воно характерне для більшості сучасних учених. Навіть далекий від цього постулату політичного реалізму Дж. Бартон уважав, що "не існує жодного спільного знаменника для уявлень про міжнародні відносини, окрім припущення, що у своєму існуванні держави залежать від влади і досягають мети за допомогою влади"1. Політичний конфлікт між державами є конфліктом з приводу влади чи впливу, який владні еліти держав прагнуть здійснювати як на території власної держави, так і за її межами. Політичні конфлікти відбуваються переважно з таких причин: 1.Юрисдикція над певною територією, тобто конфлікт щодо включення певної ділянки суші, яка є предметом спору, у межі державних кордонів держав — учасників конфлікту. 2. Суверенітет, тобто намагання однієї із сторін реалізувати чи захистити власну політичну незалежність на противагу намаганню іншої сторони зберегти контроль та не допустити зміни status-quo. 3.Домінування в міжнародній системі, як виявляється у прагненні владних еліт декількох могутніх держав встановити чи зберегти свій визначальний вплив на зовнішню і внутрішню політику інших держав світу. Конфлікти з приводу домінування переважно стосуються проблеми лідерства у міжнародній системі або її окремих частинах. Могутні держави світу змагаються за розподіл і перерозподіл сфер впливу, а в кінцевому підсумку — за глобальне лідерство. Провідні позиції у міжнародній системі дають змогу державі не лише володіти значним політичним престижем, але й конструювати вигідний для неї міжнародний порядок. 1 Burton J. International Relations: A General Theory. — New York, 1967. — P. 46. Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, особливо ТНК, які мають розгалужені інтереси за кордоном. Економічні конфлікти традиційно виникають через такі причини: 1. Контроль за сировинно-енергетичними та рибопромисловими районами світу, превалююча можливість експлуатації яких становить значну економічну вигоду. 2.Конкуренція на ринках збуту готової продукції промислового виробництва. У таких конфліктах провідну роль відіграють суб'єкти підприємництва, але в них досить часто втягуються держави, коли їх торгова політика має характер повного чи часткового протекціонізму. 3. Міжнародний економічний порядок, який, на думку політичних лідерів цілої низки держав світу, дискримінує їхніх національних виробників та ставить останніх у наперед незручне становище. Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів, владних елітах конкуруючих між собою держав світу. Вона стає причиною ворожості у стосунках між державами, а у випадку прямого зіткнення між ними надає боротьбі антагоністичного характеру. На цій обставині наголошував Р. Арон, стверджуючи, що війни в умовах ідеологічного гетерогенізму завжди провадяться з метою повного знищення противника. Владні еліти воюючих держав не зупиняються ні перед будь-якими (навіть морально сумнівними) засобами для досягнення тріумфу. Вважаючи свою боротьбу справедливою, вони можуть задовольнитись лише повною катастрофою ворога та його моральним приниженням. Г. Морґентау надавав ідеології характеру аргументації дій держав у сфері зовнішньої політики. З огляду на це, ідеологія завжди є засобом маскування реальних політичних (та будь-яких інших) інтересів держави. Коли у міжнародному середовищі стикаються стратегічні політичні та економічні інтереси держав, влада кожної з них, розпочинаючи боротьбу за їх реалізацію, посилається на свою моральну вищість, історичну місію, об'єктивну потребу чи закономірність, що завжди має на меті ствердити справедливий характер власної позиції та несправедливість противника. Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх проживання. Зростання національної свідомості окремих осіб завжди пов'язане із самоідентифікацією, що є не лише ототожненням себе з певною етнічною групою, але й моральним виправданням зробленого вибору, який полягає у підкресленні моральної вищості обраної особою етнічної групи, порівняно з іншими, котрі в її очах представляються примітивнішими чи отримують певний відтінок негативності. Тобто взаємини між представниками різних етносів завжди містять значний елемент т. зв. побутового націоналізму, який переважно є пасивним не-сприйняттям особою представників інших етнічних груп. Переростання міжетнічних конфліктів у гострі зіткнення між окремими особами, громадськими рухами і навіть державами свідчить про процес політизації взаємин між етносами. Формування і ріст впливу національно-визвольних рухів та втручання іноземних держав сприяє радикалізації позицій представників етнічних груп та наростанню антагоністичності їх поведінки. Усе це породжує гострі конфлікти, як правило, пов'язані зі збройними конфліктами та супутніми їм етнічними чистками. За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси. Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди, воєнні засоби в міжнародних відносинах є найбільш дієвим способом реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, що неодноразово призводило до вибуху воєн. Практично впродовж усієї історії людства тільки близько 300 років минуло взагалі без воєн, що свідчить про періодичність такого суспільно-політичного явища. Проблема класифікації воєн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин, оскільки вона досить глибоко розроблена у воєнній науці. Варто лише підкреслити необхідність ухилення від широко практикованого поділу воєн на справедливі та несправедливі, як надуманого та штучного. Це правильно хоча б тому, що оскільки війни завжди пов'язані зі збройним насильством, тому справедливими бути не можуть за будь-яких обставин. Крім цього, така класифікація недоречна також через два інших міркування: 1)критерій агресивності вкрай спекулятивний та аморфний; 2)конфліктуючі сторони, переслідуючи власні національні інтереси, не можуть вважатись правими чи винними, оскільки кожна сторона на виправдання своєї позиції наводить безліч цілком доречних та вичерпних аргументів. Так, наприклад, сторона, яка першою починає воєнні дії, доволі часто виправдовується тим, що вона діє превентивно, випереджуючи агресію з боку противника чи відповідаючи на його провокативні акції. Застосування воєнної сили пояснюється також ідеологічними причинами, як, наприклад, доволі цинічно це робив В. Ленін, стверджуючи, що будь-яка війна є справедливою, якщо вона ведеться в інтересах пролетаріату. Ініціювання війни виправдовується також захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму тощо. У військовій науці війни класифікуються за критеріями: — театрів воєнних дій (ТВД) на: сухопутні та морські; —способу ведення воєнних дій на: позиційні та маневренні; — залучених ресурсів на: обмежені та масові. Досить оригінальну класифікацію у праці "Війна та антивій-на", пропонують американські дослідники Е. та X. Тоффлери. Вони визначають типи воєн за їх відношенням до типів цивілізацій: 1. Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони провадяться на примітивному технологічному рівні, в них беруть участь іррегулярні підрозділи, масштаби та ресурси залучені з обох сторін, є незначними. 2.Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами, для них характерні досить високий технологічний рівень, участь у бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби, використані у воєнному конфлікті. 3.Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або принаймні перехідними до них, які характеризуються надвисоким технологічним рівнем (широке використання у бойових діях інформаційних систем, супутників, високоточної зброї), веденням операцій нечисельними, але високопрофесійними збройними силами, невеликими ресурсами, але доволі значними масштабами операцій. Варто зауважити, що у сучасному світі ведуться війни всіх вищенаведених типів одночасно, що пояснюється неоднаковим рівнем розвитку різних регіонів та суспільств. Навіть у рамках однієї війни у Перській затоці коаліцією на чолі з США використовувались методи, характерні як для третьої, так і для другої хвиль. Е. і X. Тоффлери зазначають, що провадилось дві повітряні кампанії: одна за допомогою зброї, властивої другій хвилі, призначеної до масового знищення, а інша — з великою точністю, при мінімалізації побічної шкоди. Збройні конфлікти, що відбувались після 1990 p., характеризуються принципово новими тенденціями, які, насамперед, полягають у: 1. Деетатизації воєн, яка проявляє себе у поступовій втраті монополії держави на збройне насильство та розширенні участі окремих суспільних груп (субнаціонального чи міжнародного характеру) у бойових діях. Сучасними військовими теоретиками різних країн світу активно вивчається новітній феномен, який отримав назву асиметричні війни. Для них властиво точково-мережева структура бойових дій, оскільки воюючі сторони діють методами локальних воєнних чи диверсійних операцій. Найважливішими особливостями таких воєн є: — відсутність класичної лінії фронту та ТВД, як і чітко розрізнюваних комбатантів (йдеться про воєнну форму, військові відзнаки та документи); — якісна відмінність засобів і методів боротьби у сторін, які протистоять, за умови точкового характеру бойових дій (як з боку терористів, так і збройних сил держав, що здійснюють антитерористичні операції); — якісна відмінність сил у сторін, які протистоять, оскільки військовий потенціал терористичних чи повстанських організацій на декілька порядків нижчий за потенціал США, НАТО, Ізраїлю або Російської Федерації, що зумовлює використання різних тактичних операцій (терористичних актів, диверсій, точних авіаційних ударів, спеціальних операцій, масових облав та обшуків); —спрямованість дій обох сторін на досягнення максимального інформаційного ефекту від здійснення диверсійних чи контртерористичних операцій. Поряд із асиметричними виникають також, т. зв. війни малої інтенсивності, в яких сторони бойових дій мають суто недержавний характер. Аналізуючи тенденції останніх двадцяти років, один із відомих дослідників збройних конфліктів М. Ван Кревельд стверджує, що людство перебуває "швидше на порозі епохи війн між етнічними і релігійними рухами... Поряд із тим, як традиційні форми конфліктів відходять у минуле, з'являються нові, які приходять їм на зміну"1. 2. Інтернаціоналізації збройних конфліктів, що пов'язана, з одного боку, зі збройним втручанням держав світу та міжнародних організацій у внутрішні громадянські війни, а з іншого — появою міжнародних терористичних та злочинних організацій, що виступають воюючою стороною. У 90-х роках XX ст. понад 80 % збройних конфліктів у світі мали характер інтернаціоналізованих громадянських воєн, що досить швидко охоплювали не лише територію країни, в якій вони виникали, але й території 1 Кревельд ван. М. Трансформация войньї. — М., 2005. — С. 15. прилеглих держав. Значення цієї тенденції особливо проявилось у 1998 p., коли серед 25 міжнародних збройних конфліктів лише один мав класичний міждержавний характер. 3. Дегенерації війни, яка полягає у сталій тенденції до зростання жертв серед цивільного населення. Якщо "під час Першої світової війни частка цивільних жертв війни складала 5 % , то вже у Другій світовій війні — 50 %, близько 60 % під час корейської війни і аж 80—85 % — у збройних конфліктах у колишній Югославії"1. У багатьох збройних конфліктах сучасності власне фізичне знищення цивільного населення є основною ціллю дій воюючих сторін (зокрема, під час здійснення терористичних актів чи етнічних чисток). Війна як суспільне явище завжди розвивалась і видозмінювалась, що, однак, не дає підстави ігнорувати воєнні загрози, які в сучасних умовах видаються малоймовірними. Керуючись цим міркуванням, 3. Бжезінський визначив сім імовірних загроз, пов'язаних із застосуванням збройної сили: 1.Повномасштабна ядерна війна, що може відбутись між США і Росією, а в перспективі 20 років — між США та Китаєм, або Китаєм і Росією. 2.Великі регіональні війни, наприклад, між Індією і Пакистаном або Ізраїлем та Іраном. 3. Етнополітичні збройні конфлікти, наприклад, в Індонезії чи Індії. 4.Різні форми національно-визвольних воєн, які можуть виникнути в Латинській Америці, Росії чи на Близькому Сході. 5.Несподівані акти агресії проти сусідніх держав, подібні до нападу Іраку на Кувейт у 1991 р. 6.Масштабні терористичні напади на окремі держави, такі як терористична атака на США 11 вересня 2001 р. 7.Кібератаки та терористичні акти, спрямовані проти інформаційної та операційної систем високорозвинених країн2. 1Zenderowski R. Stosunki miedzynarodowe. Vademecum. — Wroclaw, 2006. S. 473. 2Бжелінский 3. Вьібор: мировое господство или глобальное лидерство. М.,2005. — С. 26—27. Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не пов'язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних міжнародних відносинах доволі часто вони виступають самостійно, наприклад, у взаємовідносинах двох полюсів біполярної міжнародної системи. Серед незбройних конфліктів найчастіше визначають: 1.Дипломатичні, що виражаються у ворожих демаршах, як, наприклад, обмін нотами протесту, оголошення персонами поп grata окремих дипломатичних працівників, розірвання дипломатичних стосунків між конфліктуючими сторонами. 2.Економічні, що проявляють себе, передусім, у т. зв. торгових війнах, які здійснюються за допомогою конфронтативно спрямованої митної політики щодо імпорту товарів, капіталів, послуг та інформації з країн, які протистоять у ситуації конфлікт. Засобами таких конфліктів є також повна або часткова заборона (ембарго) на торгівлю з ворогуючою стороною, яка шляхом політичного тиску може бути поширена також і на треті країни, як це на початку XIX ст. практикувала наполеонівська Франція щодо Великої Британії, а у 60—70-х роках XX ст. — США щодо Куби. В економічних конфліктах також широко використовують фінансові засоби тиску, такі як замороження авуарів сторони, яка протистоїть, у закордонних банках, підрив її національної валюти, порушення системи постачання енергоносіїв тощо. 3.Інформаційно-пропагандистські, пов'язані з активним втручанням в інформаційне поле конфліктуючої сторони з метою порушення внутрішньої стабільності, розпалювання національної, соціальної чи релігійної ворожнечі, закликів до різних форм непокори владі. Приблизно таким чином у часи "холодної війни" працювали радіостанції "Голос Америки", "Вільна Європа" чи закордонна редакція Московського радіо, найрізноманітніші періодичні друковані видання та телевізійні компанії США та СРСР. Сучасний постбіполярний світ, що характеризується вільною циркуляцією інформації як у рамках інформаційних мереж CNN, BBC, NBC, СВС та ABC, так і глобальної комп'ютерної мережі Internet, є тим більше вразливим на використання інформації у т. зв. інформаційних та ідеологічних війнах, проти яких сучасні держави практично беззахисні. Кожна із сторін у такому конфлікті намагається захистити свій внутрішній інформаційний простір від проникнення у нього небажаної інформації, разом з тим усіма засобами намагаючись втручатись за допомогою інформаційних мереж у внутрішні справи протилежної сторони. 4. Конфлікти у сфері культури визначаються конфронтатив-ними заходами держав світу, пов'язаними з повною або частковою забороною поширення у тій чи іншій країні літератури, музики, кіно чи відеопродукції, що походить зі сторони ворогуючої країни. Прикладом можуть бути заходи Франції, спрямовані на обмеження поширення в країні т. зв. американської масової культури, або повна її заборона в цілому ряді арабських країн. За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні. Локальні конфлікти — це ті для яких характерне поширення: 1)у прикордонних районах суміжних держав (як, наприклад, Індо-Пакистанський конфлікт чи Іраксько-Іранська війна); 2)в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності (конфлікт між Великою Британією та Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови); 3)на невеликих територіях конфліктуючих сторін (арабо-із-раїльські війни 50—70-х років XX ст.). Локальні конфлікти найбільш поширені в біполярних міжнародних системах, що випливає з охарактеризованого вище опосередкованого протиборства, ініційованого глобальними наддержавами. Типовим прикладом такої прихованої боротьби за перерозподіл сфер впливу між США та СРСР була ціла низка локальних конфліктів у часи "холодної" війни. Таким конфліктам переважно властиві незначний обсяг ресурсів, що залучаються до боротьби, та спорадичність. Якщо вони відбуваються в прикордонних районах держав, то, як показує досвід, мають затяжний характер, але в усіх інших випадках минають блискавично. Локальні конфлікти за певних умов мають тенденцію до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні. Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю. Існує два найбільш поширених варіанти їх виникнення: 1) вибух локального конфлікту призводить до поступового втягнення третіх держав до нього, тим самим розширюючи не тільки склад учасників, але й його географічні межі та ресурсні масштаби. Прикладом такого конфлікту є Центральноамериканський 70—80-х років XX ст., у який у той чи інший спосіб втягнулись усі держави регіону, а також опосередковано США, СРСР та Куба; 2)держави регіону задовго до виникнення конфлікту групуються у складі ворогуючих коаліцій, які в момент вибуху конфлікту одразу вступають у боротьбу згідно з наперед розробленими планами, як, власне, вибухнули обидві світові війни. Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то, принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими, про що свідчить те, що Перша світова війна тривала 4 роки, а Друга — б, що пояснюється міжрегіональним характером ТВД, які включали в себе сухопутні, морські та океанічні ділянки сумарною площею декілька мільйонів квадратних кілометрів. Світові війни, як правило, виникають у мультипо-лярній міжнародній системі та пов'язані, як було показано вище з дисбалансом могутності провідних держав світу та коаліцій, котрі вони очолюють. Міжнародні конфлікти такого типу практично завжди виникають шляхом ескалації від локального до глобального рівнів. Так, Перша світова війна розвивалась від локального конфлікту між Австро-Угорщиною та Сербією, а Друга — від такого ж конфлікту між Німеччиною та Польщею. За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні. Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний характер. В окремих випадках двосторонні конфлікти також можуть відбуватися на міжрегіональному рівні, як, наприклад, японсько-американська торгова війна 70—80-х років XX ст., або війна між Іспанією та США на початку XX ст. Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, економічного та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими, а в окремих випадках вони також можуть бути затяжними, як, наприклад, Центральноамериканський, що пояснюється різним співвідношенням залучених ресурсів та масштабів території, на якій відбувається конфлікт. Тут існує закономірність щодо того, що при великих географічних масштабах використання ресурсів у конфлікті не може бути швидким. Коаліційні конфлікти, на відміну від попереднього типу, є наперед організованим, одномоментним втягненням держав у протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії згідно з т. зв. casus foederis, на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. Такі угоди мають конфронтативний характер, оскільки завжди спрямовані проти тієї чи іншої держави, або коаліції, яка протистоїть. Задовго до Першої світової війни були створені ворогуючі коаліції: Троїстий союз та на основі франко-російського договору — Антанта. Втягненню держав Європи у Другу світову війну передувало укладення Німеччиною та Італією т. зв. Сталевого пакту та надання англо-французь-ких гарантій Польщі та Румунії. Коаліційні конфлікти в XX ст., як правило, мали глобальний характер, відзначалися середньою (4—б років) тривалістю та величезними ресурсами, що залучалися до протиборства. За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), серед-ньотривалі та довготривалі (затяжні). Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації. їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців. Вони відбуваються переважно на двосторонній основі, а значно рідше — багатосторонній, як, наприклад, Суецький, де конфліктуючими сторонами були Велика Британія, Франція та Ізраїль, з одного боку, й Арабська Республіка Єгипет — з іншого. Середньотривалі конфлікти відбуваються впродовж 4—6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Вони, як правило, відбуваються на коаліційній основі та відзначаються величезними ресурсами, що застосовуються в протиборстві. У XX ст. такими міжнародними конфліктами стали обидві світові війни, які суттєво змінили міжнародні відносини, ставши "каталізаторами" процесу трансформації міжнародної системи. Довготривалі, або затяжні, конфлікти тривають від 6—7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні, так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються. Такого типу конфліктом є, наприклад, ірано-іракський, який тривав загалом близько 10 років. Однак, як виняток, можна назвати японсько-американську торгову війну, яка, маючи міжрегіональний характер, тривала майже двадцять років.

Міжнародні відносини як система.

Міжнародні відносини є особливим виглядом суспільних стосунків і сьогодні розглядаються як система міждержавних і недержавних взаємодій в глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх стосунків. Метою таких взаємодій і відповідно метою міжнародних відносин є створення сприятливих умов для функціонування і розвитку суб'єктів взаємодії (суб'єктів міжнародних відносин).

Як суб'єктів міжнародних відносин розглядають:

-національні держави

-міжнародні урядові і неурядові (недержавні) організації;

-транснаціональні корпорації;

-релігійні об'єднання;

-суспільно-політичнірухи. Міжнародна система прагне зберегти стабільність системи й одночасно автономність її елементів, оскільки принцип суверенітету, невтручання у внутрішню політику є основою функціонування міжнародних систем Вестфальської моделі. В такому сенсі динамічна рівновага міжнародних систем засновується на збалансованості двох протилежних тенденцій їх функціонування: 1) змінності окремих елементів (держав), які у своїх діях на міжнародній арені керуються егоїстичними інтересами, і загрожують рівновазі, та 2) відносній стійкості зв’язків між ними, тобто структури системи.

Структуру системи формує взаємодія елементів, тому вона не передує елементам, вона формується та розвивається разом з ними, іншими словами, система та елементи взаємно формують один одного. Водночас структура, створена взаємодією елементів, впливає на їх поведінку, інтереси, мотивацію діяльності, ідентичності; загалом вона “задає” принципи розподілу можливостей серед елементів (держав) у системі, регулюючи їх поведінку.

Структура в контексті функціонування міжнародних систем визначається як принципи, за якими: а) елементи розташовуються стосовно один з одного точки зору їх здатності до взаємодії; б) визначаються функціональні (рольові) відмінності між елементами; в) розподіляються можливості серед елементів (держав) системи. Так структура опирається поведінці елементів (держав), які за висловом Р. Роузкранца (R.Rosecrance), «збурюють» систему, дестабілізуючи її, нейтралізує їх, відновлюючи стан рівноваги – певну модель балансу сил. Структура виступає своєрідним гарантом системної рівноваги, а отже, і стабільності міжнародної системи, не знищуючи плюралізму та різноманітності елементів, гарантуючи їм певну міру автономності. Якщо дестабілізуючі дії держав-елементів переважають, то система впадає у стан нестійкості, кризи (війни), які є передумовою формування нового типу балансу сил та іншої моделі міжнародної системи. Структура системи, стверджує К. Волтц (K.Waltz), дає змогу обмежувати, мотивувати і передбачати поведінку держав, вона зумовлює деяку схожість в їхній поведінці. Іншими словами, міжнародна система, володіючи специфічними, тільки їй властивими (системними) якостями, здійснює визначальний вплив на загальний характер міжнародних відносин та на окремі її елементи, впорядковуючи їх. К. Волтц, представник неореалізму, сформулював структурні принципи  міжнародних систем:

–         держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання;

–         основними учасниками міжнародних відносин залишаються лише держави;  транснаціональні актори можуть відігравати в системі вирішальну роль лише тоді, коли будуть мати більше владних повноважень та можливостей, ніж держави;

–         держави не є однорідними елементами, а володіють різними можливостями (потенціалом). Вони намагаються збільшити цей потенціал, що може привести до зміни структури міжнародних відносин.

К. Волтц вважає стабільністю стан системи, при якому вона здатна подовжувати своє існування, не руйнуючись. Це можливо, коли а) система міждержавних відносин функціонує як саморегулювальна система; б) стабільність є системним станом, а не набором певних умов (наприклад, відсутність війни); в) існує зв’язок між виживанням системи та її здатністю адаптуватися до змін. Отже, стабільність містить два аспекти – динаміку (розвиток, трансформації) і статику (порядок) [6]. Останній передбачає домінуючий тип (модель) зовнішньополітичної поведінки держав, а також системні правила, які відображають загальні принципи та моральні цінності, і забезпечують стабільність. На системних правилах, які формуються на основі спільних інтересів, інститутів та цінностей в процесі співпраці держав, наголошують представники неоліберального напряму в теорії міжнародних відносин. Проте неореалісти в досягненні стабільності міжнародної системи більше ваги надають державі-гегемону, яка здатна гарантувати дотримання цих правил. Ця традиція також пов’язує стабільність з політикою балансу сил, коли жодна держава не розраховує одержати вигоду від його порушення. Вирішальна роль належить державам – світовими лідерам.

Баланс сил є виявом процесів саморегуляції та самоорганізації міжнародної системи в умовах відсутності легітимних центрів влади, тобто її розвитку без зовнішнього структурного впливу. Такий принцип досягнення стабільності домінував у міжнародних системах Вестфальської моделі, державоцентричних за своєю сутністю. Він доповнювався нормативним регулюванням, наприклад, через норми міжнародного права, правила дипломатії, які, проте, були вторинними й маловпливовими.

Проте на мікрорівні міжнародної системи завжди виникали чинники, які загрожували стабільності міжнародної системи. До таких Р. Джервіс (R. Jervis) відносить непередбачувані наслідки окремих взаємодій і взаємодій стратегій акторів, які в сукупності можуть мати руйнівний вплив на систему, а також суб’єктивні чинники пов’язані з помилковим сприйняттям явищ міжнародної політики, що впливають на ухвалення рішень та вибір стратегій [8]. Дж. Розенау (J. Rosenau) розглядає цей набір чинників як здатність сприйняття навколишнього світу, або як досвід [9]. Чинники мікрорівня  можуть впливати  на структурні характеристики, обмеження, що визначають розподіл владних повноважень всередині світової системи, спричинити структурні зміни, порушувати системну рівновагу.

Вплив чинників мікрорівня на стабільність системи посилюється в глобалізованому світі, характеристиками якого є зростання взаємозалежності, нерівномірності розвитку (диференціація світу на бідні та багаті суспільства), хаотичність, непередбачуваність змін, які  Дж. Розенау називає турбулентністю міжнародної політики. Концепція турбулентності «припускає напруженість і зміни, коли структури й процеси, що зазвичай творять політику, нестійкі й у них відбувається перебудова» [9]. Головною ознакою турбулентної політики є непевність, яка доповнюється складністю та динамізмом змін. В сукупності це приводить до того, що чинні правила уже більше не служать стримуванню дій і наслідків, а це ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил. «Механізм балансу сил успішно функціонує лише тоді, коли дії невеликої групи лідерів, які знайомі з правилами гри і відстоюють інтереси своїх держав, передбачувані й не виходять за наперед обумовлені рамки», – стверджує Л. Річардсон (L. Richardson) [4, с. 100]. Тобто традиційні механізми рівноваги, що засновувалися на силі та визначальному впливі кількох (або однієї) держав не можуть подолати  турбулентності світової політики.  Причина цього в джерелах змін, що привели до турбулентності  політики. Серед них Дж. Розенау вирізняє п’ять основних: 1) перехід до постіндустріального світопорядку, пов'язаний з розвитком техніки й технологій; 2) наслідки застосування технологій та взаємозалежності – забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні кризи й СНІД, що мають транснаціональний характер; 3) менша самодостатність держав та їх здатність знаходити прийнятні рішення головних політичних проблем; 4) тенденції до децентралізації у міжнародній системі, більша ефективність та самостійність підсистем; 5) нове сприйняття світу та досвід людей, що є результатом впливу чотирьох вище зазначених чинників [9]. На нашу думку, найвагомішими  чинниками змін є:  1) втрата державами монополії на силу та вплив у міжнародній системі, поява транснаціональних акторів, які обмежують вплив держав, що дало змогу Дж. Розенау назвати її постміжнародною; 2) трансформація (чи ерозія, розмивання) суверенітету держав, добровільна передача його на локальний чи транснаціональний рівень, що дає підстави визначати майбутні моделі міжнародної системи як Поствестфальські; 3) трансформація сили на  міжнародній арені,  застосування якої в умовах взаємозалежності стає щораз менше ефективним. Транснаціоналізація світової політики, взаємозалежність поставили під сумнім основні механізми стабілізації попередніх міжнародних систем - перерозподіл сили, силову рівновагy, яку підтримували великі держави як основні актори міжнародних відносин.

На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі [6]. Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та інституціоналізації, оскільки функціонують  в контексті трансформації самої міжнародної системи.

Одночасно глобальне регулювання як спосіб досягнення стану керованості міжнародної системи передбачає з’ясування проблеми суб’єкта управління (регулювання). В західній науці поширені кілька підходів до розуміння Global Governance, які по-різному відповідають на питання суб’єктності. Насамперед це неоліберальна концепція «управління без уряду»,  яка акцентує увагу на неформальних консенсусних механізмах прийняття міжнародних рішень; концепція інституціональних трансформацій, що розглядає посилення повноважень міжнародних інституцій, насамперед ООН та Бреттон-Вудських інститутів. Неорелістські традиції розвиває теорія інституціоналізованої гегемонії [7], яка розглядає основними суб’єктами Global Governance міжнародні інституції, створені могутніми державами для співпраці та колективного управління міжнародними економічними кризами, іншими словами, мова йде про змінy лідерства однієї держави, колективним лідерством наймогутніших держав, потенціал яких дає їм змогу виконувати роль глобального менеджера в рамках міжнародних інститутів. До таких інститутів передовсім відносять G-7 (G-8) та меншою мірою МВФ, Світовий банк, які допомагають державам – глобальним лідерам узгоджувати свої інтереси, регулювати проблеми економічної і особливо актуальної на сучасному етапі енергетичної безпеки, формувати нові стандарти  поведінки в міжнародних відносинах. Саме ці інституції можуть розглядатися як глобальні стабілізатори в контексті глобального ринку та глобальних криз, породжених непевністю в розвитку міжнародної системи та браку одностайних правил поведінки її учасників.

Отже, проблема керованості міжнародної системи як механізму її стабілізації в умовах трансформації та глобалізації зумовлена слабкістю держав, тобто кризою державоцетричної моделі міжнародної системи, збільшенням впливу та автономії транснаціональних акторів, неможливістю застосовувати силові (воєнні) методи узгодження конфліктів та збільшення ваги економічних і культурних елементів сили, посиленням хаотичності та непередбачуваності поведінки акторів, вразливості  міжнародної системи, що загрожує  стабільності на глобальному рівні.

Структурні особливості системи міжнародних відносин.

Основними елементами структури міжнародних політичних відносин є їхсуб´єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб´єктів, у тому числі два крайніх — вузький і широкий. У вузькому розумінні головним суб´єктом міжнародних відносин вважається держава. Один із найвідоміших прихильників цього підходу, французький соціолог і політолог Р. Арон, зазначає, що головний зміст міжнародних відносин складають взаємовідносини між державами, які символізуються постатями дипломата й воїна. Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин. їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континууму, символічними постатями якого виступають турист і терорист. Проміжним є підхід, прихильники якого основним суб´єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших національних політичних інститутів — політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін.

Під формально-юридичним кутом зору питання про суб´єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб´єктів міжнародного права.Міжнародне право — це «система договірних і звичайних норм та принципів, які виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними оранізаціями та деякими іншими суб´єктами міжнародного спілкування (державоподібними утвореннями, національно-визвольними рухами)». За цим визначенням є три основних групи суб´єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи. Держави були й залишаються головними суб´єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського суспільствознавства тривалий час характерним був формаційний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держави, у свою чергу, поділялись на індустріально розвинені (держави Західної Європи, Ізраїль, США і Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки). їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» — капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті, що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації. Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціалістичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишилися тільки чотири — Китай, Північна Корея, В´єтнам і Куба, причому Китай і В´єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо-гутніша у світі соціалістична країна — СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспективу орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн — Таїланд, Філіппіни, деякі арабські держави та ін. У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки — США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політики своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала перетворюватися на Велику вісімку — до її роботи дедалі активніше долучається Росія. Другу групу суб´єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки. Міжнародні організації як об´єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов´язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ше в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 р. Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією була створена 1919 р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946 р. Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об´єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв´язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв´язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини. Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5 — постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 — непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН. Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров´я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об´єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров´я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГATE); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін. Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін. Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи — утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об´єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв´язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат. В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд. Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об´єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником її статуту. Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об´єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров´я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав. Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД. Важливими суб´єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливо-вішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який був тісно пов´язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000 р. державам и-учасниця ми було прийнято рішення про його розпуск. Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р. Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачу-ваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю. Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. їхніми ознаками є: неприбутковий характер; визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації. Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів — антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тошо, які також є суб´єктами міжнародних відносин. У структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв´язуваних питань, ступенем складності. У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби всіх держав і народів. Це так звані глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного розв´язання збройних конфліктів; подолання економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв´язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища проживання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв´язання необхідні об´єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжнародних інститутів. Провідними міжнародними організаціями, здатними розв´язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи. Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб´єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу, про які йшлося вище. Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв´язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується на принципах, розроблених ООН.

Середовище як «оточення» системи.

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов’язана, за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно «звіряє» свої «відповіді» з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові «вимоги» та «підтримки», які потребують нових «відповідей».

Різну ступінь складності системи відображає поняття «структура», яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі «Соціологія міжнародних відносин» запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття «оточення», яке постійно впливає на суб’єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів – людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, – які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між «системою» та «оточенням».

Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний, а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.

Треба звернути увагу на те, що сьогодні відсутня єдина загальноприйнята типологія міжнародних систем. Натомість учені в залежності від критеріїв і свого розуміння квінтесенції системного підходу виділяють низку типів міжнародних систем. Так, у залежності від просторово-географічних характеристик Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі у праці «Міжнародні відносини» (Париж, 1990) виділили загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми-компоненти, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. Російські автори книги «Система, структура і процес розвитку сучасних міжнародних відносин» розглядають регіональні, а також групові та двохсторонні аспекти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи. На основі мети дослідження виокремлюються стабільні та нестабільні, конфліктні та кооперативні, відкриті та закриті типи міжнародних систем. Але особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які вважаються загальноприйнятими з точки зору виникнення й історичної еволюції систем міжнародних відносин або геополітичних епох нового і новітнього часу. На основі цього підходу вирізняють такі міжнародні системи: Вестфальську, Віденську, Версальсько-Вашингтонську, Ялтинсько-Потсдамську, світ після «холодної війни».

«Безпека» як мотивація силового росту потенціалу держави. Соціальна зумовленість зміни поняття «безпека».

Існує ціла низка визначень поняття “сила”, які можна узагальнити наступним чином: сила - це ступінь та інтенсивність впливу держави на систему міжнародних відносин чи її окремих елементів з метою досягнення її національно-державних інтересів. Дуже часто взаємозамінно з поняттям “сила” вживають поняття “могутність”, оскільки під могутністю розуміють спроможність здійснювати вплив і реалізовувати контроль над іншими суб’єктами, які беруть участь у взаємодії. У теорії міжнародних відносин вживається категорія національної могутності, під якою розуміють сукупність всіх можливостей впливу і володарювання нації-держави.

Сила як вужче поняття найчастіше асоціюється безпосередньо з військовою складовою національної могутності, з можливістю фізично реалізовувати цілі, поставлені державою, за допомогою військових засобів, незважаючи на спротив інших суб’єктів міжнародних відносин.

Оскільки існує тісний взаємозв’язок військових можливостей держави та інших складових національної могутності, на яких базуються силові можливості держави, то при дослідженні міжнародних відносин користуються як загальним поняттям могутності, так і вужчими поняттями сили і воєнної сили держави.

Тенденція до змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Перший її аспект зумовлений посиленням ролі біфуркаційного чинника в міжнародних відносинах. Дж.Розенау відзначає, що світ «постміжнародної політики» характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв’язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов’язані із зростанням впливу інтеграційних і глобалізаційних процесів, ставок у сфері економічного змагання, проблемами міжнародного тероризму тощо.

Другий аспект трансформаційного плану: треба особливо звернути увагу на той факт, що в сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Цей аспект характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб’єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

Третій аспект пов’язаний із закріпленням нових елементів у правилах поведінки між державами в рамках сучасного міжнародного порядку, що насамперед характеризується зростанням визначального впливу двох кардинальних постулатів – права гуманітарної інтервенції та нелегітимності авторитарних режимів (інтервенція НАТО 1999 р. в Косово, тиск на С.Мілошевича в Сербії, війна 2003 р. в Іраку, погрози Північній Кореї та Ірану з боку США тощо). Новизна ситуації в тому, що США і держави НАТО стали наполегливо домагатися легітимізації практики гуманітарних інтервенцій і ствердження в міжнародних відносинах нового принципу вибіркової легітимності урядів суверенних держав – тенденції, яка йде врозріз з основоположним принципом невтручання, закріпленим ще Вестфальським миром 1648 р.

Четвертий аспект зумовлений з утвердженням новітніх сучасних механізмів регулювання міжнародного порядку. Фактично здійснена реорганізація глобальних структур світоуправління таким чином, що поряд з універсальними за охопленням і офіційними за статусом оонівськими механізмами склався напівзакритий і неформальний (за кількістю членів і типом прийняття рішень) механізм «великої вісімки» з блоком НАТО. На початок ХХІ століття ця неформальна коаліція за практичним впливом на світову політику не лише стала врівень з ООН, але й чітко окреслила тенденцію до нарощування свого впливу в подальшому. Водночас, поряд з двома гілками механізму регулювання міжнародних відносин – універсальною (ООН) та інституційно-груповою (G-8 + Північноатлантичний альянс), у світі стали проступати контури третьої гілки. Мова йде про тенденцію до зростання індивідуально-групового впливу на всю систему міжнародного світопорядку з боку США (як свого роду «світового жандарма») і, при необхідності, вузької коаліції обраних ними під реалізацію конкретної мети держав (наприклад, коаліція США, Великої Британії, Росії у другій афганській війні 2001 – 2002 рр. або американо-британська військова коаліція проти Іраку в 2003 р.).

Моральність є одним з проявів соціальної природи людини. Наявність спільної діяльності людей, яка виступає умовою життя кожної окремої людини, визначає природу моральності: орієнтацію дій на суспільні інтереси, необхідність узгодження особистих прагнень індивідів, що живуть в суспільстві, з конкретними інтересами соціального цілого.

Подібні особливості моральної мотивації можуть проявлятися в таких характеристиках моральної поведінки, як безкорисливість (щодо соціального цілого), відсутність зв'язку з будь-якою "речовою" особистісною вигодою та утилітарного розуміння доцільності, в добровільності "невигідних" для індивіда вчинків.

Існують декілька способів, за допомогою яких конфліктуючі сторони можуть намагатися вийти із стану конфлікту.

Більш слабка сторона за допомогою сили примушується до підкорення і виконання вимог більш сильної сторони. Насилля вирішується за принципом: "Сильний завжди правий". При цьому йдеться не лише про застосування фізичної сили: в людському суспільстві насилля може набирати форми адміністративного, службового та інших видів впливу.

Звернення до силових методів вирішення конфліктів визначається: складнощі в комунікації сторін, нерозумінням один одного; низьким рівнем довіри між сторонами; впевненістю, що з допомогою боротьби можна досягти більшого, ніж за допомогою переговорів.

Конфлікт є природною частиною соціального життя людини, але він перетворюється на проблему лише через його вирішення. Засоби та методи вирішення конфлікту визначають, буде конфлікт позитивним чи негативним.

Соціально-політична визначеність змісту «загроза міжнародного світу».

загальнопланетної стратегії збереження досягнень цивілізації і входження суспільства в нову епоху розвитку - в епоху ноосфери, коли людство дістане можливість розумно розпоряджатися своєю могутністю з метою гармонійного розвитку всіх соціальних формацій. Мабуть, це буде болісний і нешвидкий процес формування нових принципів погодження дій і поведінки людей, іншої моральності, докорінної перебудови всього буття людини, зміни стандартів та ідеалів. Позитивне завершення процесу можливо лише за умови надійного забезпечення безпеки існування і розвитку людства та його соціальних структур. Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсів практично неможливо. Спроби емпіричного вирішення сучасних проблем, багато з яких за змістом і масштабам не мають аналогів в історії, не дають бажаних результатів, а інколи навіть посилюють негативні наслідки. Пояснюється це, по-перше, тим, що всі види діяльності по забезпеченню безпеки суспільства мають багатоплановий характер. Створення загальної теорії безпеки допускає тісну інтеграцію різноманітних наук. Об'єктивний процес диференціації знань і вузька спеціалізація практично перешкоджають формуванню визначення поняття безпеки. Вирішити проблему можливо на шляхах використання системних засобів дослідження проблем забезпечення безпеки особи, суспільства і держави. По-друге, випадковість і невизначеність пронизують всі рівні організації матеріального світу. Це приводить до неоднозначного відображення процесів, що відбуваються в свідомості людей, і, отже, до невизначеності і навіть ірраціональності їх реакції на вплив навколишнього світу. З урахуванням наявності у кожного суб'єкту суспільства власної мети та інтересів (що далеко не завжди співпадають з інтересами і метою інших суб'єктів) їх активні практичні дії породжують численні конфлікти аж до збройних. Розробка загальної теорії національної та міжнародної безпеки не може здійснюватись на основі використання традиційних підходів до пізнання і теоретичного узагальнення практичної діяльності людей, їх взаємовідносин між собою і природою. По-третє, організація соціальної системи і її розвиток не підкоряються досить точним законам і закономірностям, тому що умови і засоби забезпечення соціальної стабільності здебільшого визначаються суб'єктивними факторами і виступають прерогативою індивідуального і колективного інтелекту. Дальший розвиток суспільних формацій важко передбачити і може здійснюватися за одних і тих же початкових умов різноманітними шляхами (в тому числі і тими, що приводять до загибелі). Істотно обмежуються можливості використання при вирішенні фундаментальних проблем національної і міжнародної безпеки. Національна безпека держави - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Життєво важливі інтереси - сукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливості прогресивного розвитку особи, суспільства і держави. Основні об'єкти безпеки: особа - її права і свободи; суспільство - матеріальні і духовні цінності; держава - конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність. Основні принципи забезпечення національної безпеки: законність, дотримання безпеки інтересів особи і держави; їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки; взаємозв'язки національної і міжнародної безпеки. Реалізація основних принципів забезпечення національної безпеки можлива за рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об'єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів по їх попередженню і нейтралізації; створення і підтримання в готовності сил і засобів забезпечення безпеки; управління силами і засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях. Основні елементи міжнародної і національної безпеки: політична, економічна, воєнна, технологічна, екологічна, гуманітарна та інші сфери діяльності. Кожна з сфер має певну специфіку, своєрідність. Разом з тим усі сфери перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. Воєнна безпека, мабуть, один з основних компонентів, що характеризують зовнішній аспект національної безпеки держави, забезпечення якої покликані здійснювати збройні сили. В сучасних розробках проблем воєнної безпеки домінує підхід, оснований на принципах взаємної безпеки шляхом зниження протистояння до того мінімального рівня, при якому збройні сили сторін здатні лише обороняти свої кордони. Але під воєнною безпекою розуміється такий стан міждержавних відносин і обороноздатності держави, за яким імовірність війни зводиться до мінімуму або протидіє втягненню в неї країни. Американські фахівці вважають, що забезпечення національної безпеки досягається шляхом вироблення і реалізації так званої стратегії національної безпеки. Стратегія національної безпеки - наука і мистецтво вироблення і використання політичної, економічної і психологічної могутності науки спільно з її збройними силами в інтересах досягнення мети національної безпеки в мирний період і в ході війни. Стратегія національної безпеки - наука і мистецтво використання національної могутності за всіх обставин з метою досягнення бажаного рівня і виду контролю над противною стороною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист інтересів і досягнення мети національної без-пеки.У визначенні безпеки підкреслюється активний силовий аспект забезпечення захищеності національних інтересів. Створення комплексної системи національної безпеки завдання України як суверенної європейської держави. Верховна Рада України схвалила Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Концепція включає: преамбулу і п'ять розділів (І. Заі^альні положення і принципи; II. Національні інтереси України; III. Загрози національній безпеці України; Вперше чітко визначені національні інтереси України: створення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини; досягнення національної згоди, політична і соціальна стабільність, гарантія прав української нації і національних меншостей України; забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів; створення ринкової економіки; забезпечення екологічно і технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збереження і підвищення науково-технологічного потенціалу; зміцнення генофонду українського народу; розвиток української нації; налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин зі всіма державами, інтеграція в європейське і світове співтовариство. Вперше чітко визначені можливі загрози в найважливіших сферах життєдіяльності: політична сфера, економічна сфера, соціальна сфера, воєнна сфера, екологічна сфера, науково-технологічна сфера, інформаційна сфера та іп. Суб'єктами системи забезпечення національної безпеки України виступають: український народ, Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони країни, Кабінет Міністрів, конституційний суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи в межах своїх повноважень і компетенції, воєнна організація держави. Воєнна організація держави охоплює Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію, внутрішні війська і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, прикордонні війська, військові підрозділи Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші військові формування, створені відповідно з Конституцією. Концепція воєнної безпеки - сукупність погоджених і офіційно прийнятих поглядів по захисту України від зовнішніх, а при деяких умовах і внутрішніх загроз, забезпечення незалежності, територіальної цілісності та політичної стабільності країни. У воєнній доктрині України називаються тільки завдання воєнної безпеки. Воєнна безпека охоплює основи воєнної політики, оборони, будівництва і розвитку Збройних Сил України. Воєнна політика - складова частина загальної політики держави, базується па положеннях законів, постанов та інших документів з військових питань, визначає основні напрямки і мету застосування збройних сил України та інших військових формувань для захисту суверенітету, територіальної цілісності України. Складність геополітичиих процесів, наявність воєнних конфліктів, збереження великого ризику виникнення різноманітних криз у безпосередній близькості від кордонів України, на жаль, існують і, мабуть, в найближчій перспективі не зникнуть. При визначенні політики в сфері воєнної безпеки держави, якщо не дотримуватись старих поглядів, що конфліктні ситуації можна вирішити з допомогою воєнної сили, необхідно керуватися тим, що, по-перше, загроза виникнення третьої світової війни із застосуванням ядерної зброї малоймовірна; по-друге, набрала стійкий характер тенденція до зниження можливостей виникнення широкомасштабної війни з застосуванням звичайної зброї; по-третє, зберігається достатня загроза виникнення воєнних та інших конфліктів і, як наслідок, локальних (регіональних) війн; зберігається небезпека актів міжнародного тероризму, зв'язаного, насамперед, з торгівлею зброєю і наркотиками. Природно, головне завдання воєнної політики в мирний період - попередження війни і зміцнення національної та міжнародної безпеки. Воєнна безпека - прерогатива не тільки Міністерства оборони України, але й силових міністерств і відомств, в компетенцію яких входить формування воєнної політики і оборони України. Керівництво і координації дій всіх силових структур держави по забезпеченню воєнної безпеки покладаються на міжвідомчий орган - Раду національної безпеки та оборони України. На відміну від минулого, коли джерело і масштаби воєнної загрози досить відомі і фінансування військових програм мало стійкий і тривалий характер, то в сучасних умовах склалася зовсім інша ситуація. Планування у сфері забезпечення воєнної безпеки охоплює багатоетапний процес, спрямований на визначення всього необхідного для розвитку воєнної безпеки. У сфері воєнної безпеки України залишається ще багато проблем. У воєнній доктрині України відзначається, що в мирний період здійснюється прогнозування мети і характеру можливої війни і заходи для її попередження. В воєнний період здійснюється мобілізація всіх матеріальних і людських ресурсів країни для відсічі збройній агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його можливості продовжувати війну і припинення воєнних дій за умов, вигідних для забезпечення суверенітету України. . Система факторів забезпечення безпеки Система факторів складна І багатогранна. Використовуючи забезпечення безпеки різноманітні підстави для класифікації, їх поділяють на зовнішні і внутрішні, об'єктивні і суб'єктивні. Особливе місце серед них займають внутрішні фактори. В економічній сфері: рівень і темпи розвитку продуктивних сил; можливість використання досягнень науки і техніки у виробництві; темпи зростання добробуту; можливість участі в міжнародній інтеграції; характер підготовки кваліфікованих кадрів та ін. В соціально-політичній сфері: характер політичного керівництва суспільством; політичний плюралізм; рівність або нерівність всіх членів суспільства; відсутність або наявність національного гноблення або дискримінації; ступінь інтернаціональної єдності суспільства; рівень розвитку демократії та участі широких мас в управлінні справами суспільства; ступінь забезпечення реальних прав і свобод громадян; характер образу життя; ступінь довіри і підтримки громадянами державної влади та інші. В духовній сфері: характер панівних світоглядних та ідейно-політичних настанов; ідейний плюралізм і ступінь ідейної єдності суспільства; рівень ідейно-моральної зрілості громадян; характер культури і рівень розвитку освіти; можливість доступу до знань і участі всіх членів суспільства у створенні духовних цінностей і засвоєнні досягнень культури та інші. Існує ряд факторів, сприятливих утвердженню сучасної концепції міжнародної та національної безпеки: процес інтеграції та інтернаціоналізації світового співтовариства, що дедалі більше набуває характеру об'єктивної закономірності суспільного розвитку, підтримка і симпатії ідеї без'ядерного, ненасильного миру серед широких народних мас, незалежно від політичної класифікації їх держав і режимів; прогресивна діяльність представників воєнно-політичного керівництва різноманітних держав та інших впливових політичних кіл і сил.

Сучасне питання «сили». Силові фактори впливу на міжнародні відносини.

Ще з давніх часів сила трактувалася як один з важливих інструментів держави у досягненні

бажаних цілей як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Така тенденція збереглась і до сьогодні.

Проте все ще відкритим залишається питання щодо змістового наповнення поняття «сила», що

підтверджується наявністю чималої кількості підходів до визначення сили держави у сучасній

Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.uaУкраїнська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 25, 2013

131

теорії міжнародних відносин. Цілком очевидно, що зміст поняття «сила» не є постійним, а залежить

від особливостей розвитку і побудови міжнародної системи конкретного періоду, які власне і

сприяють виникненню нових параметрів сили. Відтак актуальність досліджуваної теми зумовлена

потребою у переосмисленні поняття «сила» з урахуванням тих чинників, які були характерними для

конкретного періоду становлення системи міжнародних відносин.

Проблематикою змістового наповнення поняття «сила» займаються такі зарубіжні вчені, як

І. Валлерстайн, Р. Ґилпін, Р. Кохейн, Дж. Най, А. Хіршман та ін. З-поміж вітчизняних дослідників

варто виділити напрацювання С. Шергіна, М. Капітоненка, О. Їжака та ін. Оскільки вивчення саме

силового аспекту міжнародної взаємодії проводилося тільки у комплексі з іншими проблемами, то

метою роботи є уточнення змістового наповнення поняття «сила» з урахуванням сучасних

тенденцій міжнародних відносин.

Як відомо, до основних класичних теорій належать політичний ідеалізм та реалізм, які й

створили теоретичні передумови для виникнення низки інших течій у політичній науці, зокрема,

неокласичних та посткласичних. Якщо теоретики політичного ідеалізму вкладали у поняття «сила»

значення військової могутності держави (наприклад, Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, І. Бентам та ін.), то у

політичному реалізмі (Г. Моргентау, Р. Арон та ін.) зміст сили розкривається не лише через

військову складову, а й з врахуванням економічного, ідеологічного тощо потенціалів держави. Що

ж стосується неокласичних та посткласичних теорій, а також геополітики та теорії еліт, то поняття

«сила» держави тут набуває значно ширшого змістового та функціонального наповнення.

У межах теорії геополітики варто відзначити напрацювання Л. Ґумпловича, Р. Челлена та

А. Мехена. Так, Л. Ґумплович сформулював головні та вторинні закони зовнішньої політики,

з-поміж яких виокремив постійну боротьбу між сусідніми державами за прикордонну лінію.

Натомість до вторинних законів зарахував прагнення держави збільшувати свою могутність та

запобігати посиленню могутності сусіда, контроль держави над торговельними шляхами методом

найменшого опору, нарощування її воєнної сили, що, на переконання Л. Ґумпловича, є основою

зовнішньої політики, адже саме зовнішня політика безпосередньо визначає статус держави та її

активність на міжнародній арені [7, с. 308].

Натомість Р. Челлен порівняв державу з живим організмом, який складався з п’яти основних

частин, а саме: геопросторової, демографічної, економічної, соціальної та політичної сфер. Що ж

стосується сили держави, то, за Р. Челленом, вона визначалася за розміром території, її компакт-

ністю, а також зручністю комунікаційної структури [7, с. 310].

Цікавий підхід обґрунтував А. Мехен, який розглядав силу держави через три складові,

зокрема: географічне положення країни, її національний характер та морську силу [7, с. 311].

Поняття морської сили тут ґрунтується на свободі морської торгівлі, де військово-морський флот

виконує функцію гаранта. Морська цивілізація асоціюється з торговельною, оскільки головна

перевага моря визначається тим, що перевезення товарів водним шляхом завжди було легшим та

дешевшим, ніж суходолом. Проте морська торгівля потребує підтримки з боку Військово-морсь-

кого флоту, особливо під час війни, що цілком підтверджує доцільність між пожвавленням торгівлі

та розвитком Військово-морського флоту. Однак варто зазначити, що під морською силою

дослідник розуміє поєднання низки елементів, які представлені у вигляді формули:

Морська могутність = Військово-морський флот + Торговий флот + Морські бази [7, с. 311].

Представники теорії еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) ототожнювали державу з політич-

ним організмом, який складався з двох класів: керуючих і керованих. Правляча еліта (клас керую-

чих) завжди вирізнялася моральністю, вищим рівнем інтелектуального розвитку та матеріальною

перевагою. Що ж стосується мас (клас керованих), то, на переконання Г. Моски, вони завжди

апатичні і схильні підкорятися силі лідера, який, щоб зробити еліту невразливою, повинен володіти

силою переконання і бути готовим до застосування силових методів. Г. Моска вважав, що «…сила як

військова могутність відігравала важливе значення на ранніх етапах розвитку суспільства, проте в

сучасному суспільстві визначальна роль відводиться моральній та матеріальній перевагам, що

пояснюється взаємозалежністю політичної влади і багатства (як багатство створює політичну владу,

так і сама влада створює багатство)» [2].

Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.uaУкраїнська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 25, 2013

132

Подальша трансформація змістового наповнення поняття «сила» відслідковується у теоретич-

них положеннях постмодернізму. Поняття «сила» (А. Тойнбі, М. Хайдеґґер та ін.) розглядається як

«ілюзорна концепція, що нічого не розкриває, оскільки їй не можна протиставити незалежні факти»

[4]. Попри таке скептичне трактування сили, постмодерністи все ж визнали, що сила – це

«можливість маніпулювання, управління цінностями та сприйняттями» [4]. Варто також наголосити

на тому, що багато прихильників постмодернізму (П. Діседжер, М. Фуко та ін.) вживають поняття

«четверте обличчя» сили, де під силою розуміють «здатність створювати нові суб’єкти відносин та

змінювати пріоритетність інтересів у світовій політиці [4; 10, с. 693–694]. Загалом поняття «сила» у

теорії постмодернізму зводиться до здатності впливати на уявлення, цінності та бажання,

створювати альтернативні світи та руйнувати світи, створені іншими [4].

Доволі своєрідне тлумачення поняття «сила» представлене у теорії неомарксизму. Теоретики

цього підходу дещо оновили та розширили поняття «сила», запропоноване К. Марксом (якого, з

одного боку, називають першим постмодерністом за його заклики змінювати світ, а з іншого, –

основоположником течії марксизму). Якщо, на його переконання, сила у міжнародній політиці – це

одночасно «і засіб примусу, і здатність протистояти такому примусу» [4], то з позиції ідеологів нео-

марксизму (І. Валлерстайн, А. Франк, Ф. Кордозо) сила є комплексним поняттям, що включає в себе

економічну, політичну та соціальну складові. Проте основна роль все ж відводиться економіці [9].

Слід зазначити, що неомарксисти вбачають джерело сили у незбалансованості світових систем

виробництва та розподілу, а її прояви – у «структурному насильстві» [4]. Нагадаємо, що структурне

насильство – це неявне насильство мирного часу, яке характеризується цілеспрямованим пригнічен-

ням через нав’язування несправедливих правил [3]. Невід’ємною складовою такого виду насильст-

ва, на думку теоретиків неомарксизму, в тому числі і використання сили на міжнародній арені, є

здатність формувати міфи, образи та уявлення, створюючи у такий спосіб певний тип міжнародної

взаємодії [4].

Наприкінці 1970-х – початку 1980-х рр. політичний реалізм відродився у новому, дещо

реформованому вигляді – неореалізмі, або структурному реалізмі. Теоретики неореалізму

(К. Волтц, Р. Ґилпін та ін.) у своїх ідеях зберегли такі основні поняття теорії політичного реалізму,

як національний інтерес, боротьба за владу, в тому числі і поняття «сила» [9]. Проте останнє розгля-

далося вже не лише з позиції військової могутності. Так, Р. Ґилпін стверджує, що сила держави

включає в себе як її збройні сили, так і економічні можливості та технологічну ефективність. Так

само і К. Волтц стверджує, що основну роль у міжнародних відносинах відіграють матеріально-

силові чинники. Провідною тезою неореалізму є твердження про те, що сила державі необхідна не

для боротьби за виживання, а для підвищення рівня свого добробуту, що, своєю чергою, дає

можливість реалізувати головну мету держави – підвищення свого статусу та зростання у ієрархії

міжнародних систем [7, с. 257–261].

Поняття «сила» стало предметом вивчення і теоретиків політичного неолібералізму. Основна

увага тут приділяється проблемам співробітництва та взаємозалежності між учасниками міжнарод-

них відносин. Представники теорії неолібералізму (М. Ніколсон, Ч. Ліпсон, С. Стрендж, А. Хірш-

ман та ін.) надали поняттю «сила» дещо нового значення у зіставлення з ідеями теоретиків політич-

ного ідеалізму та реалізму. На їх переконання, сила, у значенні військової могутності, втратила свої

переваги на міжнародній арені, що насамперед пов’язано з появою нових ознак у міжнародних

відносинах, таких як транснаціоналізм тощо [4].

Варто зауважити, що у межах теорії неолібералізму розвинулись два напрями: плюралізм та

теорія світового суспільства [7, с. 262].

Якщо теоретики «світового суспільства» (Дж. Бартон, Р. Фолк, Г. Кларк та ін.) не надають

поняттю «сила» великої уваги, то представники плюралізму (Дж. Най, Р. Кохейн, Дж. Розенау) у

своїх теоретичних напрацюваннях значне місце відводили саме дослідженню сили держави.

Значний внесок у тлумачення поняття «сила» та у розвиток плюралізму загалом зробили Р. Кохейн

та Дж. Най. У своїй праці «Power and Interdependence: World Politics in Transition» (1977 р.) дослід-

ники сформулювали теорію «комплексної взаємозалежності», тим самим надавши поняттю «сила»

цілком нового значення. Ця теорія спростовує твердження про визначальну роль військової сили

Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.uaУкраїнська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 25, 2013

133

держави під час здійснення зовнішньої політики і наголошує на необхідності трансформації сили

відповідно до становлення нових форм міжнародних відносин [6].

Р. Кохейн та Дж. Най визначають силу як «здатність суб’єкта змусити інших зробити щось,

чого вони раніше не робили (і при цьому за прийнятною для діючої особи «ціною») [1]. Для

кращого розуміння цієї здатності при взаємозалежності держав було введено два додаткові поняття:

«чутливість» та «вразливість», які й визначають неолібералістичне розуміння поняття «сила». Під

«чутливістю» Р. Кохейн та Дж. Най розуміють те, як швидко зміни в одній державі призводять до

відчутних змін в іншій, наскільки значними є ці наслідки. Що ж стосується «вразливості», то вона

залежить від відносної доступності та ціни альтернатив, перед якими постають різні актори [4].

Не можна оминути увагою і те, що поняття «сила» отримало подальший розвиток у межах

концепції «м’якої» («soft power») та «розумної сили» («smart power»), основоположником яких

вважають Дж. Ная. Усі актори міжнародних відносин, на переконання дослідника, мають ієрархію

цінностей, на яку можна здійснювати вплив за допомогою переконання. Відтак під «м’якою силою»

Дж. Най розуміє «здатність домагатися бажаного результату через добровільну участь суб’єктів

міжнародної взаємодії, а не за допомогою примусу чи виплат» [8]. У своїй книзі «Soft Power: The

Means To Success In World Politics» (2004 р.) теоретик виділяє три основні джерела м’якої сили,

зокрема: культуру, політичні цінності та зовнішню політику [12, с. 11]. Концепція «розумної сили»

з’явилася як логічне продовження ідеї «м’якої» сили. За Дж. Наєм, «розумна» сила – це насамперед

здатність комбінувати «жорстку» та «м’яку» сили в ефективну стратегію [13, с. 43]. Щодо джерел

реалізації «розумної» сили, то, проаналізувавши визначення самого поняття, можемо зробити

висновок, що джерела «жорсткої» чи «м’якої» сили, зокрема примус, виплати та приваблення є

одночасно й джерелами «розумної» сили. Проте, якщо в окремих випадках «жорсткої» чи «м’якої»

сили джерела застосовуються незалежно одне від одного, то у випадку «розумної» – застосування

здійснюється як комбінування джерел і «жорсткої», і «м’якої» сил [11].

Схожий до плюралістського підхід щодо визначення сили знаходимо у теорії політичного

конструктивізму, яка виникла в 1990-х рр. як критика на погляди прихильників неореалізму та

неолібералізму. На переконання теоретиків конструктивізму (Р. Джервіс, М. Уайт та Х. Булл), сила,

окрім військової складової, повинна також включати культуру, ідеологію, знання. Відтак причиною

виникнення конфліктів у міжнародному середовищі слугує недостатній рівень близькості культур і

суспільної практики людей, держав тощо [5].

Отже, кожен з вищенаведених підходів до розуміння змісту поняття «сила», зокрема геопо-

літичний, елітарний, постмодерністський, немарксистський, неореалістський, неолібералістський,

плюралістський та конструктивістський, відображає ті характерні особливості суспільних процесів

та явищ, які були притаманні конкретному періоду розвитку міжнародної системи. Сьогодні,

враховуючи сучасні тенденції міжнародних відносин, в основі яких лежить становлення та

підтримка миру в усьому світі, актуальним є визначення сили держави у межах концепції «м’якої

сили» Дж. Ная з можливістю подальшої трансформації у концепцію «розумної сили». Підґрунтям

для такого твердження виступає той факт, що стратегія «м’якої сили» має не лише теоретичний

характер, а й знайшла практичне застосування у зовнішній політиці провідних країн світу. Для

прикладу, така країна, як США, вже встигла сформувати потужний капітал «м’якої сили». Щодо

сучасних прикладів реалізації американської «м’якої сили», то сюди можна зарахувати таке: США є

країною-лідером, яка приймає найбільшу кількість іноземних студентів; CША лідирує за кількістю

Нобелівських лауреатів; 85 % кінофільмів, які дивляться у світі, створені американським Голліву-

дом. Китай сьогодні також активно впроваджує в дію стратегію «м’якої сили». Прикладами

реалізації «м’якої сили» є значна економічна підтримка Китаєм найбідніших країн Південно-Схід-

ної Азії; уряд КНР щедро фінансує стажування та мовні курси для представників органів державної

влади та неурядових організацій країн Індокитаю та АТР; проведення різноманітних акцій культур-

ного характеру, які якнайповніше представляють позитивні ознаки китайської культури з акцентом

на економічні здобутки Китаю тощо. Такі країни, як Росія, Туреччина, Індія та Японія, також

успішно використовують та нарощують стратегію «м’якої сили».

Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.uaУкраїнська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 25, 2013

134

Незважаючи на те, що у ХХІ ст. міжнародні актори здебільшого прагнуть змінити стратегію

поведінки з «жорсткої» на «м’яку», проте будь-яка з них й сьогодні ґрунтується на понятті «сила».

Відтак питання змісту поняття «сила» все ще залишається актуальним. Під впливом сучасних

аспектів міжнародного життя держави все активніше застосовують нові способи впливу на інших

акторів міжнародних відносин, що зумовлює потребу у дослідженні перспективних джерел сили та

здійсненні їх порівняльного аналізу. Це уможливить виокремити найефективніші для міжнародної

практики силові ресурси початку ХХІ ст.