Висновки

Регіон Близького Сходу та Східного Середземномор'я протягом багатьох століть служив місцем зіткнення культур і цивілізацій і в той же час полем боротьби великих держав. З XVI ст. він був об'єднаний під владою мусульманської Османської імперії. Її ослаблення до кінця XVIII століття поставило питання про подальшу долю великих територій, розташованих на трьох континентах. У XIX ст. «Східне питання» перетворилося в одну з найбільш складних дипломатичних проблем, в якій так чи інакше були зацікавлені всі великі держави «європейського концерту». Залежно від обставин кожна з держав або могла підтримувати єдність Османської імперії або сприяти її розпаду, але в обох випадках імперія розглядалася не як повноцінний суб'єкт міжнародних відносин, а скоріше як об'єкт політичного впливу ззовні. Навколо її майбутнього розгорнулося гостре суперництво держав, яке тісно перепліталося з внутрішніми процесами в країні – ростом визвольного руху нетурецьких народів і спробами влади модернізувати країну і централізувати її управління.

В роботі я розглянув 3 етапи, пов'язані із загостренням «Східного питання» в першій половині XIX століття. Перший період був обумовлений повстанням у Греції за незалежність проти Туреччини та російсько-турецькою війною 1828-1829 рр. Для другого етапу характерна відмова з боку Англії і Франції підтримати Туреччину в придушенні повстання в Єгипті. Росія, навпаки, допомогла Османської імперії і в 1833 році був підписаний таємний російсько-турецький договір про виключне право Росії користуватися Чорноморськими протоками. Завершальною стадією є дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни.

Але актуальності «Східне питання» не втратило після підписання Паризького мирного договору 1856 року. «Східне питання, незважаючи на ріки крові, яких воно коштувало Європі, сьогодні нерозв'язане ще більше, ніж коли-небудь раніше»[82], - писав на початку 1857 року новий російський міністр закордонних справ князь А. М. Горчаков. Наступні десятиліття стануть свідками нових криз, політичної напруженості і нових війн, джерелом яких з'явиться те ж «вічне східне питання». Кримська війна і Паризький конгрес стали кордоном цілої епохи міжнародних відносин.

Остаточно припинила існування «віденська система». Їй на зміну прийшли інші системи союзів і об'єднань європейських держав, насамперед «кримська система» (Англія, Австрія, Франція), якій судилося недовге життя. Великі зміни відбувалися і в зовнішній політиці Російської імперії. Замість колишньої солідарності трьох північних дворів у ході Паризького конгресу почало намічатися російсько-французьке зближення. Ще більш важливим стала зміна самого напрямку російської політики.

У квітні 1856 р. був звільнений у відставку К. В. Нессельроде, який стояв на чолі міністерства протягом чотирьох десятиліть. Мине кілька місяців, і Європа почує знаменну фразу А. М. Горчакова: «Росія зосереджується»[83], тобто починає приділяти головну увагу внутрішнім проблемам, а на зовнішньополітичній арені діє обережно, заліковує рани і збирає сили. Це буде новий курс російської політики, що відповідає завданням нової епохи.