1.2 Ункияр-Іскелесійський мир Туреччини та Росiї і боротьба великих держав у «Східному питанні»

У 30-х роках XIX столiття «Східне питання» знову стає центральною подiєю в європейському дипломатичному життi через конфлiкт туркiв iз єгиптянами. Один з наймогутнiших турецьких васалiв, єгипетський паша Мехмед-Алі, повстав i вiйною пiшов проти свого володаря. Захопивши Сирію, армiя Єгипту, яка була набагато краще озброєна та навчена, ніж султанське вiйсько, вiдправилася на пiвнiч, і 21 грудня 1832 р. у Конiївськiй битвi, Ібрагім, син Мехмеда-Алi повністю знищив турецьке вiйсько. Турецький володар Махмуд II опинився в небезпечнiй ситуацiї: вiн не мав бiльше нi часу, нi грошей для того аби зiбрати нову, хоча б маленьку армію[31].

Махмуд II почав просити допомоги у держав. Проте дипломатiя французiв, яка давно розглядала Єгипет і Сирію як потенцiйну свою майбутню сферу впливу, постiйно вiдмовляла йому в допомозi. Англiйський кабiнет-мiнiстр, Пальмерстон, вирiшив запропонувати Махмуду II почекати деякий час, коли зможе надати допомогу австрійська держава: вiн мав на метi не доводити Махмуда II до прийняття поганого для Англiї рiшення, звернутися за допомогою до росiйського царя. Кабiнет-мiнiстр Пальмерстон вважав, що можна виконати усi потрiбнi справи з позитивним для Англії пiдсумком, якщо зробити це австрійськими руками[32].

Але сталося не так як передбачалося. Перш за все, австрiйське вiйсько аж нiяк не було готовим давати вiдсiч непереможнiй армiї Єгипту в гарячих, малоазiйських пустелях; по-друге, Клеменс Меттерніх, стиснувши серце, змушений був погодитися з небезпечною російською полiтикою на Сході, заради збереження свого великого i могутнього союзника у протистояннi з революційними настроями на європейському континентi. Тому менш за все Меттернiх хотiв відкритої сварки з росiйським царем. Микола I швидко, ще до початку Коніївської битви, дав зрозумiти, що може надати султановi збройну пiдтримку в його боротьбi проти Ібрагіма; а ще раніше генерал росiйських вiйськ Н. Н. Муравйов несподiвано висадив свої загони на березі Босфору. Всю можливу загрозу від допомоги росiйського царя султан розумiв дуже добре. Невдовзi незадоволений питанням яке поставив посол Англiї, про те, як взагалi турецький султан мiг дати згоду на прийняття «допомоги» від росiйського царя, один занiмаючий посаду Дивану ще раз продублював промову Махмуда: « В той час, коли людина тоне, бачачи змiю прямо бiля себе, тодi вона з останнiх сил вчепиться за неї, заради того аби не потонути»[33]. Пiсля того, як Н.Н. Муравйов влаштувався як слiд на Босфорі, вiн вирушив до турецького володаря у виглядi спеціального посла від росiйського царя з доволi цiкавою пропозицією: у випадку, якщо султан захоче, Микола I буде вимагати від повсталого намiсника Єгипту Мехмеда-Алі, аби той у термiновому порядку вiдводив свої армiї I негайно наказав Ібрагіму повертатися до Єгипту. Якщо Мехмед-Алi вiдмовиться, у такому разi Микола I оголосить йому вiйну[34].

Однак єгипетський паша не бажав коритися, та ще й султан дуже довго зволікав, аби дати згоду Миколі I. Крiм того, паша Ібрагім вирiшив рушити далi в пiвнiчному напрямку. В абсолютнiй паніці султан Махмуд був готовий зважитися на всi умови, і вже 3 лютого 1833 р. представник Росiї у мiстi Константинополь, А. П. Бутенев, здобув, нарешті, цю довгоочікувану дипломатичну угоду: султан фактично просив Миколу I про допомогу у боротьбi проти повсталого Мехмеда-Алi. Російська флотилiя, вже протягом довгого часу знаходилася напоготовi в Севастополі, почала вiдпливати i вирушила у Константинополь. 20 лютого 1833 р. флот Росiї вже розташовується в босфорськiй протоцi. Пiсля чого посол з Францiї, адмірал Руссен метнувся до султана Махмуда, палко намагаючись умовити, щоб вiн попросив Миколу I вiдвести росiйську флотилiю. Посол з Англiї мав на метi теж саме, що й Руссен, тому пiдтримав його. Вони обидва оголосили про те, що в разi захоплення мiста росiянами, у термiновому порядку покинуть Константинополь. Це вказувало на те, що англiйська та французька держави зможуть пiдтримати Махмуда, у разi його відмови вiд росiйської допомоги. Султан Махмуд бажав домогтися від посланця Руссена, щоб Англiя була зобов'язана надати підтримку Туреччинi проти повстанцiв, і врештi решт посол узгодив це зобов'язання разом з турецьким міністром закордонних справ[35].

Мехмед-Алі прекрасно знався на дипломатiї, i чудово бачив, те що французам лише хотiлося вiдправити додому флотiлiю Росiї, а пiсля того, як вони цього доб'ються, не стануть докладати ані трохи зусиль щоб вгамувати повстанця Ібрагіма. Султан Махмуд мав чудову нагоду переконатися, що Руссен, як втiм i всi без виключення англійці його надурили. У той ж самий час приходять не дуже втiшнi новини: повстанськi агенти, таємно забралися у Смирну, i швидко спровокували там масовi заворушення. Султан прямо наголошував на тому, що знову буде звертатися до А. П. Бутенева, і міністри Туреччини одразу повідомили останнього про те що султан погоджується з умовами, щоб флотилiя росiйської iмперiї не покидала босфорську протоку. А. П. Бутеневу залишалося лише дружелюбно нагадати, що російська ескадра навiть не збиралася зсуватися зi свого місця, так як Бутенев мав у себе лише усний, а не письмовий договiр про відведення флоту. 2 квітня 1833 р. на чорноморському узбережжi, поблизу Босфора, вже знаходилися новi росiйськi морськi сили, ще через деякий час з'явилася третя ескадра. На сушу висадилося близько 14 тисяч росiйських воїнiв[36].

Р. Пальмерстон та його партнери дипломати з Францiї перебували у великому замiшаннi. Все було доволi зрозумiло, тiльки леше словами не вийде чогось домогтися. Треба було негайно рятувати турецького султана вiд намiсника Єгипту швидкими заходами, або доведеться віддавати Константинополь в руки росiйської iмперiї, якщо погодиться султан Махмуд. Врештi-решт посол Англiї Д. Понсонбi разом з Руссеном покликали флотилiї своїх країн до Єгипту та змогли домогтися пiдписання мирної угоди мiж єгипетським пашею i султаном. Мир пiшов на користь Мехмеду-Алi, який розширив кордони своїх володiнь завдяки цiй угодi. Як би там не було Константинополь залишався недоторканним. Проте європейським державам, як i султану було зрозумiло, що Iбрагiм побоювався разом зi своїми воїнами не плаваючих, десь поруч французьких чи англiйських кораблiв, а насамперед росiйського вiйська, яке вже знаходилось на босфорському березi в Малiй Азiї. Турецький султан був дуже задоволений допомогою, яку йому надав Микола I, а також переданим царським генерал-ад'ютантом Орловим повiдомленням про те, що помiчники Турецької держави 11 липня 1833 р. будуть готовi покинути дружнi береги та вiдправитися додому в Севастополь[37].

Недарма граф Орлов знаходився перед цими подiями в Константинополi протягом двох мiсяцiв. Пiсля цього в паризьких та англiйських дипломатичних колах почали говорити про те, що на той момент, ще у червнi залишалася в мiстi тiльки одна людина, яку не пiдкупив О. Орлов, а це власне сам правовiрний володар, Махмуд II — i те тiльки через те, що генерал Олексiй Федорович тепер вважав це марною тратою. Однак лише цією дією, звичайно ж, не можна дати пояснення вражаючому дипломатичному успiху, який припав на долю ще за чотири днi до вiдпливу росiйської ескадри з Босфору, саме дипломату Орлову. Доволi вiдома у дипломатичних лiтописах угода була пiдписана дипломатами Туреччини та Росiї 8 липня 1833 р. у містi Ункияр-Іскелессія. У цьому мiстечку росiйський цар змiг здобути свою нову перемогу, в дипломатичному планi — набагато кращу, ніж адрианопольский договiр, причому вiн перемiг, не використовуючи вiйськовi методи, а лише за допомогою вправного маневрування[38].

Російська та турецька держави з цього моменту були зобов'язанi надавати допомогу один одному у тому випадку, коли почнуться вiйськовi дiї зi сторонньою державою, як сухопутними так i морськими вiйськами. Крiм цього держави були повиннi допомагати один одному також у випадку заколотiв всереденi однієї з двох країн. Турецька держава повинна була не пропускати вiйськовi кораблi в дарданельску протоку, якщо росiйська iмперiя почне вiйну з будь якою державою, причому, при всiх умовах, босфорська протока повинна залишатися вiдкритою для проходу росiйських кораблiв[39].

Ункияр-Іскелессійський мир став головною причиною посилення англо-російського конфлiкту, i це дуже розлютило Р. Пальмерстона. В правлячому колi Англiї і в багатьох об'єднаннях великої буржуазії, видiлилося двi групи, якi дотримувалися двох рiзних напрямкiв щодо питання про Росiйську iмперiю та Туреччину. Прихильниками першого напряму були: публіцист, засновник «Ліги боротьби проти хлібних законів», проповiдуючий вiльну торгівлю Річард Кобден, а також член парламенту Джон Брайт; представником іншого — лорд Генрі Пальмерстон, за яким йшла переважна більшість у парламенті і поза його. Р. Кобден неодноразово висловлював свої погляди в промовах, статтях і в спеціальній брошурі «Росія» («Rossia»), випущеної в 1836 р. Ці погляди зводилися до того, що в російсько-турецькі відносини не слід втручатися ні дипломатично, ні в особливості збройною рукою[40].

Якщо навіть припустити, що Росія утвердиться в Константинополі, від цього ні англійська промисловість, ні торгівля, ні судноплавство нічого не втратять. Росіяни не можуть економічно конкурувати з англійцями, і Англія буде головувати у всіх країнах Леванту. А що в Константинополі буде російська поліція, то це скоріше сприятлива обставина. Порядку і безпеки буде більше, ніж при турецькій поліції. Не ведучи з Росією дипломатичної боротьби, можна укласти з нею вигідні торговельні договори. А більше нічого для Англії і не потрібно.

Генрі Пальмерстон і його преса не переставали різко нападати на погляди Р. Кобдена і його друзів. Для Р. Пальмерстона і більшості не тільки консерваторів, але і вігів (у лавах яких значився і він сам) пустити Росію в Константинополь означало через кілька років побачити її в Індії. Охорона усіма дипломатичними і військовими засобами як Туреччини, так і Персії від поглинання їх Росією визнавалася прямим обов'язком і основним завданням британської політики. Для Англії втратити Індію означало б уподібнитися Голландії або Бельгії. Борючись проти царських підступів і завойовницьких прагнень Туреччини, Р. Пальмерстон і його однодумці боролися, на їхню думку, за існування Англії як великої держави. У англійського міністра з'явилася думка: «розширити» Ункияр-Іскелессійський договір шляхом «включення» в нього всіх великих європейських держав. Іншими словами, якщо відкинути навмисно заплутаний дипломатичний стиль, лорд Пальмерстон бажав знищити Ункияр-Іскелессійський договір і гарантувати недоторканність турецьких володінь підписами не тільки Росії, але й Англії, Франції і Пруссії. Р. Пальмерстон навіть задумував з цією метою конференцію в Лондоні[41].

Миколі I вдалося зірвати конференцію, але маневр Р. Пальмерстона ставив царя в скрутне становище. Однак цареві знову пощастило: французька дипломатія почала явно і навіть демонстративно підтримувати єгипетського пашу. З часу вступу Луї Адольфа Тьєра в кабінет стало ясно, що французька дипломатія прагне в тій чи іншій мірі накласти руку на Сирію, а якщо справа піде на лад, то й на Єгипет. Генрі Пальмерстон був цим незадоволений. По-перше, він ні за що не хотів зміцнення французького впливу в Єгипті та Сирії; по-друге, новий виступ Мехмеда-Алі давало Миколі I право, на точній підставі Ункияр-Іскелессійського договору, втрутитися в турецько-єгипетський конфлікт і навіть зайняти Константинополь. Р. Пальмерстон негайно вжив заходів. Через австрійського дипломата в Лондоні, барона Ф. Неймана, він повідомив К. Меттерніха, що вирішив боротися проти наміру французів, які вже завоювали Алжир, забрати ще й Єгипет і «вигнати Англію» з Середземного моря. Негайно ж запрацювала австрійська дипломатія, яка дала знати в Петербург про заяву лорда Пальмерстона. Микола I побачив добру нагоду увійти в контакт з англійцями що до турецько-єгипетському питання, ізолювати ненависну «революційну» липневу монархію з «королем барикад» Луї-Філіппом і розбити угоду між Англією і Францією з усіх основних дипломатичних питань, що так майстерно встановив Шарль Моріс Талейран під час свого чотирирічного перебування в Лондоні (1830-1834 рр..) в якості посла. За спиною А. Тьєра почалися секретні переговори між «східними монархіями», — як тоді прийнято було називати Росію, Австрію і Пруссію, — і Р. Пальмерстоном. Нічого про це не знаючи, А. Тьєр постарався в червні 1840 р. за посередництвом французького посла в Константинополі, Понтуа, настояти на видалення великого візира Хозрева-паші, який вважався ставлеником Миколи I і затятим ворогом Мехмеда-Алі[42].

У відповідь на це 15 липня 1840 р. в Лондоні було підписано угоду між чотирма державами — Англією, Австрією, Пруссією і Росією. Ця угода справедливо розцінювалася Карлом Марксом як спроба відновлення Священного союзу проти Франції[43].

Керівні міністри Луї-Філіпа, А. Тьєр та Ф. Гізо, були обурені не тільки змістом цієї угоди, цілком спрямованої проти єгипетського паші і на користь султана, але й тим, що воно було укладено потай від французів. «Я завжди був прихильником союзу Франції з Англією, — навіщо ви розбили цей союз?»[44], — сказав Адольф Тьєр англійському послові Е. Бульвер-Литтону, дізнавшись про угоду 15 липня 1840 р.

Микола I радів. Російський посол у Лондоні Ф. В. Бруннов, дипломат розумний і спостережливий, мав, проте, найшкідливішу, чисто царедвірницьку манеру доносити до Петербурга не те, що насправді відбувалося, а те, що бажано було і приємно цареві прочитати в його повідомленнях. Так, він безмірно перебільшив у своїх доповідях значення дипломатичної перемоги, здобутої над Росією Францією 15 липня 1840 р. І Микола I, збитий з пантелику Філіпом Брунновым, став з тих пір уявляти, що відносини між Францією і Англією безнадійно зіпсовані і що тепер можна подумати і про те, щоб у зручний момент поєднатися з Англією. Микола I намагався здійснити цю думку. Він велів передати Генрі Пальмерстону, що якщо Франція оголосить війну Англії, то він стане на бік Англії. Люта кампанія французької преси проти Англії, раптово розвинулася по явному сприянню з боку А. Тьєра, здавалося, цілком підтверджувала запевнення Ф. В. Бруннова, що відтепер можна чекати відновлення добрих відносин з Англією і розраховувати на них. Р. Пальмерстон, здавалося, направив весь свій бойовий темперамент проти А. Тьера і проти Ф. Гізо, який змінив Адольфа Тьєра на посаді міністра закордонних справ (у тому ж 1840 р.). Але одночасно він спритно використовував оману царя, для того щоб перешкодити поновленню в 1841 р. Ункиар-Іскелессійського договору, восьмирічний термін якого як раз закінчився .[45].

13 липня 1841 р., за згодою царя, був укладений між Туреччиною, з одного боку, і Росією, Англією, Австрією, Пруссією і Францією — з іншого, договір про Босфор і Дарданеллу: було постановлено, що протоки будуть закриті для військових суден усіх держав, поки Туреччина не перебуває у війні; під час війни Туреччина має право пропускати через протоки суди тієї держави, з якою їй буде вигідно змовитися. Микола I не протестував проти участі в договорі Франції; так без неї на цей раз і неможливо було обійтися, навіть з точки зору самого Генрі Пальмерстона. Франція перестала підтримувати Мехмеда-Алі, бачачи, що чотири держави виступають проти неї, а єгипетський паша задовольнився серйозними територіальними придбаннями і примирився з новим султаном Абдул-Меджидом, який змінив Махмуда II, помер у 1839 р[46].

Але головне досягнення в очах Миколи I залишалося в силі: Франція була скинута з рахунків у східному питанні; шлях до відвертого поясненню з Англією був відкритий. А тут ще вересень 1841 р. приніс відставку Генрі Пальмерстона. Упав вигістський кабінет лорда Вільяма Мельбурна, а з ним пішов і статс-секретар у закордонних справах Р. Пальмерстон. Новий консервативний прем'єр Роберт Піль славився русофильством; в ще більшій мірі іншому Росії, а головне, ворогом Туреччини вважався призначений Робертом Пилем новий статс-секретар з іноземних справ, лорд Джордж Эбердин. Дж. Эбердин вважав, що з переважної більшості питань Англія цілком може змовитися з Росією. І Микола I уявив, що до числа цих питань відноситься і питання про Туреччину[47].

Для другої чверті XIX ст. характерне нове звучання і ще більша гострота східного питання. Одним з найбільш гострих для європейської дипломатії було питання про режим Босфору і Дарданелли, які мали найбільше значення для чорноморських держав. Ще однією проблемою була боротьба розвинутих буржуазних держав за економічне переважання в Османській імперії. Посилення колоніальних протиріч в Туреччині йшло паралельно з розвитком капіталізму в Європі. У другій чверті XIX ст. виявляється новий аспект в історії східного питання. На порядок денний постає боротьба арабських народів і, в першу чергу Єгипту, за відділення від Османської імперії, що призвело до загострення східного питання взагалі і спричинило посилення втручання європейських держав у внутрішні справи Туреччини. Аспекти проблеми східної стали провідними в історії міжнародних відносин у 2-й чверті XIX ст.

Запекле суперництво між Єгиптом і Туреччиною породило гостру загальноєвропейську кризу, яка наочно показала два основних напрямки в протиріччях на Близькому Сході в ті роки: англо-французькі колоніальні розбіжності з-за Єгипту та Сирії і суперечності Росії з західноєвропейськими державами щодо питання про чорноморські протоки.

Перший турецько-єгипетський конфлікт привів до підписання Ункияр-Іскелесійського мирного договору між Росією і Туреччиною, другий до підписання Лондонських конвенцій 1840 і 1841 рр.., змінили докорінно правовий режим проток Босфору і Дарданелли (по суті, зводилися нанівець успіхи Росії, досягнуті в 1833 р., і були її дипломатичною поразкою). Європейська криза поклала край тривалому періоду в історії царської дипломатії (1801 -1841 роках), протягом якого вона засновувала свою політику на збереження цілісності Османської імперії і намагалася регламентувати відносини з Туреччиною на основі двосторонніх угод.