20.Зміни у політико-правовому становищі білоруських земель у хіі – XV ст. Боротьба проти литовських феодалів.

На початку XV ст. з'являється інший найважливіший орган влади-Сойм. Сойм обговорював головні питання внутрішньої політики, брав законодавчі акти, встановлював податки, вирішував судові питання, вибирав великого князя. До складу сойму входили пани-радні, найважливіші чини центрального та місцевого управління, представники духовенства, а також по 2 депутата від шляхти з кожного повіту. Всі посади у ВКЛ могла займати лише шляхта, християнської віри і уродженці ВКЛ. Адміністративні посади вважалися довічними, позбавити їх можна було тільки за тяжкі кримінальні злочини і лише за рішенням суду. У XIV-XVI ст. у ВКЛ оформилася обмежена станово-представницька монархія. Особливістю внутрішнього ладу ВКЛ було існування «магдебурзького права» - права міста на самоврядування. Першими у ВКЛ отримали магдебурзьке право Вільно (1387 р.) і Брест (1390 р.). Протягом XV-XVI ст. грамоти були видані майже всіх великих містах ВКЛ. Жителі цих міст були особисто вільними, їм гарантувалося вільне заняття ремеслом, торгівлею, освіта цехів.

21)Культура Білорусії хіі – хv ст. (білоруська мова, освіта, народна творчість, література, братства і школи, Георгій Скорина).

У середині XIII - XIV ст. всі землі Білорусі поступово увійшли до складу поліетнічної феодальної держави - ​​ВКЛ. Домінуюче демографічне становище Білорусі в межах ВКЛ і високий рівень культури білорусів визначили поліетнічний характер поширення їхньої мови. Мова білоруського народу XIV - XVIII ст. називається старобілоруською.Старобілоруська мова була в той час офіційною державною мовою ВКЛ, на ньому велося діловодство, писалися статути, грамоти, постанови сейму, літописи, хроніки, літературнітвори. Він був засобом спілкування між східно-слов'янським населенням і литовцями-Аукштайтії, жемоітамі. Наявність сильної держави гарантувало сприятливі зовнішні та внутрішні умови життя населення. Багато великих міста Білорусі в XV - початку XVI ст. домоглися магдебурзького права. З Загальноземський привілею 1447 прискорився процес законодавчого оформлення феодально-станового ладу. Формувалися основи культурної, мовної консолідації основного населення Білорусі. Це проявлялось: 1) у формуванні новогосвітогляду, ментальності, сприйнятливості до нових інтелектуальним, політичним, етносоціальних і конфесійним тенденціям; 2) в утвердженні нового укладу життя, 3) у відродженні античної спадщини в культурі для затвердження нових ідеалів і поглядів. У конкретних сферах духовного життя Білорусі ці тенденції відбивалися насамперед у книгодрукуванні, світській літературі, суспільно-політичних поглядах, загальнодержавному праві, освіті, образотворчому мистецтві, монументальній архітектурі; в соціально-культурному сенсі - в ренесансних формах життя і побуту, формуванні нових центрів міський культури, меценатство, розширенні міжнародних культурних зв'язків, оволодінні науками, мовами і лицарським мистецтвом. Підстава білоруського друкарства пов'язане з діяльністю видатного білоруського діяча, мислителя-гуманіста Франциска Скорини (бл. 1490-1551 рр..). Він видав у Празі 23 книги Старого завіту на літературному білоруською мовою. Пізніше у Вільно він організував першу на білоруській землі і у всій східній Європі друкарню і видав 2 книги: в 1522 р. - «Малу подорожню книжечку», в 1525 р. - «Апостол». Скорина розумів народ як цілісну спільність, об'єднану походженням, історичноюдолею, мовою. На його думку, в поняття ідеального громадянина входить мужність, справедливість, висока духовність. У 50-60-і рр.. XVI ст. друкарні були засновані в Бресті, Несвіжі, Заблудові, Вільно, Полоцьку, Мінську, Могильові, Слуцьку. Пінську та ін Розширюється мовну своєрідність книжкової продукції. Друга половина XVI ст. - Час пробудження громадської думки в Білорусі. Симон Будний видав надруковані білоруською мовою навчальні та полемічні твори «Катехізис», «Про виправдання грішної людини перед богом» і др.В останні десятиліття XVI ст. основним центром білоруського друкарства став Вільно, де більш-менш регулярно стали працювати друкарні братів Мамоничів і головного білоруського Свято-Троїцького братства. Безперечне верховенство у виданні польськомовної і латинської продукції для всього ВКЛ належало Віленської єзуїтської академії. Одночасно з виникненням білоруського друкарства в першій половині XVI ст. зароджувалася світська латиномовна література. Н. Гусовський в видав латиною поему «Пісня про зубра». В епоху Відродження триває літописання. З плином часу в літописах все більше місця відводиться художньої фантазії, в результаті вони стали нагадувати історичні повісті. Це «Хроніка Великого князівства Литовського» (1520), «Хроніка Биховця» (1530 -?). У другій половині XVI ст. хроніки і літописи поступово витісняються власне історичними і историко-полемічними творами На білоруську мову перекладалися твори європейських народів, що свідчить про розширення культурних зв'язків. На території Білорусі стали зводити будівлі в готичному стилі. Найбільш відомими готичними пам'ятниками Білорусі є Троїцький костел XV ст. в с Ішкольдь (Барановицький район), храми першої половини XVI ст. в с Синковічі (Зельвенська район), д. Мурованка (Шучінскій район), костел в с Гнєзно (Волковиський район) та ін

22)Характеристика джерел та наукової літератури з історії Сербії Х – XIV Сербія, офіційна назва Респу́бліка Се́рбія (серб. Репу̀блика Ср̀бија; Republika Srbija) — країна в центральній частині Балканського півострова, має в своєму складіКосово і Воєводину; площа 88 400 км²; столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990), за національністю в основному серби (бл. 6,7 млн, у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (бл. 40 000) тощо. Рельєф: родюча долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й літературна мова сербів:сербський варіант сербохорватської, абетка — за конституцією Республіки Сербія державною мовою є саме кириличний варіант сербської мови, хоча на практиці переважає латиниця (якою до 1945 року серби не користувалися взагалі); найрозповсюдженіша релігія: православ'я. Сербія заселена сербами й ін. слов'янськими племенами з 6-7 ст., до кінця 12 ст. перебувала під владою Римської (Ромейської) імперії (Візантії), у 13 і 14 ст. — незалежна держава, з 15 ст. входила до складу Османської імперії і частково (з 16 ст.) Священної Римської імперії. Після двох протиосманських повстань Сербія здобула у 1830 р. широку автономію, а у сербсько-османськійа війні 1876–1878 — повну незалежність і стала у 1882 королівством. У грудні 1918 увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого 1929 р. на Югославію, проголошену після визволення з німецької окупації (1941–1944) у листопаді 1945Соціалістичною Федеративною Республікою Югославії (СФРЮ) (мова — сербо-хорватська, релігія — православ'я).

Протистояння сербів і хорватів почалося ще у межах Югославії. Під час Другої світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після закінчення війни Сербія знову увійшла до складу Югославії. З 1986 Слободан Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за скасування статусу автономії для Косова і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і бажання вийти з федерації, Сербія формально скасувала автономію Косова у вересні 1990 р. Мілошевич був переобраний у грудні 1990, але у березні 1991 р. відбулися антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 р. почалася громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню. Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії та Герцеговини у 1992 р. фактично скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаступником Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія у квітні 1992, на що не погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася й істотно порушувалися права людини. У березні 1992 і повторно у червні тисячі сербів виступали за припинення війни у Боснії-Герцеговині.

23)Суспільно-політичний розвиток Сербської держави. Політична роздробленість. гідно з положеннями Законника Стефана Душана феода-ли поділялись на дві основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок становили ме-ропхи-залежні селяни, а також раби, які називались отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68).

Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи пан-щину і сплачуючи оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меро-пхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позба-вив їх цього права і передбачив репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97 Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зо-бов’язаний доставити господарю сімох”.