48.Соціальні стосунки в Угорщині у XII-XIV ст. Селянські війни XV ст.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Угорщині різко зріс феодальний гніт: збільшилися повинності, особливо чинш, посилилось покріпачення селянства, сваволя поміщиків набула жахливих форм. Усе це вкрай загострило класові суперечності в країні. Приводом для організації і виступу селян стала булла папи римського Лева X про хрестовий похід проти Туреччини. Феодали підтримали заклик до походу, розраховуючи, з одного боку, відвести турецьку загрозу, з другого — позбутися бунтівливих селян, і не забороняли вступати їм в військо. Призначений керівником походу Д. Дожа набирав військо з селян і міської бідноти, внаслідок чого воно перетворилося на силу, головною ціллю якої стало знищення кріпосництва і встановлення соціальної рівності.Повстання почало охоплювати Угорщину, а також Словаччину, Закарпаття, Північну Молдавію. В Угорщину, де розгорталися основні воєнні дії, йшли загони українських селян із Закарпаття і вливалися в угорське селянське військо. Д. Дожа, з свого боку, послав на Закарпаття два загони. Повсталі українські та угорські селяни, до яких приєдналися ремісники й міська біднота, оволоділи Хустським та Невицьким замками і розправилися з ненависними феодалами. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст уряд оголосив «бунтарськими».Влітку 1514 р. народне повстання досягло найширшого розмаху. Селянське військо, озброєне косами, ціпами, палицями, зайняло значну територію, звільнивши від влади феодалів багато сіл і міст. На Закарпатті повстанці кілька тижнів контролювали всю територію краю. Особливо активно виступали селяни Мараморощини.Проте, незважаючи на всі зусилля Д. Дожі та інших керівників селянської війни, об'єднати розрізнені й погано організовані селянські загони не вдалося. 15 липня 1514 р. під Темешваром повстанське військо було розбите королівською армією, а Д. Дожу схоплено і після жорстоких катувань страчено. Однак опір окремих повстанських загонів тривав. Королівський уряд, розгромивши основні сили повстанців і стративши їх вождя, кинув велике військо на придушення повстання на місцях. Так, прибулі на Закарпатську Україну каральні частини на чолі з місцевими магнатами Вербеці й Перені вчинили жорстоку розправу. Багато повстанців було закатовано. За час війни загинуло 50 тис. селян, у тому числі багато закарпатських українців. Протягом двох років селяни та міська біднота мусили сплачувати велику контрибуцію. Після придушенні повстання угорський сейм схвалив «Трипартітум», за яким, як підкреслював Ф. Енгельс, «поневолення селян було знов визнано законом країни».Селянська війна 1514 р. була однією з перших великих битв селянства з феодалами в XVI ст. Повсталі висували ідею рівності, що означало зрівняльний розподіл землі, знищення кріпацтва й національного та релігійного гніту.В спільній боротьбі проти ненависних феодалів гартувалася дружба українського, угорського й словацького народів.

49.Опір Угорщини османській експансій у XIII_XIV.

XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торгівельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога османських військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під османським верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війска підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й простиралася на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії. З 2-ї половини XVI століття Османська імперія вступила у період стагнації, що інколи переривався намаганнями реформувати централізований державний організм. Причинами стагнації були некомпетентість та корупція центрального уряду, які сприяли росту сепаратизму в провінціях; зростання технічної й політичної ролі європейських ворогів, насамперед Австрії та Московського царства; економічна стагнація та занепад, спричинені надмірними воєнними витратами, інфляцією та зміною торгівельних шляхів.За правління Селіма ІІ (1566—1574) османи не змогли здобути Мальту (1565) й зазанали великої поразки італійсько-іспанського флоту у морській битві при Лепанто (1571). Ці події знищили міф про непереможність Османів. Імперія втратила домінування в Середземномор'ї й зайнялася посиленням впливу в Північній Африці. За наступних султанів Мурада ІІІ (1574—1595), Мехмеда ІІІ (1595—1603) й Ахмеда І (1603—1617) тривала неуспішна Довга турецька війна (1593–1606) проти Габсбурзької Австрії. Внаслідок безперевних воєн порушилася система набору військ, що спричинило падіння дисципліни. Демобілізація спричинила повстання курдських джелалі 1595–1610 років, яке охопило усю Анатолію.

50.Характеристика джерел та літератури з історії Молдавії та Валахії.

51.Суспільно-політичний устрій та соціально-економічне становище Волоського князівства.

52.Утворення Молдавського князівства.

Молдовське князі́вство (рум. Principatul Moldovei, Ţara Moldovei) — держава, що існувала в XIV — XIX століттях.Займала територію історичних земель Буковини, Бесарабії та теперішнього румунського краю Молдова (землі від Східних Карпат на заході до ріки Прут на сході), що входили до складу Київської Руси та, пізніше, Галицько-Волинського князівства. Згідно з легендою, яка вперше зустрічається у молдовському літописі «Cronica Anonimă a Moldovei» (Анонімна хроніка Молдови), походження назви «Молдова» має наступну історію. Воєвода Марамурешу, Драґош (Dragoş) вполював якось на зубра. Ця тварина була незвичайною тим, що мала зірку на лобі. Драґоша супроводжував його улюблений пес на ім'я Молда. Полювання завело воєводу на береги невідомої річки.На її берегах він і наздогнав зубра та вбив його, проте в боротьбі загинув і пес. Згідно з легендою, Драґош назвав річку Молдова в пам'ять про нього. З того часу герб Молдови має зображення голови зубра із зорею на лобі. Драґош став першим володарем Молдови в 1352–1353 після об'єднання феодально роздроблених воєводств. В другій половині XIII — першій половині XIV століття південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель входила в склад Золотої Орди. Райони карпатських передгірь безпосередньо не входили в володіння Орди, але, знаходились в васальній залежності від неї.Молдовське князівство за Штефана чел Маре (бл. 1500)В XIV столітті Золотя Орда почала занепадати. В середині 1340-х років угорці розгромили золотоординське війско. Землі в басейні ріки Молдова опинилась під владою угорських королів. На цій території утворилось Молдовське князівство — спочатку як васальне князівство Угорського королівства.

Першим намісником Молдови (бл. 1351–1353) був Драгош, волоський воєвода з Мармарощини, з іменем якого пов'язують виникнення Молдовського князівства. Після Драгоша Молдовою управляли його сини — Сас (1354–1358) і Балк (1359).

У 1359 році, в результаті повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдовського князівства став Богдан I (1359–1365), який до того був воєводою в Марамуреші і васалом угорського короля.

Невдовзі після цього у татар було відвойовано межиріччя Прута і Дністра.

Роман I Мушат (1392–1394) відсуває кордони на півдні до гирла Дунаю і Чорного моря; південна частина території між Лозиною і Дністром, названа Бессарабією за ім'ям першого її власника — представника династії Басарабів з Валахії, разом з фортецями Килія і Четатя Албе входить у природні кордони історичної Молдови. Сам Роман І гордо називав себе великим господарем, єдиним владикою Землі Молдови від гір до моря.У 1400 році до князівства була включені і фортеця Білгород (сучасний Білгород-Дністровський). Східним кордоном князівства була ріка Дністер. Західний кордон проходив по вершинах Карпатських гір, південний — по Чорному морю, рікам Дунай, Серет и Мілків. На півночі природного кордону не було, Покуття довший час було спірною територією, через яку вели війни Молдовське князівство й Польща.Таким чином, історична Молдова охоплювала територію між Східними Карпатами (лісистими Карпатами), Дністром, Чорним морем і Дунаєм, поділяючись на три історичні землі-Цара-де-Сус,Цара-де-Жос та Бессарабію. Те, що Молдова знаходилася на перетині інтересів Австрії, Росії і Туреччини, які змагалися за першість у Південно-Східній Європі, значною мірою пояснює подальші територіальні захоплення великих імперських держав.