Відповіді до екзамену з

“Історії Центрально-Східної Європи у давні часи”

1) Характеристика джерел та літератури з історії полабсько-прибалтійських слов’ян. Полабські слов'яни (серб. Полапски Словени, в.-луж. Połobscy Słowjenjo; н.-луж. Połobske Słowjany, чеськ. Polabští Slované, пол. Słowianie połabscy) —західнослов'янські племена (балтійські слов'яни), що належали до Лехіцьких племен і населяли приблизно з кінця 6 ст. до середини 12 ст. схід, північ та північний захід сучасної Німеччини: території від гирла річки Лаба (Ельба) та її притоки Сала (Заале) на заході, до річки Одра (Водрем, Одер) на сході, від Рудних гір на півдні і доБалтійського моря на півночі. На сході межували із любушанами і поморянами, на заході з саксами, а на півдні із чеськими племенами. Полабські слов'яни були союзниками Ярослава I Мудрого (989–1010 рр.)^[1].

2)Розселення полабсько-прибалтійських слов’ян за археологічними та писемними джерелами. 3)Господарська діяльність полабсько-прибалтійських слов’ян

Археологічні знахідки засвідчили, що полабські слов'яни користувалися рунічним письмом, слов'янськими рунами. А в їх язичницькій релігії використовувалися обереги, амулети ідолів ідентичні кам'яним бабам степівУкраїни (публікація 1958 р. німецьких археологів, каталог А. Шмідта-Хеклау щодо археологічних знахідок Полаб'я в дисертації 1997 р.)^[3].

В ієрархії, над всіма племенами полабських слов'ян — були жерці (волхви). Вони володіли багатствами із приношень віруючих, з частини захопленого в походах, а також з доходів отриманих від храмових маєтностей. У деяких племен склалася ієрархія волхвів, які неодмінно були учасниками всіх нарад слов'янської знаті, рада племінних князів і вождів з воєводами, відігравали важливу ролю в народному зібранні (віче). Між зібраннями рад та віче кожним окремим племенем керували старійшини, які його скликали і розпускали ради та віче. Жерці займалися ворожіннями і проріканнями (без ворожінь не починалися важливі справи), здійснювали обряди, призначали релігійні свята і керували їх проведенням. Язичницька релігія у полабських слов'ян (прибалтійських слов'ян), на відміну від інших слов'янських племен, досягла високого рівня розвитку. Основою її була віра в одного головного небесного бога — владику світу (аналог християнського уявлення про Господа Бога Творця), а також інших богів — його дітей та онуків (аналог християнської теології«обоження», «богосинівства»); старший з дітей звався Святовит. Богам присвячувалися храми і гаї. Існував Святовит з трьома головами — Триглав (аналог християнського уявлення про триєдиного Бога), а також бог пекла — Чорнобог (аналог християнського уявлення про диявола та сатану). Шанувалася богиня життя на ім'я Жива, бог родючості — Радогост, і покровитель воїнів Яровит. Радигостові поклонялися в м. Радогощі — місто племені Ротарів (родаріїв). Яровиту був присвячений храм в м. Велегощі. Всі ці божества були спільними для більшості племен. Крім них існували й інші ідоли, яким поклонялися тільки окремі племена або навіть роди та родини. У період боротьби за незалежність державного утворення полабських слов'ян Славії ця релігія стала прапором свободи, позбавлення від чужоземного ярма, німців-окупантів (див. «Хрестовий похід проти слов'ян»).

Центральної влади не було. Влада племінного князя була слабкою, у всіх важливих питаннях він залежав від знаті (аристократії союзу племен). Помор'я представляло собою союз аристократичних республік, в кожній з яких торгова аристократія панувала над земельною. Але у бодричів княжа влада досягла порівняно високого авторитету: В XI ст. князь Ратібор поклав кінець відомій самостійності областей, усунув або винищив частину старійшин, чим зміцнив центральну владу, цьому сприяла військова небезпека з боку саксів. Врешті бодричі до XI ст. оформили ранньофеодальну державу «Славія» з досить сильною центральною владою.

Кілька селищ зазвичай складали їх громаду. Приватної власності на землю не було, пасовища та угіддя перебували в загальному користуванні, орна земля регулярно піддавалася переділам. Житла, предмети побуту, зброя, судна перебували у приватній власності. Головними виробниками матеріальних благ були «смарди» — вільні люди, котрі вирішували громадські справи на народних зборах (віче, наради, ради). Вони ж несли військову службу, будували дороги та фортеці. З XI ст. розпочався процес масового розорення і закріпачення «смардів», особливо у бодричів і поморян. Племінні вожді (князі) й старійшини почали формуватися в групу, що різко виділялася від решти населення. Відбираючи землю у роду і племені, вони передавали її у спадок, перетворюючи у власність родини. Вони ж володіли рабами, коштовностями та іншим майном, здобутим у війнах. Ця знать сиділа у своїх округах і спиралася на безліч близьких і далеких родичів. В її розпорядженні знаходилися постійні військові дружини. І політичні порядки у різних племен були не однаковими.

Основним заняттям полабських (прибалтійських) слов'ян було землеробство: сіяли жито, пшеницю, овес, розводили льон і коноплю, займалися садівництвом і городництвом. Використовувалися соха і плуг, борона ісерп. Було розвинене скотарство (велика і дрібна рогата худоба), свині, коні. Важливе місце займав рибний промисел. Для лову риби використовувалися легкі та рухливі човни. Про високий розвиток ремесла свідчать знаряддя праці. Слов'яни ткали полотно і сукно, займалися виробленням шкіри, гончарним ремеслом. Існувало до 20 видів ремесел з виготовлення зброї та військового спорядження: сокир, мечів, кольчуг, шоломівтощо. Було розвинене виробництво виробів з кісток й рогів. В деяких місцях розроблялися поклади солі. Високого рівня досягло теслярство, будівельне ремесло, про що свідчать храми і громадські будівлі з дерева та пісковику. Хроніст Тітмар Мерзебурзький свідчив, що «Є в землі (племені) Радаріїв якесь місто за назвою Радогощ … У місті є храм, майстерно побудований з дерева, в якому опорні стовпи замінені рогами різних звірів. Стіни … ззовні прикрашені чудовим різьбленням, що зображує різних богів і богинь … а всередині стоять ідоли богів ручної роботи, страшні на вигляд, в повному озброєнні, в шоломах і латах; на кожному вирізано його ім'я» (Тобто була своя писемність у них). Велике значення в житті полабських і прибалтійських слов'ян мала торгівля. Вона зосереджувалася в містах Волинь, Колобжег, Щетин та інших. У Х-XI ст. особливо велика була роль м. Воліна. Адам Бременський розповідає, що в цьому місті, «багатому товарами всіх північних народів, є все що спитаєш дорогого і рідкісного … сюди стікаються купці всіх народів — ігреки, і варвари». У ХII ст. торгова гегемонія переходить до м. Щетина. Місцеві жителі продавали полотно, мед, рибу, бурштин. Значне місце займала торгівля рабами-військовополоненими. Незважаючи на розвинену торгівлю, у прибалтійських і полабських слов'ян до ХII ст. не було в обігу своїх металевих грошей, не карбували. Вони користувалися різноманітною іноземної монетою, в тому числі арабською грошовою одиницею. Міста до початку ХII ст. стали центрами ремесел і торгівлі. Для них характерні великі посади, потужні укріплення й численне населення, яке спеціалізувалося в окремих галузях ремесла та різних промислах.

4)Суспільний лад полабсько-поморських слов’ян. Вендська держава. Першим правителем Вендської держави став бодрицький князь Готшалк

(1044—1066). На жаль, про внутрішній устрій нового державного об'єднання

майже нічого не відомо. Ймовірно влада князя, який охрестився, мала

вкрай авторитарний характер. Із власних дружинників він створив нове

вельможне панство, яке цілком залежало від його волі. Політика Готшалка

викликала протести не тільки родової знаті та духовенства, а й широких

верств населення, які вбачали в особі князя-християнина насамперед

німецького ставленика. Прагнучи зміцнити свою владу за допомогою

християнської церкви, він жорстоко переслідував прибічників поганства,

намагаючись у такий спосіб підірвати вплив родоплемінн На добу існування Вендської держави припадає процес покріпачення вільних

общинників. З метою закріплення своєї влади над селянами, князі часто

зверталися по допомогу до німців і намагалися насаджувати у власних

маєтностях християнство. Всі ці насильницькі дії викликали обурення

населення й призводили до повстань. У ході одного з таких народних

заворушень в останній третині XI ст. князем бодричів став Крутий.

Скориставшися з ослаблення Німеччини, він розширив кордони Вендської

держави до Північного моря. Однак, як і його попередники, новий

правитель став жертвою інтриг родоплемінної знаті. І хоча окремі племена

продовжували чинити опір німецькій агресії, Вендська держава, ослаблена

внутрішніми династичними чварами, остаточно розпалася десь у 1129 р.

ої знаті.

Незабаром його було вбито в ході чергового повстання.

5)Боротьба слов’ян проти німецької агресії.

До ХІІ ст. східний кордон Німецької держави проходив по Ельбі (Лабі). У ХІІ – ХІІІ ст. в результаті походів на Схід кордон Німеччини був відсунутий далеко за Ельбу і її територія збільшилась вдвоє.

Рушійною силою в походах на слов‘ян було рицарство, яке не одержало здобичі в хрестових походах на мусульманський Схід і сподівалось на легку здобич за рахунок слов‘ян. Імператори, зайняті Італією, не брали участі в "натиску на схід", тому він сприяв не централізації, а роздробленості.

Слов‘янські і прибалтійські народи, політично роздроблені, не могли дати відсічі рицарям. Коли ж вони організовували відсіч, то рицарі терпіли поразку.

В результаті успішних повстань 983 і 1002 рр. полабські слов‘яни надовго звільнилися від німецького панування, але лишалися розпорошеними.

У 1147 р. саксонський герцог Генріх Лев з благословення папи здійснив хрестовий похід проти язичників-слов‘ян. Ободритський князь Никлот організував оборону і похід провалився. У 1160 р. – новий похід проти ободритів, Никлот зазнав поразки. Почалась насильна християнізація ободритів. Пізніше Генріх Лев, шукаючи союзників у боротьбі із своїми противниками в Німеччині, передав більшу частину ободритських земель в управління сину Никлота Прибиславу. Так виникло Мекленбурзьке герцогство, формально самостійне, але залежне від Німеччини.

В 1168 р. датчани захопили о. Руяну (Рюген), де жили слов‘яни, знищили їх святиню. Князі прийняли християнство і визнали залежність від данського короля.

Землі лютичів захопив Альбрехт Ведмідь, який одержав у 1134 р. від імператора Північну марку. Нащадки Альбрехта Ведмедя розширили свої володіння і утворили маркграфство Бранденрбурзьке. У ХІІІ ст. до нього ввійшли землі по Шпреє (шпреян), де був збудований Берлін.

Підкоривши Лівонську землю, рицарі вторглись в область естів. Тепер вони діяли із ще більшою жорстокістю. У 1224 р. вони захопили м. Юр‘їв (Тарту). Найдовше чинили опір земгали і кури. Земгали були підкорені аж у ХІІІ ст.

Східна Прибалтика не стала об‘єктом колонізації через віддаленість. Місцеве населення зберегло свою самобутність.

У 1343 р. виникла селянська війна на землях естів. Датчанам на допомогу прийшов орден. Він готувався захопити також Польщу і Литву. У 1386 р. вони уклали унію. А в 1410 р. орден зазнав поразки при Грюнвальді. У 1466 р. після невдалої війни з Польщею орден визнав васальну залежність від польського короля.

Після смерті Фрідріха ІІ імператори більше займалися справами своїх князівств. Рудольф І (1273 – 1291) з дому Габсбургів володів землями в Ельзасі і Швейцарії. Він збільшив свої володіння. Тому після смерті Рудольфа князі не обрали його сина імператором. Зміцнюються такі династії – Нассау, Люксембургів, Віттельбахів, Габсбургів, що заважає посиленню імператорської влади.

6)Християнізація полабських слов’ян. В ХІІ ст. були завойовані землі язичників-прусів. У 1215 р. папа Інокентій ІІІ оголосив хрестовий похід проти прусів, але він закінчився провалом. Тоді мазовецький князь Конрад запросив Тевтонський орден, заснований у Палестині. Польський князь прорахувався. Завойована країна стала здобиччю ордена і була перетворена у пустелю. Прусію колонізували німці. Прусам заборонялось жити у містах.

У 1237 р. за допомогою папи відбулось об‘єднання Тевтонського ордену з орденом мечоносців. Утворилась держава ордена. У 1242 р. відбулась битва на Чудському озері. Вона підштовхнула прусів до повстання, але воно було придушене

7)Політична роздробленість Польщі ХІІ – XІV ст.  В період політичної роздробленості (XI—XIII століття) окремі польські землі відокремилися, але культурні і економічні зв'язки між ними не уривалися. В ході опору німецькій експансії і подолання політичної роздробленості (XIII—XIV століття) здійснювалося об'єднання польських земель, розширювалися і зміцнювалися зв'язки між їх населенням. В цей же час йшов процес германізації захоплених німцями західних і північних земель (Нижня Сілезія, Помор'я, Мазурія, Західна Великопольща).

8)Утворення об'єднаної Польської держави. Реформи Казимира III.

Казимир III Великий (пол. Kazimierz III Wielki) останній король Польщі з династії П’ястів, правив з 1333 року. Молодший син Владислава I Локетека і Ядвіги, дочки Калішського князя Болеслава Набожного. Повний титул: «Милістю Божою Король Краківської землі, Судомірской землі, Серадской землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Поморської землі, Руської землі, господар і Дідич вічний земель тим володар, король велебний» У період правління Казимира III Великого монархія сильно зміцнилася за рахунок об’єднання територій та посилення центральної влади. Казимир знаходив підтримку у всіх шарах суспільства, його називали навіть «селянським королем». В умовах стабілізації державної влади почалося економічне зростання, створювались нові міста, розвивалося ремесло і торгівля.

Була проведена адміністративна реформа, до управління державою висувалися нові, незнатні люди, створювалися нові органи центральної влади. Фінансові реформи забезпечили стабільні державні доходи, що дозволило посилити оборону країни: проводилося активне кам’яне будівництво, побудовано більше 50 нових замків, безліч міст було оточено кам’яними стінами.

9)Зовнішня політика Польщі у ХІІ – XV ст. Кревська унія. Династія Ягеллонів. Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло зобов'язувався перевести Велике князівство Литовське на католицтво і ставав королем єдиної польсько-литовської держави.

10)Станова структура польського суспільства у ХІІ – XV ст.

11)Колонізація на німецькому праві. Колонізація на польському праві.

Почалась колонізація слов‘янських земель. Слов‘янське населення зганялось з кращих земель. Кожен німецький поселенець одержував повну гуфу, шульц (староста) і священик – по 2-3 гуфи. На декілька років їх звільняли від повинностей. Німецькі селяни за Ельбою знаходились в кращому становищі, ніж в іншій Німеччині. Це сприяло колонізації і через кілька століть ці землі перетворились в чисто німецькі.

Другий потік колонізації – на південний схід, на Середній Дунай, де жили словни. Ще Карл Великий завоював їх, а в кінці Х ст. вони були виділені у Східну марку. В 1156 р. Східна марка одержала статус самостійного герцогства Австрії. Тут селилися колоністи переважно з Баварії. Слов‘янське населення підлягало християнізації і онімеченню. Але в Карінтії (зараз Словенія) слов’янське населення збереглось.

Почалось захоплення Східної Прибалтики, заселеної курами, лівами, естами, земгалами. Вже в ХІІ ст. німецькі купці почали створювати торгові двори в Прибалтиці. Починаючи з 1196 р. бременський архієпископ став призначати в Лівонію єпископа. Третій лівонський архієпископ Альберт, осівши в Ризі, розгорнув широку місіонарську і колонізаторську діяльність. Для підкорення язичників був створений духовно-рицарський орден мечоносців. Папа Інокентій ІІІ затвердив статут цього ордену і благословив його. З мечем орденоносці пройшли Лівонію, знищуючи непокірних. На допомогу прийшли руські воїни під керівництвом полоцького князя Володимира. Але рицарі сховались у збудованих ними фортецях і витримали тривалу облогу руських воїнів.