42. Парламентаризм в системі сучасної демократії.

Парламентаризм — 1.у найб.широкому знач. означ. сук. усіх тих явищ і процесів, що стосуються парламенту.

2. означає організацію держ.влади, яка передбачає наявність парламенту як представницького органу

3. у найвужчому знач.означ.тип держ.режиму, який х-ся визначал.впливом парламенту на уряд

4. Парламентаризм - спосіб організації держ.влади, що грунт.на провідн.ролі парламенту в с-мі вищих органів держави.

Парламент є гол.інс-том парл-зму. Проте для парл-зму недостатньо тільки наявності парламенту. Останній може існувати без істотних елементів парл-зму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Парл-зм передбачає верховенство парламенту в законод.сфері та його провідне становище в сис-мі вищих органів держави.

Юридичні ознаки парламентаризму:

- поділ держ.влади

- наявність у парламенту повноважень з контролю за діяльністю органів виконавчої влади, передусім уряду;

- особливий статус парламентаріїв та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат, імунітет, індемнітет).

Парл-зм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого законодавства про вибори та механізми функціонування парламенту, високого рівня професіоналізму парламентаріїв.

Неюридичні вияви парламентаризму:

• Найповніше П. виявляється за парламент.форм правління (парламентарна монархія, парламентарна республіка), що передбачають формування уряду парламентом і політичну відповідальність уряду перед парламентом.

• П. можливий і в президент.республіках, де внаслідок притаманного їм жорсткого поділу влади парламент має високий ступінь незалежності від органів виконавчої влади і водночас наділений вагомими повноваженнями з контролю за їх дія-тю.

• У країнах зі зміш.республік.ф-мою правління П. існує передусім тією мірою, якою парламент бере участь у формуванні уряду і контролює його діяльність.

• П. є тільки там, де у складі парламенту діють великі політичні об'єднання депутатів, що виражають інтереси значних верств сус-ва.

43. Структура сучасних парламентів

Види структур парламентів: однопалатні; двопалатні.

В основному парламенти є двопалатними, необхідність чого виявляється в тому, що суспільство включає в себе не тільки індивідів, але й соціальні групи (професійні, територіальні, класові). Двопалатний парламент звичайно включає в себе наступні палати: верхню; нижню.

Верхня палата має менше повноважень, вона володіє або відкладальним вето, або абсолютним вето. Вона у 2-3 рази менше нижньої палати за чисельністю. Верхня палата, як правило, формується з представників територій держави, які можуть або обиратися шляхом прямих виборів, або призначатися президентом.

Як правило, термін повноважень верхньої палати більш тривалий, ніж нижньої, її депутати мають більш високий віковий ценз, вона рідше оновлюється. У більшості країн достроковому розпуску підлягають тільки нижні палати. Керівництво парламентом здійснюється одноосібно головою, колегіальні органи рідкісні. Голова обирається членами парламенту на весь термін його повноважень. Парламент і кожна палата на строк своїх повноважень створюють комітети і комісії (постійні, тимчасові, змішані). Комітети можуть бути галузевими або спеціалізованими, тобто створеними для обговорення певного питання. Основне призначення комісій полягає в попередньому розгляді законопроектів. Комісії також можуть володіти правом законодавчої ініціативи, контролю за урядом і апаратом державного управління.

Також до внутрішніх органів парламенту відносяться парламентські фракції, які об'єднують депутатів від однієї партії, виборчого блоку.

Нинішні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоча історії, навіть зовсім недавній, відомі парламенти з більшим числом палат: в югославській Союзній скупщині кількість палат доходила фактично до шести; Конституція Південно-Африканської Республіки, що вступила в силу в 1984 році, передбачала трьохпалатний Парламент, палати якого формувалися за расовоим принципом - Палата зборів з білих, Палата представників з «кольорових» (мулатів) і Палата делегатів з індійців.

У період революцій кінця XVIII століття створювалися однопалатні парламенти, які, на думку революціонерів, краще були пристосовані для революційної діяльності. Проте зосередження в руках цих парламентів всієї політичної влади призвело до настільки ж некомпетентного, як і деспотичного управління.

Перевага двопалатності бачилася в тому, що верхня палата, членство в якій відповідає більш жорстким умовам, утримує нижню палату від поспішних, непродуманих, емоційних рішень.

Нині в розвинених країнах питання про кількість палат парламенту - зазвичай не предмет політичних зіткнень. Зрозуміло, там, де верхні палати формуються недемократично, як, скажімо, у Великобританії, проблема демократизації може мати якесь значення. У більшості ж розвинених країн питання про те, мати в парламенті одну палату чи дві, вирішується, виходячи з різних міркувань, що мають політичне значення у момент відповідного конституційної реформи.

Федеративні держави зазвичай мають двопалатний парламент, в якому верхня палата представляє суб'єктів федерації (США, Німеччина, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) В унітарних державах з двопалатним парламентом його верхня палата також зазвичай формується з політико-адміністративним територіальним одиницям (Італія, Іспанія, Франція, Польща, Японія та ін.) Приблизно в половині держав Європи парламенти однопалатні (Фінляндія, Угорщина, Болгарія, Швеція, Данія та ін.) В Америці однопалатні парламенти характерні переважно для малих держав (Коста-Ріка, Сальвадор і ін), хоча в деяких з таких держав парламенти двопалатні (це переважно колишні британські колонії, наприклад, Тринідад і Тобаго, Ямайка). У більшості країн Тропічної Африки парламенти однопалатні, особливо в автократичних республіках (Мавританія, Камерун та ін), а роль цих органів суто декоративна. В Азії також однопалатні парламенти характерні більше для країн з авторитарними і тоталітарними режимами (Індонезія, Китай, В'єтнам), тоді як у країнах з ліберальними режимами (Індія, Філіппіни, Малайзія) парламенти зазвичай двопалатні. Втім, є й винятки: однопалатні парламенти діють і в таких аж ніяк не відрізняються авторитаризмом політичного режиму країнах, як Туреччина та Ізраїль.

Нижні або єдині палати часто іменуються Національні збори або Національна асамблея (Франція, В'єтнам, більшість країн Африки), Національна рада (Австрія, Швейцарія, Словаччина), Палата депутатів (Італія, Бразилія, Румунія, Чехія), Палата представників (США, Японія , Хорватія, Бельгія). Верхні палати, мабуть, у більшості країн, де вони існують, іменуються без зайвих мудрувань сенату, а у деяких федераціях назви верхніх палат відображають або дану форму політико-територіального устрою, або назви суб'єктів цієї федерації, представлених у верхній палаті. Так, в Австрії, Німеччині верхня палата іменується Федеральна (або Союзна) рада (саме так перекладається «Бундесрат»), у Швейцарії - Рада кантонів (по-німецьки, втім: Ständerat - буквально Рада станів, оскільки термін Stand, що позначає зазвичай стан, в німецькомовній Швейцарії значить кантон), в Індії - Рада штатів. Подібно і у Хорватії, хоча вона і унітарна держава, верхня палата парламенту іменується Палата Жупанів (за назвою територіальної одиниці вищого рівня).