32. Роль мас та еліт у процесах демократичних транзитів.

Демократичний транзит, на думку відомого вченого Ф. Шміттера, всупереч теорії модернізації, – це не єдиний еволюційний процес, а набір альтернативних шляхів, не завжди гладких і прямих. Враховуючи стратегію еліт і мас, з однієї сторони, і співвідношення сил між правлячими групами і їхніми супротивниками – з іншої, американський дослідник розбиває демократичні транзити на чотири категорії:

Демократичні транзити чотири категорії: 1. «Нав’язані» – одне з провідних угрупувань режиму, що починає лібералізацію, примушує всіх інших акторів визнати свої правила політичної гри; в більшості   випадків ті, хто нав’язав перехід, під час його розвитку втрачають контроль над процесом ( СРСР, Бразилія, Туреччина ). Такі переходи характеризуються відсутністю з-поміж еліт консенсусу стосовно питання проведення реформ. 2. «Пактові» (найбільш бажані) – їх основний принцип – укладання пактів, угод, в яких приймають участь правлячі групи попереднього режиму, а також ті, хто був відсторонений від влади або взагалі не володів жодною (Іспанія, Уругвай, Колумбія, Венесуела). Пактові переходи здійснюються на основі елітної угоди і, як правило, не ведуть до інституціоналізації масової демократії. 3. «Реформістський» - пов’язаний із масовою мобілізацією знизу, коли реформи здійснюються завдяки істотному тиску низів на правлячі групи (Польща, Чехословачинна, Югославія ); 4. «Революційні» - насильницьке повалення колишнього авторитарного режиму з активною участі масових соціальних прошарків ( Румунія, Албанія ). Опозиція, що добивалася влади шляхом виборів, нерідко терпить поразку в результаті або путчу, або відкритого згортання початих перетворень. Тому влада, опинившись в руках опозиції, розглядається нею як «завойована».

За Д. Растоу, демократичний перехід складається із трьох фаз: 1) «підготовча стадія», на якій сам динамічний процес демократизації визначений затяжною й непевною політичною боротьбою. 2)  «стадія вирішування», на якій політичними лідерами при­ймається пакт або пакти, що включають вироблення та свідоме сприйняття демократичних правил. 3)  «стадія   призвичаєння»,   коли   відбувається   закріплення цінностей демократії, а також політичних процедур та процесів. Важливим моментом у здійсненні процесу демократизації, на думку     Д. Растоу, є досягнення компромісу.

Іншу модель запропонували Г. О’Доннел і Ф. Шміттер, які виокремили три основні стадії переходу до демократії: 1)    «лібералізація», яка передбачає процес інституціоналізації громадянських свобод без зміни владного апарату;2)    «демократизація» – період інституалізації демократичних норм і правил, успіх якого залежить від виконання двох умов: демонтажу попереднього авторитарного режиму та свідомого вибору політичними силами демократичних інститутів і проце­дур; 3)     «ресоціалізація» громадян, яка передбачає засвоєння ними нових демократичних норм і цінностей.

Необхідно зазначити, що Ф. Шміттер наголошує на важливості виокремлення  фази демократичної консолідації, якою власне закінчується демократизація. Фаза демократичної консолідації ще далеко не означає остаточ­ний прорив до зрілого громадянського суспільства, яке знаходить своє цілковите виявлення в демократичній правовій державі.

Модель іншого дослідника А. Пшеворського складається з двох періодів: 1) ліберализації і 2) демократизації, що включає дві стадії – вивільнення з-під авторитарного режиму і конституювання демократичного правління. Вивільнення з-під авторитарного режиму відбувається менш хворобливо при укладанні компромісу між реформаторами (всередині авторитарного блоку) і поміркованими (всередині опозиції). Таке взаєморозуміння між реформаторами і поміркованими можливо, якщо:1. Реформатори і помірковані досягають згоди про інститути, при яких соціальні сили, що вони представляють, мали би помітний політичний вплив у демократичній системі. 2.  Реформатори в змозі домогтися згоди прибічників твердої лінії або нейтралізувати їх; 3.  Помірковані спроможні контролювати радикалів.    Завершальна частина процесу демократизації реалізується шляхом переговорів. В цілому модель А. Пшеворського побудована на виокремленні особливої ролі характеру співвідношення політичних сил, які приймають участь в конфлікті і досягненні згоди. С. Хантінгтон створює декілька варіантів переходу від недемократичних режимів до демократії: Це трансформація (трансдія), заміна (розпад) и трансрозстанова (вивільнення). При трансформації головна роль відводиться уряду, який має бути сильнішим за опозицію. Цей процес складається з п’яти основних фаз: поява реформаторів; їхній прихід  до влади; лібералізація, зворотня легітимність (заміна реформаторів консерваторами); власне демократизація, що передбачає обов’язкові переговори з опозицією. На думку С. Хантінгтона, після проходження четвертої стадії демократизацію можна вважати незворотньою. Варіант заміни передбачає наявність уряду, який складається з консерваторів і (або) особисту диктатуру вождя. В процесі переходу виокремлюються три стадії: боротьба опозиції; розпад режиму; боротьба після розпаду. Трансрозстанова виникає як результат взаємодії уряду і опозиції стосовно прийняття компромісного рішення про зміну режиму.

Отже, Транзит краще трактувати «всього лише як процес виходу того чи іншого суспільства з авторитарного стану, критерієм завер­шеності якого зовсім не є отримання поставторитарним суспіль­ством якоїсь однієї визначально заданої, еталонної форми». Поняття транзиту, на думку А. Мельвіля, об'єднує «будь-які за формою та змістом процеси переходу від поперед­нього, недемократичного, стану до інакшого». Початок процесу демократичного переходу (або демократизації), на думку американського дослідника Ф. Шміттера, «являє собою той історичний момент, коли учасники (актори) полі­тичного процесу усвідомлюють, що старий режим більше не може слугувати основою їхніх дій. У свою чергу, завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді, коли політичні актори починають добре розуміти необоротність змін, що відбулися», а одне з концептуальних положень транзитологічного підходу полягає в тому, що «існує безліч шляхів, якими може піти розвиток суспільства після краху авторитарної системи, і тільки деякі з ведуть до встановлення демократії».