28. Політичні принципи демократії.

Принципи – основні вихідні положення демократії

1) Ідея народного суверенітету, що передбачає визнання єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу.

2) Виборність органів влади шляхом народного волевиявлення та їх підконтрольність.

3)Громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов.

4)мажоритаризм, тобто правління більшості.

Таким чином, перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади.

5) Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки, що унеможливити зосередження державної влади в одному органі.

6) Принципи рівності і свободи. Принцип свободи деталізується у конституційно проголошених правах і свободах. Принцип рівності передбачає рівність усіх перед законом та наділення однаковими правами і обов'язками.

7) Пол. та ідейний плюралізм- залучення до пол. життя різних взаємозалежних і водночас автономних пол.груп, ідеї і програми яких постійно змагаються(багатопартійність).

8) Сучасна демократія включає принцип «права не погоджуватись» із думками інших членів чи груп сус-ва.

28. Сутність демократизації як політичного процесу.

Демократизація як один із видів політичного процесу привертає все більшу увагу з боку як західних, так і вітчизняних дослідників. Це пов’язано з тим, що останні десятиліття характеризуються падінням авторитарних режимів і спробою утвердження демократичних інститутів у багатьох країнах світу. Дослідженням цих процесів займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають «теорією переходу» (theory of transition) або «транзитологією». Вважається, що її започат­ку­вав американський політолог      Д. Растоу, проаналізувавши  передумови та стадії демократи­за­ції у Швеції і Туреччині на початку ХХ століття і звернувши особливу увагу на значення суб’єктивних чинників переходу, поведінки еліт та компетентного керівництва процесом трансформації. Досліджуючи демократизацію (або переходи до демократії) у різних регіонах світу, вчені-транзитологи відштовхуються від посту­лату про те, що для кожного етапу демократизації та для кожного регіону існує власний алгоритм успішного переходу до демократії. Проте в алгоритмі управління цим переходом можна виявити загальні кореляційні (як позитивні, так і негативні) зв'язки, знання яких буде корисним і з наукової, і з практичної точки зору.

Демократизація має декілька етапів. Як відзначає А. Пшеворський, процес демократизації має два різних аспекти, які проте часто збі­гаються у часі: «вихід з авторитарного режиму і створення демок­ратичного режиму». Причому перший аспект аж ніяк не обов'язково змінюється другим. Становлення демократії є «лише одним резуль­татом  серед  низки  можливих результатів  падіння авторитарного режиму» . Для адекватної характеристики сутності політичних проце­сів, що відбуваються в деяких країнах, існує інше розуміння процесів демократизації (пов’язано з використанням поняття «демокра­тичний транзит»), яке не передбачає обов'язковий перехід до демократії, а тим паче її консолідацію; воно вказує лише на той факт, що демократизація є процесом із непередбаченими результатами: тобто ніхто не може із впевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки в кожному окремому випадку. Транзит краще трактувати «всього лише як процес виходу того чи іншого суспільства з авторитарного стану, критерієм завер­шеності якого зовсім не є отримання поставторитарним суспіль­ством якоїсь однієї визначально заданої, еталонної форми». Поняття транзиту, на думку А. Мельвіля, об'єднує «будь-які за формою та змістом процеси переходу від поперед­нього, недемократичного, стану до інакшого». Початок процесу демократичного переходу (або демократизації), на думку американського дослідника Ф. Шміттера, «являє собою той історичний момент, коли учасники (актори) полі­тичного процесу усвідомлюють, що старий режим більше не може слугувати основою їхніх дій. У свою чергу, завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді, коли політичні актори починають добре розуміти необоротність змін, що відбулися», а одне з концептуальних положень транзитологічного підходу полягає в тому, що «існує безліч шляхів, якими може піти розвиток суспільства після краху авторитарної системи, і тільки деякі з ведуть до встановлення демократії». 

Сутність демократизації як процесу переходу до демократії; концепції, теорії Демократиза́ція — політична реформація, система заходів та законів, направленних на впровадження елементів демократії (народовладдя) в країні, суспільстві. Як правило мається на увазі суспільства, що не мають демократичного устрою - а саме пост-тоталітарні, пост-авторитарні, єрархічні суспільства. Демократизація характеризується частковим перерозподілом політичної влади, делегуванням владних півноважень іншим субєктам права - громадянам та громадським інститутам і організаціям; закріпленням в законах прав і свобод людини; скасуванням антидемократичних законів та інститутів влади. При аналізі історичного досвіду процесу демократизації представляє теоретичний інтерес виділення різних шляхів переходу від автократії до демократичного режиму. У зв'язку з цим американський політолог С. Лакоф виділяє наступні історичні моделі становлення демократичного ладу:

1. Шляхом революції. Класичним прикладом цієї моделі є англійська буржуазна революція XVIII століття, Велика французька революція і війна за незалежність у Сполучених штатах Північної Америки. Стосовно до реалій XX століття до цієї моделі можна віднести лютневу революцію 1917 р. в Росії і квітневу революцію 1974 р. в Португалії. Сюди ж входять і революційні події 1989 р. в країнах Центральної та Східної Европи.

2. Еволюційним шляхом. Ця модель характерна для цілого ряду європейських країн, які протягом тривалого періоду протягом XVII - першої половини XX ст. пройшли тривалу політичну еволюцію від абсолютної монархії чи олігархічного правління до становлення демократичного ладу в його сучасному розумінні. Еволюційний шлях характерний також для ряду латиноамериканських і азіатських государств.

3. У результаті зовнішнього впливу, або як би нав'язаний ззовні. Тут мова йде про становлення демократичної політичної системи в Німеччині, Італії та Японії після II світової війни. Розгром фашистських і мілітаристських режимів у цих країнах на їх території окупаційних союзницьких військ стали умовою становлення і подальшого зміцнення тут демократичного політичного режиму.

4. Демократична трансформація, здійснювана зверху. Цей варіант тісно змикається з еволюційним шляхом розвитку демократії. Дана модель характерна для країн, де правляча політична еліта, усвідомлюючи загрозу кризи суспільства і намагаючись запобігти його, вступає в переговори з демократичною опозицією і приступає до здійснення (з тією або іншою мірою послідовності) реформи політичної системи, Що веде в остаточному підсумку до становлення демократичного режиму. Ця модель характерна, наприклад, для послефранкістской Іспанії, а також для Бразилії кінця 70-х - початку 80-х гг.

5. Змішана модель. Вона включає всі або багато з попередніх варіантів, оскільки в більшості країн (особливо сучасної, третьої хвилі) вищевказані моделі демократизації не виявлялися в чистому вигляді. Наприклад, якщо в Португалії початковим імпульсом до демократизації була революція 1974 р., То подальший процес, що плив в окремі періоди в гострій політичній боротьбі, супроводжувався масовими рухами на підтримку демократизації, а згодом щодо мирної еволюцією режиму під керівництвом правлячої еліти. Аналогічна змішана модель характерна і для колишнього СРСР і багатьох постсоціалістичних країн Східної Европи.В початку 90-х років в політичну науку увійшло нове поняття - хвилі демократизації. Воно відображає межстрановое простір-час демократичного процесу

На основі аналізу історичного матеріалу, пов'язаного як зі становленням демократичних режимів, так і з їх тимчасовим поразкою, С. Хантінгтон виділяє наступні хвилі демократизації:

Перша хвиля - період, умовно бере початок з революції 1848 р., Після якої, однак, до 1852 р. багато країн (зокрема Франція, Німеччина, Австро-Угорщина) повернулися до автократичним формам правління;

Друга хвиля - після першої світової війни, коли в результаті поразки Німеччини, а також розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, у Східній та Центральній Європі з'являються нові держави, У багатьох з них спочатку встановлюються демократичні форми правління;

Третя хвиля - після другої світової війни;

Четверта хвиля - бере початок з військового перевороту 1974 р. в Португалії. Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі в порівнянні з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, тому що вона охоплює практично всі континенти.

Причини розширюється глобалізації світового демократичного процесу С. Хантінгтон пояснює наступними факторами: 1) Криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) Безпрецедентне зростання світової економіки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу ТОЩО. Представляє істотний інтерес спроба змоделювати стадії становлення демократичного режиму, розпочата в 1970 р. американським політологом Д. Растоу, який виділяє наступні стадії демократизації: А) Попередня умова; Б) Підготовча фаза; В) Фаза прінятіярешеній; Г) Фаза звикання. Необхідно відзначити, що в якості попередньої умови автор даної класифікації виділяє національну єдність. Причому поняття національна єдність означає не проповідь національно-державної винятковості, яка протистоїть іншим національно-державним утворенням, (що характерно для більшості тоталітарних та авторитарних режимів) і навіть не суб'єктивну самоідентифікацію всіх громадян з певною нацією. У цілому ж сучасна демократична хвиля, саме внаслідок свого глобального характеру, носить тривалий, затяжний і суперечливий характер. Поступальний характер демократичних процесів в перехідних суспільствах зажадає не одного десятиліття і буде залежати від поєднання безлічі внутрішніх і зовнішніх факторів.