Висновки

Процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього проку­рором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники криміналь­ного провадження зобов'язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії. Строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, днями і місяцями.

Строки досудового розслідування обчислюються з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку чи злочину.

Строки досудового розслідування закінчуються з моменту, коли прокурором буде прийнято одне з рішень, передбачених ч. 2 ст. 283 КПК:

- закрити кримінальне прова­дження;

- звернутися до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності;

- звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

До строків досудового розслідування входять строки відкриття матеріалів кримі­нального провадження сторонам кримінального провадження.

Чинний КПК України (ст. 219) встановлює стислі строки досудового розслідування, оскільки своєчасне і швидке розслідування кримінальних правопорушень випливає із завдань кримінального судочинства, які передбачають забезпечення прав і законних інтересів, передусім потерпілих і підозрюваних. Граничні строки для провадження дізнання по криміналь­них проступках - два місяці та досудового слідства при розслідуванні злочинів -два­надцять місяців.

Якщо внаслідок складності провадження неможливо закінчити досудове розслідування кримінального проступку (дізнання) у встановлений строк, він може бути продовжений районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором.

Можливість звернення до суду з питань захисту своїх прав є гарантією забезпечення доступності правосуддя на досудовому провадженні. Відповідно запровадження такої засади, що передбачається в п.17 ч.1 ст. 7 КПК України - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності є такою, що відіграє вагому роль для досягнення ефективності досудового провадження.

Конституційним Судом України в Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп сформульовано правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ефективного засобу захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів має відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що зазначено у міжнародних правових документах - Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року.

Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011року у правозастосувача є підстави для висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і дій прокурора, слідчого, але й їхньої бездіяльності. КПК України в редакції від 13 квітня 2012 року підтверджує таке рішення відповідними нормами, зокрема, закріпив можливість оскарження рішень,дій чи бездіяльності прокурора слідчим, а також слідчого судді.