49.Поняття і юридична природа міжнародного договору

Поняття міжнародного договору. Проблема дефініції міжна¬родного договору лише на перший погляд не викликає утруднень. Насправді, як зауважує Едуардо Хіменес де Аречага , це питання має певне теоретичне і практичне значення. Зокрема, судова практика Міжнародного Суду ООН свідчить, що встановлення того, чи є або ні певний документ договором, має важливі практичні наслідки. Наприклад, при розгляді справи про націоналізацію, Англо-Іранської нафтової компанії Міжнародний Суд ухвалив, що угода між державою* (Іраном) і іноземною компанією (Англо-іранська нафтова) не може вважатися міжнародним договором, а є лише контрактом, у той час, коли для існування міжнародного договору необхідно, щоб дві або більша кількість держав прийняли на себе зобов'язання стосовно одна одної. Іншим прикладом угоди між державами, яка є контрактом, а не договором, може слугувати купівля приміщення або земельної ділянки для посольства у тих  випадках, коли  ця угода  здійснюється  відповідно до внутрішньодержавного права однієї зі сторін. Саме з цієї причини Віденська конвенція, про право договорів додає ще одну умову до визначення договору, уточнюючи, що договір —: це угода, «яка регулюється міжнародним правом».У Віденській конвенції про право міжнародних договорів (далі — Віденська конвенція 1969 р.) міжнародний договір визначається як «міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі, чи а двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви» (ст. 2.) . У Конвенції 1986 р. до числа тих, що укладають договори, введені також міжнародні організації. І хоч у дефініції не йде мова про договори в усній формі, держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. І ще одне зауваження: нерідко в міжнародно-правовій практиці застосовуються й інші письмові, акти, в яких знаходить відображення узгоджені позиції держав з різних питань міжнародних відносин. Наприклад, такі документи в письмовій формі, як Заключний акт 1975 року і Паризька хартія для нової Європи 1989 року зовні нагадують договори, проте держави-учасниці НБСЄ не побажали надати їм форму договорів. Ці документи не зареєстровані і в секретаріаті ООН, як того вимагає ст. 102 Статуту ООН.Об'єкт і мета міжнародного договору. Об'єктом міжнародного договору є відношення суб'єктів міжнародного публічного права (держав, націй, що виборюють незалежність, міжнародних організацій, індивідів).з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій або утримання від дій, для здобуття і використання яких встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Разом із тим необхідно підкреслити, що суб'єкти міжнародного права, і, в першу чергу, держави, утримуються від того, щоб об'єктом договорів стали питання, які складають виключно внутрішню компетенцію держав (наприклад, вибір форми державного устрою і т. ін.).Об'єкт договору, як правило, відбивається в назві договору (наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів  1969 р. У даному випадку об'єктом  є міжнародний договір).Під метою міжнародного договору розуміється те, на що спрямовані зусилля суб'єктів міжнародного права, коли укладають договір, тобто це наміри, прагнення сторін. Отже, договір є тим засобом, за  допомогою  якого держави  і  інші  суб'єкта    міжнародного права здійснюють поставлену перед собою мету.Мета звичайно визначається в преамбулі або в перших статтях договору. Так, у преамбулі і в ст. 1 Статуту ООН сформульовані цілі прийняття Статуту і утворення ООН: а) підтримувати міжнародний мир і. безпеку; б) розвивати дружні відносини між націями; в) здійснювати міжнародне співробітництво; г) бути центром для погодження дій націй.

Сторони в міжнародному договорі. Сторони в міжнародному договорі — це найважливіший елемент правовідносин. У точному юридичному розумінні сторонами є ті суб'єкти міжнародного права, які повністю оформили свою участь у договорі і таким чином володіють правами та обов'язками, що з нього випливають. Так, ст. 6 Віденської конвенції 1969 року фіксує положення про те, що «кожна держава володіє правоздатністю укладати договори». Щодо правоздатності міжнародної організації укладати договори, то вона згідно зі ст. 6 Віденської конвенції 1968 р. «регулюється правилами цієї організації», тобто установчими актами організації. Інакше кажучи, якщо правоздатність держав щодо дог¬ворів не обмежена, вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається насамперед їхніми установчими актами.Склад і характер сторін визначає зміст і роль договору, при оцінці якого першорядне значення має аналіз його учасників. З цією метою в міжнародно-правовій практиці використовуються такі поняття, як «Держави-учасниці», «Договірні сторони», «Високі Договірні сторони», «учасник», «третя держава», «третя організація».Держави-учасниці — це держави, які беруть, участь у складанні та прийнятті тексту договору. Так, в Ашгабадській Декларації про розвиток співробітництва і зміцнення довір'я у відносинах між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав від 24 грудня 1993 року використовується термінологія «держави-учасниці» . В іншому документі — Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 р. використовується термін «Високі Договірні Сторони» , що означає держави, які погодились на обов'язковість для них  договору,  незалежно  від  того,  чи  вступив  в  силу  договір, чи ні.«Учасник» (учасниця) означає державу, яка погодилась на обов'язковість для неї договору і для якої договір набув чинності. «Третя держава» означає державу, яка не є учасницею договору.Під «міжнародною організацією» треба розуміти міжурядову організацію.Як загальне правило, договір поширює свою дію тільки на учасників. Проте в окремих випадках договір може сприяти створенню прав чи обов'язків для третіх держав. Для цього необхідно, щоб відповідні правила чи обов'язки були передбачені договором, а третя держава дала згоду на їх прийняття, тобто по суті йдеться про додаткову угоду, яка передбачає відповідні права і обов'язки третьої держави.Класифікація міжнародних договорів. У доктрині міжнародного права цій проблемі приділяли значну увагу такі видатні юристи, як Макнейр, Джеральд Фіцморіс, Хемфрі Уолдок, які розробляли у своїх працях класифікацію договорів або виступали за таку класифікацію. Проте до цього часу не вироблено загальноприйнятої класифікації. У вітчизняній науці міжнародного публічного права договори класифікують за різними підставами. Залежно від кількості учасників розділяють договори двосторонні та універсальні.Двосторонніми є договори, в яких беруть участь дві держави. Двосторонніми можуть бути і такі договори, коли з однієї сторони виступає одна держава, а з іншої — декілька (наприклад, мирні договори 1947 p., які були підписані в Парижі державами-переможницями у другій світовій війні з кожною з 5 країн: Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією). Звичайно, двосторонні акти складають основну масу договорів. їх тисячі.До багатосторонніх договорів відносяться договори, які охоплюють або покликані охопити певне коло або більшість держав. Сьогодні цій категорії договорів належить перше місце, і особливо зростає їх роль у розвитку міжнародного співробітництва, у створенні загальнообов'язкових міжнародно-правових норм. До цієї категорії відносять і договори з обмеженою кількістю учасників. Прикладом обмежених багатосторонніх договорів може слугувати Римський договір про заснування Європейського Економічного Товариства (ЄЕТ) 1957 року. Участь у ньому нових держав залежить від згоди всіх учасників цього договору. Іноді подібні договори звуться закритими.Універсальні (загальні багатосторонні) договори, за визначенням Віденської декларації про універсальність 1969 року, являють собою договори, які стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об'єкт і цілі яких викликають інтерес для міжнародного співробітництва в цілому. До них відносять договори щодо забезпечення міжнародного миру і безпеки  (наприклад, Договір  про нерозповсюджения  ядерної зброї 1968 р., до якого приєдналось більше 170 держав світу), а також конвенції, які кодифікують міжнародне право (наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 p., Віденські конвенції з дипломатичного, консульського і договірного права).Особливістю загальних багатосторонніх договорів є те, що вони мають бути відкритими для загальної участі держав.За об'єктом регулювання договори можуть поділятися на: політичні, економічні і з різних спеціальних питань.До політичних договорів відносяться договори про союз, взаємодопомогу, ненапад, нейтралітет, мирні договори, договори з територіальних і прикордонних питань, у галузі роззброєння та ін. (наприклад, Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 p.).До економічних договорів відносяться торговельні договори, угоди про економічне і науково-технічне співробітництво, про позики, кредити, тощо (наприклад, Римський договір про ЄЕТ 1957 p., Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р.) Поміж договорів третього виду знаходяться багаточисельні угоди з різних спеціальних питань: у галузі транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, наукового співробітництва, про правову допомогу, консульські конвенції тощо. Такі, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Угода між Україною та Республікою Узбекистан у галузі культури від 10 листопада 1994 р. та ін.Як бачимо, такий поділ має дещо умовний характер. У той же час  класифікація  договорів  за  об'єктом  регулювання  полегшує облік і систематизацію договорів.

51.Форма, структура, мова і найменування договорів. Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Звичайно переважає письмова форма, оскільки деякі складні договори взагалі немислимі в усній формі.Угоди в усній формі прийнято називати «джентльменськими» (від англ. gentleman — порядна людина, тобто людина, яка суворо дотримується світських правил поведінки), якщо вони не фіксуються у будь-яких документах. Прикладом такої угоди може бути угода, укладена у 1946 році між постійними членами Ради Безпеки про порядок розподілу місць непостійних членів, у цьому органі ООН.Безперечно форма договорів залежить від самих сторін. До того ж вона не впливає па обов'язкову силу договорів. Вважається, що головне — це зміст договору. Ллє й формі належить істотна роль. Досить згадати деякі вимоги «технічного» характеру, щоб переконатися в цьому. Так, текст договору готується дуже старанно й оформляється друкарським способом або на друкарській машинці, на високоякісному папері. В останньому випадку обидва примірники повинні бути першими, а не надрукованими під копірку. Виготовлення примірників бере на себе сторона, на території якої підписується договір.Якщо договір написано на декількох аркушах, то вони зшиваються шовковими шнурками, пофарбованими в національні кольори держав, що беруть у ньому участь. Кінці шнурків скріплюються сургучевими печатками уповноважених. Текст вкладається у тверду обкладинку, оздоблену шкірою або оксамитом. Часто договір в обкладинці вміщують у додатковий футляр. Структура договору. Безперечно, договір становить систему взаємопов'язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі постанови обов'язкові для сторін. Головними складовими елементами структури договору є:

1. Преамбула (від фр. preambule — передмова) — вступна частина договору. В ній, як правило, перераховуються сторони, які укладають договір, викладаються мотиви укладання договору, його цілі і принципи, взаємозв'язок з іншими договорами, принципами і нормами міжнародного права. Преамбула є невід'ємною частиною договору і використовується при його тлумаченні.

2. Основна (центральна) частина містить постанови по суті регульованих відносин. Вона поділяється на статті, які можуть бути згруповані в розділи (Конвенція ООН з морського права 1982 p.), глави (Статут ООН). У деяких договорах статтям, а також розділам (главам, частинам) можуть надаватися назви (Конвенція між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових відхилень стосовно податків на доходи та капітал від 4 березня 1994 року).

3. Заключна, чи протокольна, частина — фіксує статті, що стосуються вступу договору в силу та припинення його дії, мови договору, на якій складено текст договору і таке ін.Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта, додаткова частина — додатки у виді протоколів, додаткових протоколів, правил, обмінних листів та ін. Проте ці додатки можуть стати невід'ємною частиною договору, якщо про це прямо вказується в самому тексті договору.

52.Мова договору.

Двосторонні договори укладаються мовами договірних сторін. Договір укладається у двох примірниках, кожний з яких має два паралельні тексти, з них ліворуч — текст мовою тієї сторони, котрій належить цей примірник. Тексти мовами двох сторін цілком рівнозначні, мають однакову силу. Цілком зрозуміло, що в процесі здійснення договору кожна сторона керується текстом своєю мовою. В разі ж розходження між текстами, вони обидва рівною мірою повинні братися до уваги при тлумаченні.Багатосторонні угоди складаються мовами, які визначаються договірними сторонами. Найважливіші багатосторонні міжнародні договори, які укладаються під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій, складаються п'ятьма найпоширенішими мовами: англійською, французькою, іспанською, китайською та російською. При згоді сторін багатосторонні конвенції зі спеціальних питань можуть складатися лише деякими із зазначених мов. При цьому депозитарієві (зберігачу) доручається забезпечити офіційний переклад іншими мовами.Найменування договорів. Загальновизнаної класифікації найменувань договорів не існує. Так, у Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року фігурують такі назви: договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами . В міжнародно-правовій доктрині і практиці зустрічаються й інші найменування: декларація, конкордат, статут міжнародної організації, меморандум, акт, «Modus vivendi— модус швенді», хартія та ін. Якогось юридичного значення найменування договорів не має, оскільки угода під будь-якою назвою є. договором, який утворює права й обов'язки для його учасників. Тому поняття «договір» розглядається ще і як родове поняття.У практиці договірних відносин не вироблено загального і чіткого критерію застосування вказаних вище найменувань. Це питання з'ясовується самими учасниками міжнародного акту. Проте з практики можна вивести і деякі «неписані правила» застосування певної назви договору.

Пакт — це договір з найважливіших питань (забезпечення взаємної колективної безпеки, взаємодопомога, ненапад та ін.), або угода, яка встановлює принципи і норми, що мають основоположне значення для конкретних галузей співробітництва держав (наприклад, Пакти про права людини 1966 p.).Договір — основоположний акт з найістотніших питань міждержавних взаємин (наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї 1963 p.). Угода — акт, присвячений конкретним питанням взаємин держав, що беруть у ній участь. Вона укладається з менш важливих питань, ніж договір (наприклад, Угода про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу» (СНД) від 21 жовтня 1994 p.).Декларація — офіційна заява, в якій проголошуються основні принципи зовнішньої і внутрішньої політики держави або основні положення діяльності міждержавних організацій у конкретній галузі міжнародних відносин (наприклад. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.).Конвенцій — вид міжнародного договору, який укладається для регулювання спеціальних міжнародних питань економічного, технічного, воєнного і юридичного характеру (наприклад, Конвенція з морського права 1982 p.).Конкордат •— це спеціальний договір, угода між папою Римським, главою католицької церкви та урядом тієї чи іншої держави, який регулює положення і привілеї католицької церкви в даній державі (наприклад, Конкордат між Ватиканом і Італією 1984 р). Комюніке — це офіційне повідомлення, в якому викладаються позиції сторін з конкретних питань. Воно може також відбивати досягнуті між сторонами домовленості і мати в цьому випадку певні правові наслідки сторін (наприклад, Спільне комюніке Президента України і Президента Туркменистану (листопад 1994 p.).  Modus vivendi      (модус вівенді) — спосіб співіснування — тимчасова угода  з  питань,  що  вимагають  негайного  врегулювання.Обмін нотами — своєрідна форма укладання угоди. Угода укладається шляхом обміну нотами (листами, телеграмами) з тотожним змістом між службовими особами, які представляють уряди держав. Використовується, як правило, при встановленні дипломатичних відносин, перетворенні дипломатичних місій у посольства, уточненні окремих положень будь-якого договору. З кожним роком ця форма використовується дедалі активніше. Вона привертає до себе увагу простотою процедури укладання.Статут міжнародної організації — це договір, який визначає цілі, структуру і функції міжнародної організації. З-поміж інших особливе місце займає Статут ООН як кодекс основних принципів міжнародного права. Доречно буде зауважити, що Статут ООН є договором особливого роду, його постанови мають примат відносно всіх інших договорів (ст. 103 Статуту ООН).Протокол — угода, що складається з питань менш важливих, ніж договір, угода і конвенція. У багатьох випадках протокол є допоміжним актом відносно основного договору. Для порівняння: Протокол між Урядом України і Урядом Туркменистану про відкриття Посольств від 5, листопада 1994 р. і Протокол до Конвенції між Урядом України та Урядом США про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень) стосовно податків "на доходи та капітал від 4 березня 1994 р. У першому випадку — це угода (договір), а в іншому — додаток, допоміжний акт до міжнародного договору. 53.Укладання міжнародних договорів

а) Порядок і стадії укладання міжнародного договору. Укладання міжнародного договору є дуже відповідальним і складним процесом, адже він є актом, що діє як у сфері міждержавних, так і в сфері внутрішніх відносин кожної країни. Безперечно, всі міжнародні договори укладаються відповідно до норм міжнародного права і установленої міжнародної практики. Проте укладання міжнародного договору є одночасно і процесом формування суверенної волі держави. Тому порядок його прийняття теж повинен чітко регулюватися. Переважна більшість держав робить це - шляхом прийняття внутрішніх законів і міжнародних договорів. Зокрема, Україна прийняла закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 p., який установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів. Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, ЩО треба розуміти під «укладанням договорів». Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладання означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи набуттям чинності. Згаданий Закон України дає таке тлумачення: поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору для України» . Тому процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких відносяться: підготовка і прийняття тексту договору, встановлення автентичності текстів договору. Зазначені стадії можуть послідовно використовуватися при укладанні будь-якого міжнародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожний договір проходив ці стадії. Наприклад, міжнародні організації зовсім не. застосовують ратифікацію. б) Повноваження на укладання договору. З часів епохи абсолютних монархій відома практика, згідно з якою представник суверена наділявся повноваженнями вести переговори і приймати зобов'язання від імені свого монарха. В сучасній міжнародно-правовій практиці в- залежності від намірів сторін повноваження охоплюють право вести переговори, підписувати договір і скріплювати його печаткою. Отже, договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вибір уповноважених і порядок призначення їх цілком залежить від відповідної держави. Проте у всіх випадках уповноважений повинен мати відповідні повноваження, тобто документ, який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнародний договір, взяти участь у конференції і таке інше. В тексті повноваження вказується, хто уповноважує дану особу; прізвище, ім'я та по батькові;  ранг  або  посаду уповноваженого;  назву договору  або предмет і мету переговорів.    Крім повноважень, особи, що ведуть переговори, одержують від своїх урядів інструкції, які визначають програму їхньої роботи. Інструкції є внутрішнім документом делегації, вони не доводяться до відома другої сторони, а тому договір, укладений з їх порушенням, не втрачає свого значення.Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 року, укладати договори без спеціальних повноважень можуть: глава держави, глава уряду і міністр закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснити дії лише в цілях прийняття тексту договору.Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Так, закон України «Про міжнародні Договори України» встановлює, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України — Президентом України;

б) щодо договорів, які  укладаються  від імені  Уряду України - Урядом України або за його дорученням — Міністерством закордонних справ України;

в) щодо договорів міжвідомчого характеру - відповідним міністерством  разом  із Міністерством  закордонних  справ України.

в) Підготовка і прийняття тексту міжвідомчого договору. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали: Таким способом готуються тексти двосторонніх договорів. В міжнародних організаціях проекти текстів розробляються їх головними органами або спеціально утвореними для цих цілей допоміжними органами. В міжнародній практиці є приклади, коли міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору (текст Конвенції ООН з морського права 1982 р. готувала III Конференція ООН з морського права з 1974 по 1982 рік). Згідно з п. І ст. 9 Віденської конвенції 1969 року «текст договору приймається за згодою усіх держав, які беруть участь в його складанні...» Отже, результат успішних переговорів знаходить своє втілення у погодженому проекті договору.Важливим  етапом  на  стадії узгодження  тексту є його прийняття. Воно виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені висловлюють свою згоду з формулюванням тексту договору. Тексти двосторонніх договорів і договорів за участю невеликої кількості держав приймаються одноголосно. На міжнародних конференціях тексти багатосторонніх договорів, як правило, приймаються більшістю у дві третини голосів, як це передбачено в п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1969 року.В останні роки у міжнародній практиці дедалі ширше використовується така нова форма прийняття тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях, як прийняття тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма прийняття тексту договору зветься консенсусом.

г) Встановлення автентичності тексту договору. Після того, як узгоджений текст прийнятий, стає необхідним якимось чином засвідчувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених. Ця процедура зветься встановленням автентичності тексту договору. Ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. вказує, що автентичність може оцінюватися шляхом підписання «ad referendum» («до схвалення») або парафуванням самого тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст. При цьому форми визначення автентичності тексту встановлюють договірні сторони.

Підписання свідчить про остаточне ухвалення договору. Підписання буває повним і обмеженим. Повне підписання означає остаточне схвалення договору уповноваженими. До обмеженого підписання належить:

а) парафування (тобто попереднє підписання договору ініціалами повноважених), за яким, як правило, йде остаточне підписання;

б) підписання «ad referendum» («до схвалення») означає, що підпис матиме силу при умові схвалення його державою. Обмежені види підписання застосовуються в тих випадках, коли переговори закінчено, а остаточне розв'язання питання з тих чи інших причин відкладається, або коли уповноважений згоден з текстом договору, але не. має достатніх повноважень для його підписання.

г) Способи висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору. Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди держав та інших суб'єктів міжнародного публічного права на обов'язковість договору. Стаття II Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановила такі способи висловлювання згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, з яким погодились сторони.Підписання договору — найбільш розповсюджений спосіб висловлювання згоди на його обов'язковість. У міжнародній практиці вироблені певні правила підписання договорів. Підписи представників держав під двостороннім договором розташовані поряд або один над одним. Якщо підписи стоять поряд, то першим вважається місце ліворуч. Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє.Тому за принципом альтернату (чергування) при підписанні двосторонніх договорів, які виготовлюються у двох примірниках, кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму примірнику, а потім уже другим підписує примірник іншої сторони. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки (наприклад, англійської чи російської) визначається за згодою учасників.У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще на одне значення підписання. За ст. ст. 18 цих конвенцій держави або міжнародні організації, які підписали договір під умову ратифікації, прийняття або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавляти договір його об'єкту і мети. Отже, мова йде про те, щоб суб'єкти міжнародно-правових відносин утримувалися від указаних дій до того часу, доки вони чітко не висловлять свого наміру не стати учасниками такого договору.Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, тобто остаточне затвердження договору вищими органами влади держав. Згідно з Віденськими конвенціями, ратифікація — це міжнародний акт, що означає не що інше, як процедуру, яку міжнародне право визнає необхідною для того, щоб договори стали обов'язковими. Це звичайно передбачає обмін ратифікаційними грамотами (документ, який підтверджує ратифікацію) у випадку двосторонніх договорів та їх передачу на зберігання депозитарію у випадку багатосторонніх договорів. У договорах міжнародних організацій замість ратифікації застосовується акт підтвердження договору.Разом з тим ратифікація одночасно є інститутом внутрішнього права держав, оскільки тільки національне право визначає, які органи держав уповноважені ратифікувати договори. Частіше всього ратифікують договори глава держави: в одних країнах самостійно, в інших — за згодою парламенту або однієї з його палат (наприклад, у США — президент за згодою Сенату). В деяких державах функція ратифікації покладена на сам парламент. За Конституцією України (н. 25 ст. 97) і за Законом «Про міжнародні договори України» (ст. 7) ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України.Оскільки міжнародне публічне право не встановлює, які міжнародні договори підлягають обов'язковій ратифікації, ця процедура визначається як умовами договору, так і внутрішню правом держав. Наприклад, п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає такі види договорів, що підлягають ратифікації: 

а) політичні, загальноекономічні, Із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г)про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях),  системах  колективної  безпеки;

д) про військову допомогу чи допуск збройних сил іноземних держав на територію України;

є) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена шляхом обміну документами (наприклад, нотами або листами ідентичного змісту). При цьому необхідно відрізняти цю процедуру від укладання договору в формі обміну листами і нотами, в яких міститься сам предмет договору.Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і шляхом приєднання до договору. Якщо держава з самого початку не схвалила договір, то пізніше вона може приєднатися до нього на умовах, які ним передбачені. Такий спосіб використовується багатьма державами. Зокрема, Україна, вийшовши самостійно на міжнародну арену, станом на 1 червня 1994 р. уклала таким способом 204 міжнародних договорів.В деяких випадках замість приєднання застосовуються прийняття договору. І, нарешті, термін «затвердження» означає остаточне ухвалення договору урядом чи міністерством або іншою державною установою, якщо це належить до їхньої компетенції.

є) Інститут застережень до багатосторонніх договорів. Віденські конвенції визначають застереження як односторонню заяву, яка зроблена державою або міжнародною організацією в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням при підписанні, ратифікації, актів офіційного підтвердження, прийнятті, затвердженні або приєднання, за допомогою якої названі суб'єкти бажають виключити або змінити юридичні дії певних постанов договору щодо їх застосування до даної держави або організації.Скажімо, якщо багатосторонній договір має певну неприпустиму для даної держави постанову, то держава має право при будь-якому схваленні договору зробити застереження про невизнання відповідної постанови. У її взаєминах зі сторонами, що не заперечують не застереження, договір діє зі змінами, внесеними застереженням. Держава, не згодна із застереженням, повинна його заперечити. Вона може виходити з того, що в її взаєминах з державою, яка зробила застереження, договір чинний за винятком спірних постанов. Вона може також заявити, що в її взаєминах а державою, що зробила неприпустиме застереження, договір нечинний.Застереження не "припускається, якщо воно несумісне із об'єктом і метою договору. Варто нагадати, що окремі договори взагалі забороняють будь-які застереження. До таких договорів відносяться, наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 року. Проте таких договорів небагато.У той же час необхідно відрізняти від застережень різні односторонні декларації і заяви, які держави іноді роблять при підписанні, ратифікації тощо. Але й неприпустимо під видом заяв робити застереження, щоб обминути їх заборону в договорі.

ж) Реєстрація, опублікування та зберігання текстів міжнародних договорів. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів є однією з форм висловлення гласності в міжнародних відносинах, обов'язковою умовою цивілізованих взаємин між державами. Уперше вимога реєстрації була введена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога увійшла до Статуту ООН, який у ст. 102 встановлює, що «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладені будь-яким членом Організації... повинні бути, при першій можливості, зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». На незареєстровані договори або угоди держава не може посилатися в жодному з органів ООН. Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здійснюється в порядку, передбаченому законами держав.В Україні договори, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті «Голос України», яка є органом законодавчої влади держави, та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України». Зберігання оригіналу багатостороннього договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття, а також видача всім учасникам засвідчених копій договору і повідомлення їх про нових учасників належить до обов'язків депозитарія, тобто державі чи міжнародній організації, яка за згодою сторін взяла па  себе обов'язки зберігати текст  міжнародного договору, документи про його ратифікацію тощо. Наприклад, депозитарієм Угоди про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу СНД від 21 жовтня 1991 р. стала Республіка Білорусь,