Глобальний ринок праці.

Ринок праці є найважливішою підсистемою економіки і є одним з найбільш достовірних індикаторів її змін. В умовах глобалізації відбуваються глибинні зміни в процесах трудової діяльності, в організації праці, в структурі зайнятості, в трудових відносинах, що обумовлює необхідність вивчення питань міжнародної міграції і проблем міжнародного регулювання трудових відносин.

Все більшого значення поряд з міжнародним ринком товарів і послуг, з ринком капіталів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який є не просто сумою національних ринків, а являє собою якісний розвиток ринку робочої сили в умовах посилення процесів інтернаціоналізації виробництва та зростання спілкування між народами.

Світовий ринок праці – це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні.

Світовий ринок робочої сили має сегментований характер. У його структурі вирізняються два найзначніші сегменти.

Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю тру­дових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований прошарок працівників з розвинених країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).

Другий сегмент – робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників потрібно вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «еколо­гічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови змушені покидати свої насиджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

На глобальний ринок праці впливає низка чинників, демографічні, освітні, кваліфікаційні, міграційні та ін.

Освіта. Істотну роль при становленні процесів глобалізації і інтернаціоналізації відіграє кросскультурний (кросскомунікаційний) принцип взаємодії націй, заснований на об’єднанні і синтезі основних, базових положень функціонування суспільства, в якому центральну роль відіграє освіта. Глобалізація значно впливає на освіту, оскільки від запровадження в процес освіти складових елементів глобалізації і інтернаціоналізації залежить сама модель системи освіти і рівень кваліфікації трудових ресурсів. Лише в останнє десятиліття вибудована система напрямків глобалізації на державні системи освіти, в основному, це вища ступінь освіти, тобто університети, інститути, академії, де ведеться підготовка спеціалізованих кадрів.

Глобалізація розвиває потребу отримати більш високу і якісну освіту, формуючи єдиний стандарт. Наприклад, формуються вузи - еталони освіти, загальновизнані світовим співтовариством. Якщо порівняти Гарвардський, Московський і Національний університет Сінгапуру, то пріоритет буде на стороні Гарварду, що обумовлено його репутацією, високопрофесійними викладачами, успішними випускниками та фінансовими інвестиціями в розвиток. Це формує престиж навчального закладу. В умовах глобалізації крупні учбові заклади концентрують в себе крупний капітал.

Ключовими проблемами, вирішення яких утворює область взаємодії глобалізації і освіти є:

• стратегії інтернаціоналізації;

• транснаціональна освіта;

• забезпечення міжнародної якості;

• регіональне і міжрегіональне співробітництво;

• інформаційні і комунікаційні технології і віртуальні університети;

• проблеми рівності і доступності освіти;

• розширення бази систем контролю якості - нові критерії.

Глобалізація освіти не повинна розумітися в якості гомогенізації або якості засобу економічного домінування. Її слід розуміти як режим виробництва тотожності і різноманітності для соціальних структур.

На світовий ринок праці впливають економічні цикли і кризи. В дослідженні МОП вказується, що після економічної кризи 2008-2009 р. розвиненим державам не вдалося вийти на докризовий рівень зайнятості. А країнам, що розвиваються, для цього буде потрібно створити більше 8 млн нових робочих місць. Незважаючи на те, що після трьох років кризи економіка почала зростати, і в деяких країнах, особливо в Азії та Латинській Америці, відзначається надія на оздоровлення в сфері зайнятості, фахівці МОП відзначають, що майже в 25 країнах, включаючи розвинені, були відзначені соціальні хвилювання, пов'язані з фінансовою та економічною кризою, падінням рівня заробітної плати і погіршенням умов праці.

Крім того, в деяких країнах більше 4 млн людей, що втратили роботу, перестали її шукати. Серед безробітних спостерігається зниження уявлень про якість життя, і навіть ті, хто має роботу, не відчувають від неї задоволення. Люди перестають довіряти державі, і в них зростає відчуття несправедливості. У зв'язку з цим фахівці МОП пропонують орієнтувати економічну політику на відновлення ринку праці, домагатися відповідності заробітної плати зростанню продуктивності праці, і забезпечувати соціальний захист вразливих верств населення

Попри зростання чисельності населення, обсяг ринку кваліфікованої робочої сили скорочується. Така тенденція більше не є характерною особливістю розвинених країн, таких як Японія та Італія. Тепер і інші країни, зокрема Китай і Росія, відчули на собі наслідки демографічних змін.

Незабаром світ розділиться на два табори — країни зі зростаючим населенням працездатного віку і держави зі старіючим населенням і ринком робочої сили, який постійно скорочується. У деяких галузях економіки конкуренція за перспективних фахівців буде особливо гострою. Це головним чином стосується галузей, робота в яких вимагає високого рівня кваліфікації та професійної підготовки.

Ринок праці є вкрай мінливий і тому потребує свого дослідження і прогнозування. В доповіді "Майбутнє робочих місць", представленій на Всесвітньому економічному форумі в січні 2016 р., експерти узагальнили опитування топ-менеджерів з більш ніж 350 компаній у найбільших світових економіках. Вони прогнозують, що в 2020 році компанії особливо будуть потребувати кваліфікованих фахівців восьми професій. Так, за чотири роки демографічні зміни й технологічний прогрес може призвести до втрати п'яти мільйонів робочих місць. Водночас найбільш затребуваними професіями у 2020 році, швидше за все, будуть такі: аналітик даних; комп'ютерні та математичні фахівці; архітектори та інженери; фахівець у галузі торгівлі; старший менеджер; продакт-дизайнер; фахівці у роботі з клієнтами та кадровики; юристи, експерти з нормативно-правового регулювання.

Журнал "Форбс" зробив свій прогноз стосовно майбутнього ринку праці в наступне десятиліття. Основна тенденція, яка посилюється - все менше співробітників будуть зайняті на виробництві, і все більше їх буде потрібно в сфері послуг. Такими затребуваними фахівцями будуть наступні: GR-менеджер - спеціаліст по взаємодії з державною системою управління; геронтологи та доглядальниці; фахівець з альтернативних джерел енергії; експерт з питань видобутку нафти у важкодоступних родовищах; консультант з ведення бізнесу на африканському континенті; журналіст-блогер; генетик-селекціонер; експерт з розвитку територій; спеціаліст з абсорбції.

В умовах глобалізації економіки Міжнародна організація праці запровадила концепцію гідної праці (англ. Decent work), що означає наявність зайнятості в умовах свободи, рівності, безпеки та людської гідності.

За даними МОП, гідна праця включає в себе можливості для роботи, які забезпечують продуктивні і справедливі доходи, безпеку на робочому місці і соціальний захист сім'ї, найкращі перспективи для особистісного розвитку та соціальної інтеграції, свободи для людей, організація та участь у прийнятті рішень, рівність можливостей і ставлення для всіх жінок і чоловіків.

Розроблена Програма гідної праці МОП збалансованого і комплексного програмного підходу для досягнення цілей забезпечення повної і продуктивної зайнятості та гідної роботи для всіх на глобальному, регіональному, національному, галузевому та місцевому рівнях. Вона складається з чотирьох елементів: стандарти і права у сфері праці, створення робочих місць і розвитку підприємництва, соціального захисту та соціального діалогу.

Інформаційне забезпечення:

1. Глобальна економіка ХХІ століття: людський вимір: Монографія / Д.Г.Лук'яненко, А.М.Поручник, А.М.Колот та ін. за заг. ред. д.ен., проф. Д.Г.Лук'яненка та д.ен., проф. А.М.Поручника. – К.: КНЕУ, 2008. – 420 с.

2. Глобальна економіка: підручник / за заг. ред.. Д. Г. Лук’яненко, А. М. Поручник. – К.: КНЕУ, 2015.-588с.

3. Міжнародна економіка: підручник / Д. Г. Лук’яненко, А. М. Поручник, Я. М. Столярчук. – К.: КНЕУ, 2014.

4. Ресурси та моделі глобального економічного розвитку : монографія / [Д. Г. Лук’яненко, А. М. Поручник, А. М. Колот та ін.] ; за заг. ред. Д. Г. Лук’яненка та А. М. Поручника ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ДВНЗ "Київський нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана" [та ін.]. - К.: КНЕУ, 2011. - 703 с. 

  Глобальні проблеми міжнародної міграції.

Міжнародна трудова міграція – це процес еміграції і імміграції людей в працездатному віці з метою отримання роботи в іншій країні. В основі процесу лежить інтернаціоналізація господарського життя і нерівномірність розвитку світової економіки, що набула глобального характеру.

Основні економічні передумови розвитку процесів переміщення трудових ресурсів:

• нерівномірність економічного розвитку країн світу;

• невідповідність фаз економічного розвитку країн;

• розвиток міжнародного руху капіталу, послуг;

• розширення функціонування ТНК;

• відмінності в матеріальному заохоченні працівників. .

Характерні риси міжнародної міграції:

• тенденція міжнародного переміщення працездатного населення носить стійкий щодо збільшення характер;

• міжнародна трудова міграція стає важливим об’єктом державної економічної політики;

• міжнародна економічна інтеграція створює цілі регіони, де переміщення людей через кордони держав, з метою заробітку, повністю лібералізовані. Ці регіони особливо привабливі для вихідців із третіх країн;

• все більшу роль відіграє міграція висококваліфікованих спеціалістів, носіїв наукових, медичних, військово-технічних технологій, видатних діячів культури, заслужених спортсменів і т. ін.;

• грошові перекази мігрантів збільшуються із зростанням міграції і стають важливою частиною валютних надходжень та платіжних балансів.

Міжнародні центри тяжіння робочої сили

Найбільше мігрантів зосереджено в США та Канаді, де постійно працює 5% іммігрантів (5–12 млн. чол.) від загальної кількості всього працюючого населення. В Західній Європі кількість працюючих іммігрантів становить 4–7 млн. чол., при цьому найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції. В країнах Близького Сходу в середньому працює 3–5 млн. іммігрантів, а найбільше їх зосереджено в Об’єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії. В країнах Латинської Америки число іммігрантів становить 3–8 млн. осіб, а найпривабливішими країнами є Аргентина та Венесуела. Австралія є традиційним центром міграції, котрий залучає на роботу 2-3% іммігрантів від кількості всього числа працівників. В азійсько-тихоокеанському регіоні основними імпортерами робочої сили є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Сінгапур.

Виділяють п'ять основних напрямків міжнародної міграції робочої сили:

• міграція із країн, що розвиваються, у промислово розвинені країни;

• міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинені країни;

• міграція в рамках промислово розвинених країн (в основному з неекономічних причин, також спостерігається відплив умів з країн Європи в США);

• міграція робочої сили в рамках країн, що розвиваються (в основному між НІК і країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються);

• міграція кваліфікованих спеціалістів, наукових працівників із промислово розвинених країн в країни, що розвиваються.

Структуру робочої сили, що мігрує до промислово розвинених країн і між самими розвиненими країнами, характеризується двома чинниками:

• високою часткою висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямів науково-технічного прогресу. Промислово розвинені країни стимулюють таке переміщення робочої сили із правом одержання статусу постійного резидента. Так частка іноземців серед інженерів у США становить понад 10%, лікарів – понад 20%. "Відплив умів" до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн-нових ринкових економік. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинених країнах.

• значна частка робочої сили зосереджується в галузях з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 – в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії – 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, – це головним чином міграція між новими індустріальними країнам та країнами - членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, – з іншого. Основний склад мігрантів з цих країн – малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинених країн до країн, що розвиваються.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

1. Західна Європа - найбільш розвинений міжнародний ринок праці. На частку ЄС припадає більше чверті всього сукупного обороту світового ринку робочої сили. Характерно, що за останні 20 років понад 1 млн чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою.

В європейські країни щорічно прибуває біля 1 млн. нелегальних мігрантів. Загальна чисельність нелегальних іммігрантів в Європі – від 3 до 7 млн. осіб. Найбільшу кількість нелегалів приймають Італія, Нідерланди, Португалія, Німеччина, Франція.

2.США та Канада. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. За даними офіційної американської статистики, протягом останнього десятиліття у США щорічно в'їжджало більше 1 мільйона мігрантів, з яких 15–20% припадає на трудову міграцію. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих  латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

3. регіон Близького Сходу. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу. У цьому регіоні зараз працює більше 5 млн іммігрантів, що становить близько 50% усієї робочої сили. А в деяких країнах регіону ця частка значно більша. Зокрема, частка іноземних працівників у загальній чисельності зайнятих у Кувейті складає 86,5%, Катарі – 95,6% та ОАЕ – 97%.

1. Австралія. Вона залишається важливим центром притягання робочої сили. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу залучатися іммігранти, що робили інвестиції в її економіку. Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу.

2. країни Азійсько-Тихоокеанського регіону. Головними країнами-реципієнтами виступають азійські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань,  а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої є – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія,  Бангладеш, Шрі-Ланка, Таїланд та ін.  Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол.  У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці.

3. Латинська Америка. Основними приймаючими країнами є Аргентина, Венесуела, а також Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів становить від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці.

4. Африка. На Африканському континенті центрами тяжіння мігрантів є країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігран­тів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол., а міжкраїнна міграція становить 2 млн. чол.

Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще в 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн. чол., а на початку XXI ст. – 4 млн чол., або майже 40% усього населення. Більша частина арабських емігрантів походить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.

Наслідки трудової міграції для приймаючої країни

1. більш активні мігранти створюють конкуренцію і витісняють звикле до розміреного життя населення приймаючої країни. При цьому «білі комірці» - це, як правило, спеціалісти, посідають високі посади, тим самим, обмежуючи і лишаючи робочих місць працівників приймаючої країни. Бо працедавець переслідує ціль найняти спеціаліста більш високого рівня. Стосовно «синіх комірців», то тут важлива не якість , а кількість. Мігрантам пропонують зарплати, які вище, ніж на їх батьківщині, забезпечують житлом. Працедавець зацікавлений в працівнику, якому можна платити мінімальну зарплату. Ринок праці переповнюється мігрантами.

2. Мігрант завжди відчуває своє «ущемлення в правах», що може викликати конфлікти, тому в деяких країнах Заходу відбувається застосування більш жорсткого міграційного законодавства.

3. Існує проблема міжконфесійної дифузії і протиріч.

Для країн еміграції послаблення напруги на ринку праці може обернутися міграцією висококваліфікованих кадрів або «brain drain» - втечею мізків. Крім того, країни мейнстриму зацікавлені в залученні молодих спеціалістів, високого рівня освіти. Але це може загрожувати національному розвитку, оскільки це веде до виснаження цінних людських ресурсів.

Також відбувається зміна соціальних цінностей – намагання заробити гроші стоїть вище сімейних цінностей. Відбувається тимчасовий «розрив» сім’ї. Переважно мігрують глави сімей, представники чоловічої статі, що створює дисбаланс як на їх батьківщині (переважає жіноче населення), так і в приймаючій країні.

Лекція 4. Глобальна екологічна проблема.

Найбільша реальна загроза життю на планеті – зміна клімату. Відомо, що природа - єдина і неподільна, а сучасне господарство – результат взаємодії природи і суспільства. Отже, суспільство, господарство і природа - взаємопов´язані, зв´язок цей має глобальний характер, стан і доля кожного із компонентів - взаємозалежні.

Протягом тисячоліть людина посилено втручалася в природу, не порушуючи в ній рівноваги. Однак, з розвитком промисловості вчені відмічали про виникнення парникового ефекту ще в 19 столітті. Вже в 1827 році французький учений Фур'є висловив припущення, що атмосфера Землі підігріває поверхню, пропускаючи до неї сонячне випромінювання високою енергією не даючи вийти в космос частини довгохвильової теплової радіації, що відбивається від земної поверхні. Цей ефект викликається кількома парниковими газами, особливо двоокисом вуглецю і водяною парою.

В кінці дев'ятнадцятого століття шведський вчений Арреніус прийшов до висновку, що зростання викидів двоокису вуглецю підприємствами, що виникли в період промислової революції, змінило вміст газів у атмосфері і що це може призвести до зростання приземної температури. Проте, до недавнього часу вважалося, що надлишки концентрації двоокису вуглецю поглинаються світовим океаном.

Особливо ускладнилися відносини суспільств і природи в XX ст., коли в процесі науково-технічної революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через різке збільшення кількості введення, інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення відновлення. У відносинах людини і природи настала криза, яка викликала аналогічні проблеми глобального характеру.

До кінця 50-х років ця проблема не набула розвитку. Вперше  про проблеми  екології і, як однієї з основних форм її прояву - глобальному потеплінні клімату, заговорили у світовому масштабі в 60-70-ті роки ХХ століття. Цей новий етап у розвитку дослідження природної тематики пов'язаний, в першу чергу, з роботами Римського Клубу - групи вчених і журналістів, створеної в 1968 році Ауреліо Печчеї.

Протягом останніх 50 років відбулось погіршення стану більшості екосистем біосфери, істотне зменшення біопродуктивності й біорізноманітності, катастрофічне виснаження ґрунтів і мінеральних ресурсів за небаченої забрудненості поверхні Землі; гідросфери й атмосфери, це пов’язане з інтенсивним зростанням чисельності населення та розвитком науково-технічного прогресу.

Зростанням чисельності населення планети.

До розвитку глобальної екологічної й тісно пов'язаної з нею соціально-економічної кризи призвів демографічний фактор - різке зростання чисельності населення за останнє століття. Це вплинуло на необхідність задоволення дедалі більших потреб людського суспільства, що призвело до гігантського розширення масштабів господарської діяльності, змін у пропорціях світового господарства, у виробничих потужностях, техніці й технологіях, асортименті продукції, виробничому й особистому споживанні. Моделі виробництва й споживання, що склалися в світі, перестали відповідати умовам нормального співіснування людини й природи:

- катастрофічне ресурсопоглинання, що призвело до виснаження ресурсів. Так, за збереження існуючої динаміки споживання людством мінеральних ресурсів через 200-250 років на Землі скінчаться запаси нафти, вугілля, горючих сланців і торфу.

- продукування відходів - забруднення атмосфери різними хімічними викидами промислового характеру, а також забруднення водойм. Однією з найгостріших екологічних проблем людства в найближчі десятиліття залишається необхідність демонтажу сотень блоків АЕС, які відпрацювали свій ресурс, транспортування й безпечна утилізація твердих і рідких радіоактивних відходів;

- ріст енерговиробництва, що спричинило такі негативні наслідки, як: активне забруднення природи, випадання кислотних дощів, утворення озонових „дір”, парникового ефекту.

- зростання кількості міст-гігантів, що стали найбільшими та найнебезпечнішими забруднювачами довкілля й згубниками природи.

- економічний ріст призводить до того, що людство переходить грань відновлюваності ресурсів.

- нарощування промислового потенціалу в різних регіонах світу призвело до того, що з початку промислової епохи середньосвітова температура на планеті підвищилася на 0,7 градуси Цельсію. Поширення соціально-економічної моделі, в центрі якої знаходиться культ споживання, веде до виснаження запасів природних ресурсів і зростаючого забруднення довкілля. Утримуючі тепло гази, які були викинуті в атмосферу в 2008 р., залишаться там до 2108 р. Щорічно від кліматичних катастроф страждає приблизно 260 млн. чол., понад 98% з яких проживає в країнах, що розвиваються;

- в даний час щорічний світовий обсяг викидів парникових газів оцінюється в 25,7 млрд. т (більше 25% припадає на США, близько 25% на країни Євросоюзу, 14% на Китай.

Наслідки для довкілля:

1. Вчені стверджують, що протягом найближчих 20-30 років через техногенні зміни в навколишньому середовищі світ може втратити більш як 1 млн. видів рослин і тварин. Біологічна різноманітність – це запорука стійкості, витривалості як окремих екосистем. Так і біосфери в цілому. Ось чому зменшення біорізноманітності – це серйозна втрата біосфери, одна з головних екологічних проблем сьогодення.

2. у зв'язку з експлуатацією земельних угідь у всьому світі швидкими темпами відбувається деградація, ерозія, спустелювання ґрунтів. За даними ООН, понад 900 млн чоловік проживають у посушливих зонах нашої планети, землі яких потерпають від спустелювання. Соціально-економічні й екологічні втрати при цьому оцінюються в 40 млрд. дол.: зокрема, для країн Азії — 21 млрд., Африки — дев´ять, Північної Америки та Австралії — по три, Європи — 1 млрд. дол. Приблизно 100 країн зазнають негативного впливу опустелювання, причому 81 з них належать до слаборозвинутих, де населення потерпає ще й від злиднів, хвороб, голоду тощо. Отже, екологічні проблеми в зазначених країнах тісно пов´язані з соціально-економічними.

За глобальною оцінкою Міжнародного ґрунтового центру (Нідерланди), внаслідок техногенної діяльності вже деградовано понад 15 % світового суходолу. Через втрату родючості ґрунтів, опустелювання територій, вирубування лісів лише в Африці наприкінці 80-х років постраждали близько 30 млн. осіб у 21 країні, з яких 10 млн. змушені були стати «екологічними біженцями», тобто змінити місце проживання саме через кризову екологічну ситуацію.

3. Серйозну тривогу майже в усіх країнах світу викликає надмірне забруднення шкідливими викидами атмосферного повітря. Ідеально чисте повітряне середовище тепер існує лише теоретично. Інтенсивна виробнича, насамперед індустріальна, діяльність, автомобілізація, урбанізація, електрифікація призвела до того, що за останні 50 років було використано кисню приблизно стільки ж, скільки за попередній мільйон років, або 0,02 % від його запасу в атмосфері. В разі збереження темпів промислового розвитку і розвитку технологій приблизно за цей самий період буде вичерпано до 2/3 запасів кисню в атмосфері планети за одночасного неухильного зниження темпів його відтворення зеленими рослинами внаслідок деградації біосфери, зменшення площі лісів, біорізноманітності, біомаси і біопродуктивності взагалі.

4. Забруднення атмосферного повітря промисловими викидами призводить до появи кислотних дощів, «озонових дір» і розвитку «тепличного ефекту» на планеті: до 60 % озонового шару над Антарктидою вже знищено, а над північною частиною земної кулі — від 9 до 20 %. Це явище спричиняє зменшення захисної дії озону від сонячного ультрафіолетового опромінення і поширення захворювань шкіри, зору тощо.

Прогнози свідчать, що до 2025 р. світовий сумарний викид двоокису вуглецю від двигунів внутрішнього згоряння має зрости з 25 до 44 %. Це зумовить посилення дії «тепличного ефекту», тобто потепління клімату, а відтак — танення льодовиків і значне підвищення рівня Світового океану, а також порушення нормального функціонування екосистем. До 2030 р. очікується збільшення середньорічної температури на планеті на 1,5—4,5° за Цельсієм, а отже й підвищення рівня океану на 20—140 см.

5. Екологічною проблемою є загибель водних екосистем. Величезна кількість отруйних речовин, що накопичуються навколо міст, промислових центрів, виносяться поверхневими та ґрунтовими водами в річку, а звідти в моря й океани. До них додаються забруднювачі, декілька мільйонів тонн нафти та нафтопродуктів від аварій танкерів та від роботи нафтопромислів.

6. Близько 250 млн. осіб у багатьох державах світу споживають неякісну питну воду. За матеріалами Всесвітньої організації охорони здоров´я, внаслідок того, що населення 75 країн світу змушене користуватися надто забрудненою водою, щорічно хворіє понад 500 млн. осіб

7. Величезну тривогу в світі викликає забруднення атмосфери шкідливими газами, що призводить до збільшення площ озонових „дір” та активації розвитку парникового ефекту. Перше явище спричинило зниження захисної дії озонового шару від сонячного ультрафіолетового випромінювання. А парниковий ефект приводить до потепління клімату, танення льодовиків, підвищення рівня Світового океану, навіть деградації екосистем окремих районів суші.

8. Забруднення навколишнього середовища завдає серйозної матеріальної шкоди національним господарствам майже всіх країн світу. Найбільші збитки мають країни «третього світу» - Нігерія, Буркіна-Фасо, Ефіопія.

У багатьох регіонах планети екологічні проблеми набрали надзвичайної гостроти. Через кризовий стан навколишнього середовища ці території мають міжнародно визнаний статус зон екологічного лиха. До них, зокрема, належать Азовське, Чорне, Балтійське та Японське моря, Урал і Приуралля, Перська й Мексиканська затоки, Кузбас, Тюменський нафтопромисловий регіон, Нова Земля, Ефіопія та ін.

Вирішення проблеми :

- застосування ефективного міжнародного моніторингу навколишнього середовища. Станції стеження розміщуються в екологічно чистих районах, спостереження за станом довкілля можуть бути наземними й за допомогою літаків, гелікоптерів, супутників, космічних кораблів, метеорологічних ракет.

- вдосконалення масштабів, способів і методів господарювання діяльності.

- всебічної раціоналізації природокористування і поліпшення відтворення природних ресурсів та якості довкілля.

- технологічно складне, багатономенклатурне матеріальне виробництво, особливо у розвинутих країнах, тепер має ґрунтуватися на еколого-економічних принципах, тобто йдеться про випуск високоякісної і конкурентоспроможної продукції як з найменшими затратами ресурсів, так і з мінімальною шкодою для навколишнього середовища

- дієві міжнародні економічні механізми вирішення екологічних проблем.

Отже, завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний екологічно безпечний господарсько-економічний простір, який буде основою розвитку всіх країн світу. Це потребує:

- від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних й організаційних змін у суспільному виробництві, радикальної перебудови макроекономічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв´язків та здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, оптимізації балансів інвестицій і заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого-економічних чинників;

- передбачає узгоджене міжнародне науково-технічне та економічне співробітництво, що спирається на інтеграцію сил, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення глобальних екологічних проблем.

2. Міжнародні економічні аспекти вирішення екологічних проблем

Одностороннє вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку будь-якою державою вже неспроможне істотно вплинути на підвищення рівня екологічної безпеки господарювання на планеті. Переміщення екологічно шкідливих виробництв за кордон та експорт небезпечних відходів за умов глобальної екологічної взаємозалежності всіх держав світу не зменшують загального рівня негативного впливу техногенних навантажень на біосферу Землі.

У 1970 р. ООН відмічала стурбованість цією проблемою, та відмічала у своєму звіті з екології можливість «катастроф, викликаних потеплінням». Проблеми екологізації міжнародних відносин узагалі та міжнародного науково-технічного й економічного співробітництва щодо охорони навколишнього середовища вперше були висунуті на Першій Всесвітній конференції з навколишнього середовища і розвитку - Стокгольмській конференції ООН з охорони природи, яка відбулася у 1972 р. На ній була прийнята програма ООН з навколишнього середовища (UNEP). Тут були зафіксовані принципи вирішення екологічних проблем першого покоління – забоуднення води, атмосфери, виснаження грунту. З цього моменту програма ООН з навколишнього середовища стала наймасштабнішою і впливовою формою міжнародного співробітництва, що займається природоохоронної проблематикою. 

У тому ж 1972 р. Того ж року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію стосовно організаційних і фінансових заходів з міжнародного співробітництва у питаннях охорони довкілля та заснувала Раду керівників спеціального органу — Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Ця Рада в 1973 р. розглянула ухвалений Стокгольмською конференцією «План дій у сфері навколишнього середовища» і визначила основні напрями міжнародного співробітництва, які охоплюють: охорону здоров´я та підвищення добробуту населення; охорону грунтів і вод та боротьбу з опустелюванням; освіту, професійну підготовку й інформаційне забезпечення охорони природи; захист Світового океану; охорону рослинності, диких тварин і генетичних ресурсів; проблеми енергетичних ресурсів та енергозбереження.

Стокгольмський екофорум орієнтував світове співтовариство на пошук ефективних шляхів попередження та розв´язання екологічних проблем соціально-економічного розвитку, на усунення загрози глобальної екологічної катастрофи, а також на збільшення обсягів асигнувань у сферу охорони природи та раціоналізації природокористування. З того часу у вирішенні проблеми забезпечення екологічної безпеки беруть активну участь економісти, політики, представники різних галузей промисловості й аграрного виробництва.

Для практичної реалізації цілей UNEP в 1983 році за рішенням Генеральної Асамблеї ООН була утворена Всесвітня Комісія з навколишнього середовища і розвитку. У 1987 а ​​«Програма сталого довгострокового розвитку», яка потім була опублікована під назвою «Наше спільне майбутнє». Ця програма рекомендована всім країнам для вироблення національного законодавства з охорони навколишнього середовища. Основна заслуга - це подолання суперечності між економічним зростанням і охороною навколишнього середовища, при дотриманні жорсткого умови - проходження всіх країн виробленим принципам.

Протягом 1980-х років Програма ООН з навколишнього середовища (UNEP) та Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) скликали ряд міжнародних наукових семінарів, на яких вчені виробили попередній консенсус щодо суті проблеми. 

Одне з найважливіших форм прояву екологічних проблем було визнано глобальне потепління клімату. І в червні 1992 року на саміті в Ріо-де-Жанейро  була прийнята РК ООН зі змін клімату, в якій пропонувалися реальні кроки, спрямовані на врегулювання цієї проблеми (набула чинності з 21 березня 1994 року). В кінці минулого століття в науковий обіг введено термін «сталий розвиток». На саміті була сформульована стратегія сталого розвитку і підтверджена в Йоганнесбурзі в 2002 р. Єдиного визначення сутності сталого розвитку немає, проте досить концентровано його дає Програма Розвитку ООН: під сталим розуміється розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

Зараз немає єдиної думки про те, якою має бути політика розвитку. Тому на практиці одні дискусії з приводу сталого розвитку фокусуються на майбутньому рості і потребах, а інші - на забезпеченні виживання біологічних видів, незважаючи на зміни клімату, а в деяких концепціях першочергове значення надається екосистемам. В доповідях ООН також знаходимо розширене трактування сталого розвитку, який покликаний також забезпечити соціальну справедливість, рівність і поважання прав людини майбутніх поколінь.

Діяльність ООН щодо поліпшення екологічної ситуації у світі

ООН з її спеціалізованими установами є найбільш представницькою міжурядовою всесвітньою організацією. Вона об´єднує понад 200 країн і забезпечує їхнє співробітництво у розв´язанні глобальних екологічних проблем.

Широке коло природоохоронних завдань, їхня складність зумовили необхідність створення спеціальних організаційних структур, які координують діяльність у цій сфері. Однією з перших виникла організація, яка дістала назву «Програма ООН з навколишнього середовища» (ЮНЕП). Крім основної функції — координації діяльності у сфері природоохорони, ця організація відіграє роль міжнародного центру, що відповідає за вирішення глобальних екологічних проблем, практичних природоохоронних завдань і визначає пріоритети щодо фінансування конкретних екологічних проектів.

Під безпосереднім керівництвом ЮНЕП в останні два десятиліття розроблені такі глобальні дослідницькі та оперативні програми, як Всесвітня стратегія охорони природи, Всесвітня кліматична програма, Всесвітня політика щодо ґрунтів, План дій щодо боротьби з опустелюванням, Міжнародна програма з безпеки хімічних сполук та ін. Крім того, ЮНЕП організувала глобальну систему спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг), міжнародну довідкову систему для джерел інформації щодо навколишнього середовища, склала міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин.

Завдяки зусиллям ЮНЕП підписано велику кількість міжнародних договорів і конвенцій, у тому числі Конвенцію ООН з морського права, Конвенцію про біологічне різноманіття, Конвенцію з контролю за транскордонним перенесенням небезпечних відходів та їх використанням, Конвенцію про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення, дев´ять конвенцій про охорону морів (зокрема й Чорного моря), Монреальський протокол до Віденської конвенції про речовини, що руйнують озоновий шар. Також укладено понад десять конвенцій щодо спільного вирішення проблем охорони навколишнього середовища на Європейському континенті.

Крім ЮНЕП, у системі ООН функціонує ще багато спеціалізованих установ, які координують та організовують міжнародне співробітництво у природоохоронній сфері. До них належать ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров´я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна морська організація (ММО), Міжнародне агентство з ядерної енергетики (МАГАТЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) разом із Всесвітньою мережею моніторингу забруднення повітря.

Нарешті, до системи ООН входить іще багато організацій та установ, які тією чи іншою мірою причетні до вирішення екологічних проблем. Це, зокрема, Центр ООН із населених пунктів (ХАБІТАТ), регіональні економічні комісії ООН (у Європі, Африці, Латинській Америці тощо), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) та ін. Зазначені структури сприяють захисту планетарного навколишнього середовища і реалізації еколого спрямованих заходів.

Україна є учасницею майже 30 міжнародних багатосторонніх угод у сфері охорони довкілля, хоча їх існує значно більше. Розробивши концепцію сталого розвитку, Україна взяла курс на різнопланову, в тому числі у природоохоронній сфері, інтеграцію до європейської та світової спільноти й започаткувала партнерські відносини з багатьма країнами світу. Так, протягом 90-х років із державами-сусідами укладено кілька десятків угод з регіонального співробітництва, в яких ідеться про спільні заходи щодо охорони довкілля (наприклад, у межах Карпатського регіону, басейнів річок Дунаю, Дніпра, Чорного моря тощо).

Представництво ООН в Україні допомагає урядові розробляти відповідні законодавчі акти й норми природокористування, надаючи інформацію про природоохоронні глобальні та регіональні угоди тощо. Через Комісію з виконання рішень Конференції з навколишнього середовища й розвитку ООН активно підтримує дії українського уряду щодо реалізації Програми порятунку Чорного моря, в якій загалом беруть участь шість країн, та Програми захисту басейну Дунаю, за якою співпрацюють 11 держав.

Розширення та зміцнення механізмів економічного співробітництва всіх держав у сфері екології, поширення позитивного досвіду природокористування та природоохорони є гарантом міжнародної екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів розв´язання нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем.

Кіотський протокол — міжнародна угода про обмеження викидів в атмосферу парникових газів. Головна мета угоди: стабілізувати рівень концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему планети.

Протокол зобов'язує розвинуті країни та країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів у 2008–2012 роках до рівня 1990р. Кіотський протокол  — додатковий документ до Рамкової конвенції ООН зі змін клімату, підписаної 1992 року на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро. Конвенція набрала силу у 1994 році. Сам протокол прийнято в Кіото 11 грудня 1997 року. На сьогоднішній день підписала та ратифікувала протокол 191 країна, в тому числі більшість промислово розвинутих країн, крім США, які підписали, але не ратифікували угоду.

Нова угода

Зараз 198 країн світу планують підписати нову глобальну міжнародну угоду зі зміни клімату. Ця угода має замінити Кіотський протокол. Захід відбудеться у Парижі. До участі у кліматичній конференції запрошено і Україну. Перш за все йдеться про скорочення викидів парникових газів та  допомогу бідним країнам енергозберігаючими технологіями, які також скорочують кількість викидів.