5. Стан та проблеми розвитку демократії в сучасній Україні.

Відповідно до законодавства України, людина, її життя, честь і достоїнство, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхньої гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, в якій демократія являється основним фундаментом.

У 1995 році Україна стала новим членом Ради Європи, що вплинуло на приєднання нашої держави до різноманітних конвенцій в області реалізації прав і свобод людини, і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо втілення їхніх норм у національне законодавство.

Демократія. Що насправді означає цей, ніби то, до болі знайомий термін. Майже щодня різноманітні ЗМІ вживають це дивне слово. Та ніхто точно до сьогоднішніх днів не міг точно визначити демократії.

Демократія – це влада народу. В ідеалі в Україні ніби так і було: кожен повнолітній мав право голосу; існувала багатопартійність, вибори на альтернативній основі, можливість відкрито критикувати владу; наявність недержавних засобів масової інформації, плюралізм думок щодо питань державного будівництва; наявність опозиційних політичних сил; існували відповідні органи влади, які покликані всіма силами захищати свій народ; кожен міг вільно висловлювати свої думки та міркування щодо того чи іншого явища. Але все-таки щось було не так як треба...

Деякі дослідники вважали, що «корінь» проблеми затаївся ще за часів становлення України, як незалежної держави. Вважається, що нам була запропонована невдала для нас модель демократії, що не відповідала потребам нашого суспільства.

Головною передумовою демократії є облаштування відкритого плюралістичного громадянського суспільства, захищеного і підтримуваного суспільно відповідальною державною владою.

Та протягом 22 років незалежності більшість із вище перелічених свобод фактично не виконувалося, а залишалися лише тінню невтілених ілюзій.

На сьогоднішній день стан розвитку демократії значно покращився, відносно минулих років і, можливо, за всю історію незалежної України досяг свого апогею. Ще пів року тому, ніхто б і подумати не міг, що слова: «демократія», «народовладдя», «правління народу» залишаться тільки словами, і ніколи не будуть втілені в життя.

Проте дата 24 листопада 2013 року стала відправною у житті нашого народу. Демократія перестала існувати лише «на папері». Вийшли перші десятки людей на протест, як реакцію на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом . Це був один з найбільших мітингів опозиції за період президентського правління Януковича, колони мітингувальників розтяглися на увесь Хрещатик (від Бульвару Шевченка до Європейської площі) — за оцінками опозиції, мітинг зібрав до 150 тисяч осіб, за оцінками міліції — 50 тис. осіб.

Основні вимоги Євромайдану :

1. Відставка уряду Азарова за зраду національних інтересів.

2. Проведення 27 листопада (тобто до саміту у Вільнюсі) позачергової сесії Верховної Ради, на якій повинні бути прийняті всі необхідні євроінтеграційні закони, в тому числі й закон про звільнення Юлії Тимошенко. У разі неприйняття вказаних законів Євромайдан вимагає розпуску парламенту і проведення позачергових виборів.

3. Майдан вимагає від Януковича скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації з ЄС, звільнити Тимошенко, підписати «Угоду про асоціацію України та Євросоюзу» на саміті у Вільнюсі. У разі не підписання «Угоди про асоціацію» Майдан вимагає імпічменту Януковича за зраду національних інтересів.

Проте, як і слідувало очікувати, Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом не була підписана на саміті у Вільнюсі. Це був початок кінця влади Януковича і його уряду.

Наступні події, що відбувалися в Києві можна назвати найбільш трагічними за всю історію незалежної України. Такі як: побиття студентів 30 листопада 2013 року, коли спецпідрозділ МВС «Беркут», жорстоко розігнав Євромайдан у Києві, побив студентів і по суті показав лице влади насправді. Потім слідували ще жорстокіші події, щодо активістів Євромайдану, такі як 19 січня 2014 року розпочалися сутички на вулиці Грушевського, де вперше проти мітингувальників застосували водомети при температурі -10; -15 за Цельсієм, що є протизаконним, сотні активістів були поранені за час боїв на Грушевського. Були перші смертні випадки. Проте, найбільш трагічною була дата 18 лютого 2014 року, де на вулиці Інституцькій у Києві снайпери розстріляли близько сотні молодих хлопців, чоловіків, що відстоювали право народу на самовизначення, демократичну державу без корупції, хабарів, за реалізацію власних прав та свобод, за те щоб українське суспільство стало справді європейським.

З вищесказаного ми можемо зробити сміливий висновок, що громадянське суспільство нарешті стало активним гравцем демократичного поля України Але є певні причини, що шкодять в повному обсязі показати власну значущість.

По-перше. Потенціал інституцій громадянського суспільства проявив себе, проте, не в вичерпаним.

По-друге. Відсутня система прозорого бюджетного фінансування, а також загальноприйнята в демократичних країнах система заохочень інвестування коштів вітчизняного бізнесу в «третій сектор». За таких умов ці організації змушені покладатися на зарубіжні джерела фінансування. Значна кількість недержавних громадських організацій – міжнародні.

По-третє. Донедавна держава не виявляла зацікавленості у створенні умов для формування ефективної системи інституцій громадянського суспільства (профспілок, недержавних організацій та фондів, молодіжних рухів, громадських інститутів соціального спрямування, жіночих та благодійних організацій), покликаних стримувати притаманну будь-якій владі схильність до надмірної регламентації суспільного середовища.

Сьогодні українське суспільство активно долає негативні тенденції, що заважають утвердженню громадянського суспільства, і робить все можливе, щоб активність громадян зростала.

Демократія – це особливий тип політичної системи. У ньому громадянське суспільство та державні інституції функціонують як два різні, але взаємозалежні складові. Їх ефективна співпраця неможлива без постійного конструктивного діалогу на ґрунті спільної відповідальності за долю країни.

Ані влада, ані представники «третього сектору» не готові до співробітництва на паритетних засадах. З одного боку, держава тривалий час сприймала громадські організації виключно як прохача. З іншого – громадські організації сприймали владу тільки як джерело фінансових надходжень та директив. Час кардинально змінювати ситуацію.

За роки незалежності в Україні відбулися зрушення у сфері судочинства. Зросла можливість доступу до правосуддя. Юрисдикція судів поширена на всі правовідносини, що виникають у державі. Проте система українського судочинства потребує суттєвого реформування, зокрема вирішення низки нагальних проблем.

Необхідним є підвищення рівня довіри громадян до суду.

Хочу нагадати, що однією з основних вимог українського народу було те, що повинне бути повністю перезавантаження влади, в тому числі і судової. Як можна спостерігати, то нова влада почала робити перші кроки до реформування державної влади в цілому. Парламент виконав вимогу Майдану і прийняв закон про люстрацію.

Закон "Про відновлення довіри до судової системи України" набув чинності. Документ опубліковано в парламентському виданні "Голос України" від 10 квітня 2014 року. У законі сказано, що він набуває чинності наступного дня після публікації.

Верховна Рада ухвалила зазначений закон 8 квітня. За нього віддали голоси 234 народних депутати.

Відповідно до закону, тимчасова спеціальна комісія проводить перевірку

суддів, щодо яких є сумніви, що вони приймали рішення відповідно до закону. Перевірка суддів проводиться протягом одного року з моменту формування тимчасової спеціальної комісії, порядок створення якої також визначено цим законом.

Зокрема, підлягають перевірці судді, які приймали рішення про обмеження прав громадян на проведення мітингів і зборів у період із 21 листопада 2013 до набуття законом чинності; про обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою осіб, які визнані політв'язнями; а також рішень про адміністративні стягнення з учасників акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до набуття законом чинності; рішень про позбавлення статусу народного депутата і т.д.

Встановлюються нові правила формування суддівських органів. Зокрема, на адміністративні посади судді обираються шляхом таємного голосування з числа суддів, які працюють у цьому суді. Делегати на з'їзд суддів обираються конференціями суддів загальних, адміністративних і господарських судів у всіх областях України за принципом – один делегат від двадцяти суддів.

Раду суддів України обирають делегати з'їзду суддів. Новими членами Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а також суддями Конституційного Суду України, які призначаються з'їздом суддів, можуть бути лише особи, призначені відповідно до вимог цього закону. Закон набуває чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

У перехідних положеннях зазначено, що з моменту набуття чинності цього закону повноваження членів Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припиняються. Після чого ці органи формуються відповідно до чинного законодавства.

Проте, існує ще не одна проблема у судовій системі, одні з них – це забезпечення виконання судових рішень. За останній рік виконавча служба України забезпечила виконання лише 50% судових рішень, тоді як у країнах Європи цей показник становить 80%.

Змін потребує і система кримінальної юстиції України, яка досі зберігає основні риси моделі, збудованої за радянських часів. Вона ґрунтується на жорсткій централізації, у ній домінує формалізм і зволікання, поширеними є випадки корупції та хабарництва. Ця система декларує прихильність демократичним цінностям, забезпечення прав та свобод громадян, а насправді віддає перевагу практиці застосування репресивних методів.

Існує потреба зменшення кількості затриманих та утримуваних під вартою осіб на досудових стадіях. Близько третини обвинувачених чекають суду саме за ґратами.

Незадовільно реалізується сьогодні принцип презумпції невинності, закріплений у Конституції України. Сумніви щодо доведеності вини обвинуваченого часто вирішуються суддями не на користь обвинуваченого.

Вирішення цих проблем є першочерговим завданням держави, всіх органів та гілок влади.

Актуальним також є не тільки вдосконалення якості законодавства, а й зміна парадигми його формування. Дух закону має базуватися на принципі верховенства права. Адже прийняття законів здійснюється переважно в умовах юридичного позитивізму та нормативного розуміння права, що вже майже століття панують у вітчизняній правовій науці та практиці.

У цілому утвердження принципу верховенства права у суспільному житті потребує приведення всієї правової системи держави до стандартів, закріплених в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, практиці Європейського суду з прав людини, офіційних документах Комітету Міністерства Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Україна заплатила занадто високу ціну за право бути незалежною державою. А в справжній незалежній державі має жити і розвиватися консолідований народ, єдина нація. Тому ще одна з проблем розвитку демократії в Україні – це роз’єднаність українського суспільства.

Зараз на сході України проходять сепаратистські настрої. Проросійські активісти виступають за проведення референдуму на місцях щодо федералізації східних областей, а подекуди і про приєднання до Росії. Так, як було це в Автономній Республіці Крим. Правда, про який вияв безпосередньої демократії ми можемо говорити, коли люди йшли на так званий «референдум» під дулом автоматів. Це не волевиявлення, це вдавана демократія. Хочу зазначити, що цей референдум є невизнаний світовим суспільством. Крім того відповідно до статті 73 Конституції України, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Тобто все свідчить про те, що так званий вияв безпосередньої демократії є не конституційним. Проте, загроза повторення кримського сценарію є і на територіях східних областей України: Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської і частково Херсонської. Проросійські активісти незаконно захоплюють адміністративні будівлі, само проголошують неіснуючі республіки (н-д. Донецька народна республіка), жорстоко розправляються з інакодумцями, з людьми, що виступають за єдність і неподільність України. Громадяни розділилися на два табори – проросійських сепаратистів і громадян, що виступають за єдність власної держави. Та якщо заглянути глибше, ми можемо спостерігати тенденції, що в Україні не тільки два табори, а є і байдужі мізерні люди, так звані нові «бідні» люди.

У запалі протесаної боротьби, в затишних і обжитих угіддях Інтернету, швидко забувається, що українці – це не лише нація Фейсбука, не лише студент, що вийшов на майдан, підприємець, журналіст. Це ще і ті що проходять повз протестуючих, піднявши комір, ті, що в чергах перешіптуються: «євроінтегратори нас «до ручки» доведуть». Люди, для яких Європа – це проект, що морально розкладається,балансуючи на межі повного провалу, майже такий, як Україна, тільки ще не надійніше («у них і заводів майже не залишилося»). Люди, які, включаючи телевізор, з тривогою і надією чекають слів прем'єр-міністра країни. Ці люди - теж Україна.

Це дрібні підприємці, яких ефективно поламали ще на початку 90-х, це невдахи, що трудилися в науці або освіті, та не знайшли місця своїм талантам, не зуміли продати свою ефективність, а тому готові продати лояльність; це тихі пасивні обивателі і чиновники провінційних установ. Ці люди - теж Україна.

Об'єднує їх одне: вони не розуміють тих, що вийшли на вулиці, вони бояться змін, тому що будь-які зміни в їх стабільному сьогодні - це майже відразу глибоке дно, що лякає. А найголовніше - вони не довіряють прибічникам євромайдану , тому що упевнені - одного разу ті з легкістю поїдуть в Європу, за непроникну завісу іншої мови, іншої культури, інших способів життя; їх же залишать дрейфувати на крижині, що відкололася від цивілізації. Ці люди – теж Україна. І вони її нові бідні люди. Убогі духом і почуттям власної гідності. Навіть маючи вдосталь грошей або майна, вони переживають беззвітний страх ураз усе це втратити, тому що заробляють благо не ремеслом і працею, а служінням і відданістю і не уміють інакше.

Нові бідні люди бідні сприйняттям і почуттям, тому що ніколи не покидали обжитого простору і звичної системи стосунків; все інше викликає у них страх і гнів.

Нові бідні люди не знають мов, не читають книг, не здобували розумного ремесла, їх легко замінити роботами, а тому вони не потрібні за межами своїх обжитих просторів. І багато хто з них це добре розуміє.

Нових бідних людей ніхто не поважав за те, що вони люди, тому вони підозрілі і від протягнутої руки чекають удару, а не рукостискання, не вірячи в добру волю, не довіряють нікому

Нові бідні люди завжди голодні і не здатні чекати, вони готові узяти мале і зараз, тому що великого і потім ніколи для них не наставало.

Нові бідні люди слабкі духом, слабкі здоров'ям, а тому злі - адже злість дозволяє приховувати слабкість.

Нові бідні люди слабкі так, що їм легше прилучитися до сильного агресора і пережити його почуття могутності як своє.

Нові бідні люди тривожні, оскільки не розуміють, як пов'язана справа і результат, причина і наслідок, а тому їх тривога майже завжди перетвориться в агресію непорозуміння.

Нові бідні люди позбавлені складних радощів і тому,перефразовуючи Чернишевського: "Новій бідній людині в Україні дешевше випити, ніж поїсти і одягнутися".

Нові бідні люди схожі на дітей батьків-алкоголіків. Щоб зрозуміти,чи буде п'яний батько бити або погладить, не треба уміти говорити важливо розвинути звірине інтуїтивне чуття. Тому нові бідні люди глухі до слів, не вірять словам, їм складно допомогти, розмовляючи з ними, приводячи аргументи.

Нових бідних людей легко робити, причому в необмежених кількостях. Все що треба - підтримувати їх штучну бідність. А тому немає необхідності витрачатися на освіту і культуру, стимулювати самозайнятість, правову компетентність. Їх абсолютно не треба поважати, а ось принижувати треба, щоб боялися і не любили себе ще більше, ніж не люблять і зневажають їх.

Нові бідні люди вигідні і дешеві у використанні.

Нові бідні люди - це добра половина населення України. Вони теж - країна, і не помічати їх присутність, вважати їх примарою або клоном - безрозсудно. Ось вони, тут, вже сьогодні стоять на площах країни, не лише тому, що їх зігнали, а тому, що між протестуючими на євромайдані і ними безодня і зона відчуження, поросла бур'янами. Ніхто через неї не ходить.

Складно побудувати проект нової України, вважаючи нових бідних людей прикрою політичною перешкодою, големом від влади, туманом трагічного листопадового ранку. Вони не зникнуть під променями сонця, що сходить. Вони – також Україна. І з цим треба щось робити.

Усім нам уже набридло слухати порожні балачки та пафосні розмови наших політиків. Ми втрачаємо нашу історію, наші території, нашу незалежність. Ми дозволяємо зневажати українців у власній державі. Боїмося ходити з українською символікою по вулиці, бо боїмося, що нас скривдять у власній державі за любов до неї, за те, що говоримо рідною мовою. Чому? Тепер ми віримо чужим, а своїм – не довіряємо. Що ж, розводимо руками – маємо те, що маємо. Тепер наша національна ідея – це засіб спекуляції, де в народу немає відваги, власної гордості та самоповаги. Коли кожен сам за себе, коли кожен в своїй хаті скраю – для такого народу немає майбутнього. А поки що ми живемо в скрутному теперішньому, де для сучасних політиків важливо лише ухопити шматок побільше, а для звичайних, пересічних громадян – сплатити податки та напитися, щоб забути.

Проте як би там не було, українські громадяни продемонстрували готовність обстоювати свою незалежність. Сьогодні українці прагнуть віднайти власний шлях національного розвитку, принаймні, їх чимала частина. І це дає надію!

Ми маємо осмислювати історичний досвід нашого народу та формувати спільну історичну пам’ять. Не дати інформаційній війні роз’єднати нашу націю, боротися і обстоювати власну землю. Показати, що на нашій Батьківщині живе єдина демократична нація. На перехрестях історії людства хочеться заглянути в майбутнє, дізнатись, яким воно буде, подумати, що взяти з собою в це майбутнє з сьогодення. В чому я впевнена точно, так це в тому, що потрібно взяти з собою цю любов до України, цей патріотизм, якого Україна варта.

Головне те, що ми лише на початку шляху і його ми маємо пройти крок за кроком. А віри надає те, що існують люди в уряді, і в населенні, що щиро вірять у демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватися, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни у свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, усе-таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.