План

Вступ................................................................................................................................3

1. Демократія: від витоків до сьогодення. Сучасні концепції демократії.................4

2. Сутність, принципи та передумови демократії......................................................13

3. Народовладдя як фундамент демократичної правової держави...........................17

4. Форми та інститути демократії та їх правове закріплення...................................20

5. Стан та проблеми розвитку демократії в сучасній Україні..................................22

Висновки........................................................................................................................32

Список використаної літератури.................................................................................34

Вступ

Ми з історії знаємо, що держава занепадає, коли відбуваються спроби кардинально оновити суспільство без безпосередньої участі народу у її правлінні, у цих змінах. Ці зміни зазнавали невдачі, коли вони не підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до вироблення рішень та їх втілення в життя.

Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили в історії - народу.

Таким чином, це і зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується саме на визнанні народу джерелом і носієм влади, та прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки - різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда і нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя.

А для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується, адже утвердитись повністю й відразу демократія не може.

Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Що ж представляє собою демократія, які її цілі і в чому причини її популярності?

1. Демократія: від витоків до сьогодення. Сучасні концепції демократії.

Демократія (у перекладі з давньогрецької народовладдя, влада народу,  від demos – народ +  kratos -  влада) – одна з найстаріших форм організації та управління суспільним і політичним життям, яка забезпечує участь народу в управлінні державою і вирішенні суспільних проблем.

Демократія у її сучасному розумінні виникла і набрала свого розвитку на Заході, проте вона ніколи не була суто західним явищем. «Демократія народжується і вмирає на всіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координати», — писав свого часу південноафриканський вчений О.Сакс. Сьогодні демократія є однією з основоположних рис сучасної цивілізації — як, скажімо, прогрес науки або технології. Недаремно У. Черчілль сказав про демократію такі слова: «...ця система влади погана, але всі інші набагато гірші». З одного боку, демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує і цілу низку проблем.

В історії демократії прийнято розрізняти три великі епохи її розвитку:

- демократію давнього, античного світу – демократію невеличких міст-держав Греції і давньоримської республіки;

- демократію пізнього середньовіччя і Відродження – демократію торгівельних міст-держав (Генця, Новгорода, Лукки) та аристократичних республік (Венеції, Флоренції);

- представницьку демократію національних держав Нових часів.

З давніх часів люди розмірковували про таке політичне угруповання, члени якого ставилися би один до одного як до рівних у політичному відношенні, спільно здійснювали би верховну владу і володіли би усіма можливостями, ресурсами й інститутами, необхідними для самоврядування, тобто про демократію. Подібного роду уявлення та практика їх утілення розповсюдилися у першій половині V ст. до н.д. серед давніх греків. Хоча засновники даних новацій були нечисленними і жили на невеликій території, саме вони справили виключний вплив на світову історію. Власне греки, і перш за все афіняни, здійснили те, що, з нашої точки зору, є першим демократичним перетворенням: перехід від ідеї і практики правління небагатьох до ідеї й практики правління безлічі людей. [19, ст. 162]

Виникнення давньогрецької демократії пов’язують з політичними реформами Солона, який був призначений першим архонтом у 594 р. до н.е. під час гострої соціальної кризи в Афінах. Протиріччя багатих і бідних, знатних і простого народу вже не могли бути примиреними застосуванням традиційних інститутів родової і військової демократії. Солон надав простому народу можливість брати участь у народному зібранні і суді присяжних, але, разом з тим, лише багаті мали право бути обраними на державні посади, засідати у раді чотирьохсот і ареопазі.

Клісфен продовжив реформи Солона. Він відмінив розподіл громадян за майновими і родовими ознаками.

Свого розквіту грецька демократія досягла за Перікла (490 – 429 рр. до н.е.). Народне зібрання стає законодавчим органом, буле і магістратура стають органами виконавчої влади, а суд присяжних – судової. У цей час афінська демократія відкриває можливості вільного розвитку філософії, науки, мистецтва, досягнення яких стали основою нашої цивілізації і культури, отримує політичні й військові перемоги.

Перваги і вади грецької демократії стають предметом політичних роздумів її сучасників. Уже в творах Платона і Арістотеля широко використовується поняття «демократія». Демократії даються різні визначення, які, з одного боку, відображають політичну практику давньогрецьких держав, а з іншого - є вираженням уявлень цих мислителів про найкращий устрій держави.

У грецькому баченні демократії громадянин стає цілісною людиною, для якої політика є природним проявом суспільної діяльності, невіддільною від інших сфер її життя. Для неї управління і держава – або, скоріше, поліс – невіддалені й невід'ємні від людини. Навпаки, політичне життя – це розвиток її власного існування. Основні цінності тут співзвучні: щастя об'єднується з доброчесністю, доброчесність – зі справедливістю і справедливість – із щастям. [19, ст. 165]

І незважаючи на те, що практика сучасної демократії вельми мало нагадує політичні інститути класичної Греції, на наші уявлення про демократію помітно вплинули саме греки, і особливо афіняни.

В епоху середньовіччя і Відродження демократичне правління існує або у формах безпосередньої демократії, наприклад у вигляді народних зборів у деяких кантонах Швейцарії чи Новгородського віча, або у вигляді республік Італії і торговельних міст, владу в яких утримували знать і багатії. Саме існування таких демократичних або аристократичних республік в Європі, де більшістю держав керували монархи, влада яких виводилася з «милості Божої», свідчило про можливість існування держав, де влада існує з «милості народу». У цей час демократія починає привертати увагу політичних мислителів до питання про народ як джерело державної влади.

Коли в 17–18 століттях в Європі й Америці відбуваються буржуазні, антимонархічні та антифеодальні революції, тоді демократична ідея народного суверенітету, тобто визнання народу джерелом влади в державі, стає першою, до якої звертаються мислителі і політичні діячі цієї славетної епохи.

Саме ідея народного суверенітету стає обгрунтуванням права народу на встановлення такої форми правління, яка буде служити його інтересам. Державна влада є законною лише тоді, коли народ дав свою згоду на її існування. Найбільш послідовні захисники народного суверенітету – Руссо, Локк, Пейн – виходять з того, що влада завжди належить народу, він наділяє державу владою і він же має право відібрати її у держави, якщо вона використовує владу не в інтересах народу. Американський президент Авраам Лінкольн у своєму виступі у 1863 році виголосив славнозвісну формулу демократії як «правління народу, для народу, через народ».

Але демократія, яка встановлюється в цю епоху - це вже не безпосередня демократія невеличких полісів, це форма державного правління великих країн, населення яких складається з різних класів, суспільних верств, часто-густо різниться своїм етнічним (національним) походженням, мовою, сповідує різні релігії. Тому в цей час народжується нова форма демократії – представницька демократія. Це така форма демократії, де править не сам народ безпосередньо, а представники його інтересів, яких він сам обирає і наділяє повноваженнями приймати рішення.

Ще одна важлива риса відрізняє нову, представницьку демократію від старожитньої, безпосередньої: безпосередня демократія виходила з того, що правлячий народ – це більш-менш однорідна і єдина спільнота, яка сама в своїх інтересах приймає державні закони і рішення. Народ у представницькій демократії складається з окремих людей, які за своїми економічними, соціальними, політичними, культурними ознаками та інтересами можуть належати до різних спільнот, з яких складається сучасне суспільство. Сучасне суспільство є багатоскладовим, і людина має можливість входити до складу одних спільнот і виходити з інших. Ніхто не приречений від народження до смерті належати до якоїсь спільноти. Люди мають можливість вільно обирати свою професію, політичні й релігійні переконання, змінювати свої культурні уподобання, суспільний і майновий стан. Характерною ознакою новітньої демократії є політичний, ідеологічний і культурний плюралізм. Тому у цих людей поряд з загальними інтересами і правами як громадян даної держави є ще й особливі права та інтереси, які потребують визнання і захисту.

Ці особливі права і свободи людини і громадянина в новітній демократії постають у вигляді конституційно і законодавчо гарантованих прав і свобод особистості і меншин.

Нарешті, ще одна риса представницької демократії – це контроль над державною владою. Він здійснюється безпосередньо громадськістю через діяльність різних громадських організацій і об’єднань, політичних партій, незалежних засобів масової інформації, спеціальних державних контролюючих органів (прокуратуру, податкову і фінансову інспекцію тощо) тощо.

Слід зазначити, що, попри відміни, представницьку демократію від безпосередньої не розділяє прірва. Представницька демократія зберігає елементи демократії безпосередньої, зокрема такі, як проведення всенародного референдуму або опиту з найважливіших політичних питань. Інколи таким способом навіть приймають конституції сучасних держав.

Слід зазначити ще за особливості демократії так званої«третьої хвилі».

Варто розуміти, що демократія – це, перш за все, засіб проти тиранії, і саме через те, вважає С. Хантінгтон – американський соціолог і політолог, вона дає людям шанс вирішувати й інші соціальні проблеми. Це по-перше. А по-друге, поширення демократії у світі знижує ймовірність війн. [20, ст. 87-88].

Однак водночас С. Хантінгтон вважає, що спроба подальшого розвитку демократії викликає істотні перешкоди економічного та культурного характеру. Крім того, спрацьовує і діалектична природа історії – будь-який значний рух у якомусь напрямку втрачає, зрештою, свою енергію та породжує контртенденцію. Це справедливо і щодо процесів демократизації.

Нинішня, третя її «хвиля» розпочалась на Іберійському півострові в середині 70-х років ХХ сторіччя, охопивши далі майже 40 країн. А «перша хвиля» зародилася в США на початку ХІХ століття, сягнувши кульмінаційного розвитку після Першої світової війни, коли у світі утворилося більш 30 демократичних держав. Однак марш Б. Муссоліні на Рим у 1922 році знаменував собою початок зворотної хвилі, що підтверджується тим фактом, що на початок 40-х років залишилося усього 12 демократичних країн у світі. «Друга хвиля» демократизації була викликана результатами Другої світової війни і продовжувалася до 60-х років (приблизно два десятиліття). Зворотній рух продовжувався до 1973 року, у результаті чого в світі стало на 6 демократичних держав менше.

С. Хантінгтон робить висновок про початок зворотного руху вже і «третьої хвилі» демократизації, враховуючи, насамперед, соціальне поле діяльності політичних прав людини в сучасних країнах. Так, 1992 року, вперше за останні десять років, «Фрідом хаус» не зміг повідомити про збільшення у світі числа вільних країн. Відповідно до оцінок цієї організації, кількість людей, котрі живуть у «вільних» суспільствах, зросло на 300 мільйонів, а у «залежних» – збільшилося на 531 мільйон. У 42 країнах рівень свободи значно знизився, і лише в 19 – підвищився. Нині тільки 19% населення світу проживає у «вільних» суспільствах. Це найнижча цифра, починаючи з 1976 року [21, ст.90].

Але навіть в залежних країнах життєздатне громадянське суспільство протистоїть застоєві і є антиподом тоталітарному режиму. Наприклад, у Радянському Союзі не існувало місця для громадянського суспільства. За допомогою держави, що знаходиться під її строгим контролем, Комуністична партія виступала як спрямовуюча сила будь-якого значного політичного чи суспільного руху. Хоча й існувала безліч громадських організацій, у діяльності яких брало участь величезна кількість дорослих і молоді, але всі ці організації знаходилися під контролем Комуністичної партії і держави. Суспільна сфера була домінуючою, а права і свободи громадян і груп практично були відсутні.

В усьому світі прихильники демократії прийшли до розуміння того, що організації громадянського суспільства, які виникли у 1980 роки в колишніх комуністичних країнах (такі, як «Солідарність» у Польщі і «Хартія 77» у Чехословаччині) були провісниками неминучого падіння комуністичних режимів.

Швидкий ріст неурядових організацій у посткомуністичних країнах показує, що ці країни мають величезний потенціал динамічного громадянського суспільства.

Проте ситуація на пострадянському просторі є набагато складнішою, важкопрогнозованою і драматичною. Незважаючи на те, що усі пострадянські держави утворилися на руїнах колись єдиної політичної системи і економічної моделі, серед них також визначилися і явні лідери (країни Балтії), і справжні аутсайдери (центральноазіатські країни) процесу демократизації. Наприклад, у Білорусії спостерігається розвиток певних зворотніх процесів, що ведуть країну до «напівдемократичної» моделі.

Також слід розуміти, що реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д. 

Тому існує декілька сучасних концепції демократії.

1. Теорія партисипаторної, учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. Її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення.

Проте автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

2. Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники цієї демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, є реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас.

3. Теорія плюралістичної демократії. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Тому неможливо досягти єдиного розуміння «народного блага» та сформувати «спільну волю» для його досягнення. За умов, коли в кожної людини та соціальної групи є власне розуміння добра й щастя та бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона має бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає насамперед у тому, щоб надати всім групам змогу висловлювати й захищати власні інтереси, створювати чимало незалежних центрів політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, зокрема й політичною більшістю.

4. Теорія поліархії, запропонована відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття «поліархія» він впровадив для того, аби показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Р. Дал наголошує, що «поліархія» — це політичний устрій, який полягає в поширенні громадянства на відносно велику долю дорослого населення та внесенні до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб.

Тобто, на думку Р. Даля, поліархія виявляється в реалізації права громадян на всебічну інформацію, отриману з альтернативних джерел, та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об'єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Усі досі відомі спроби замінити поліархію на більш демократичний режим призводили не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, наголошував Р. Дал, не змогла перейти від поліархії до «вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму».

Протягом століть демократія змінювала свої форми, вона була більш широкою або обмеженою, безпосередньою або представницькою, послідовною чи непослідовною.

Незмінною залишалася головна ідея демократії – підкорятися тій владі і законам, на існування яких ти дав свою вільну згоду.