Німецька класична філософія (19ст.) План

1. Е. Кант як засновник німецької класичної філософії.

2. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.

3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Німецька класична філософія здійснила сильний вплив на духовно-інтелектуальний розвиток всього людства.

Родоначальник німецької класичної філософії – Імануїл Кант (1724 – 1804). Основні твори: «Критика практичного розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження», В його творчості було два періода.

1. Докритичний період – Кант вивчає природу, науку, виникнення світу. Вперше розробив гіпотезу виникнення Сонячної системи, опрацював теорію приливів і відливів, висунув ко­смогонічну гіпотезу про утворення планетарної системи з кос­мічної газоподібної хмари, розкрив природні основи поділу лю­дей на раси тощо. Вірив у Бога. Був агностиком (світ не можна пізнати). В цей період Кант визнає можливість умо­глядного пізнання речей. Він доводив, що всяке знання пови­нно узгоджуватись з відповідними речами й явищами. Провідним слід вважати у знаннях сам процес пізнання, а не об'єкти, що пізнаються. Завдяки пізнанню конструюється образ об'єкта (його якість, властивості, структура). Таким чином, ду­мка передує природі матеріального.

2) Критичний період – пов'язаний з аналізом відношення людини до світу речей і співвідношення з ними через процес пізнання.

Кант розглянув пізнання як діяльність, що має свої закони, досліджував шляхи і межі пізнання світу. Він дослідив, що пізнання складається із 3-х фаз: 1) почуття, відчуття, 2) сприйняття., 3) розум. Заперечував пізнання. Визначив, що існують «речі в собі», не доступні пізнанню. Людина може пізнати те, що сама створила. Був обєктивним ідеалістом. Вважав, що є розум, який стоїть вище розсуду людини і знаходиться за його межами, з'єднує все пізнане. Це "чистий розум", який байдужий до людського життя. Він виконує регулятивну дію: з'єднує в систему знання. Байдужість же розуму до людської діяльності створює факт "речей у собі", непізнанос­ті конкретних предметів. Існує жорстка природна при­чинність у всьому.

Досліджував сферу моралі. Він стверджував, що наділена розсудком і розумом людина здатна вийти за межі механістичної природної вимуше­ності і розпочати свій, незалежний від зовнішнього впливу, ряд вчинків. Це дало змогу І.Канту зробити ключовий висновок у дусі гуманістичних традицій: людина, як розумна істота, сама по собі є мета, а не засіб для сторонньої волі. Звідси витікає і його так званий "категоричний імператив" (повелін­ня): слід діяти завжди лише так, щоб людина була метою, а не засобом у досягненні чиїхось цілей.

В основі його етики лежить принцип: «жити у злагоді із природою, діяти на основі норм, поважати себе та інших по принципу «категоричного імперативу»: Людина – не засіб для досягнення мети, а мета. Золоте правило – не роби іншим того, чтого не бажаєш собі.

Георг Гегель (1770 -1831) створив систему діалектичного об’єктивного ідеалізму. Розробив діалектику – вчення про розвиток. Був об’єктивним ідеалістом. У своїх працях "Феноменологія духу", "Енцикло­педія філософських наук", "Філософія права" та багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму.

Вважав, що основою світу є абсолютний розум, який розвивається в 3 етапи: 1) розвиток ідеї у вигляді чистого мислення;, 2) розвиток ідеї у формі природи; 3) розвиток ідеї в мисленні та історії.

Розвиток відбувається за допомогою абсолютного розуму. Абсолютна ідея (розум) функціонує, змінюєть­ся, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набу­ває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку.

Розробив закони, принципи і категорії діалектики.

Закони діалектики:

1. закон єдності і боротьби протилежностей (визначає джерело розвитку – протиріччя, рух породжує розвиток);

2. закон взаємного переходу кількості і якості (визанчає, яким щляхом відбувається розвиток);

3. закон заперечення заперечення (визначає направленість розвитку, зміну старого на нове).

Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Ли­ше розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона напов­нена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина.

Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872) займав позиції антропологічного матеріалізму. Пояснював людину як найдосконаліший витвір природи. У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був ан­тропологічний матеріалізм.

В основі буття лежить матеріальний світ, але він не розвивається (метафізика).

В центрі вчення Фейєрбаха лежить проблема людини, її життя, щастя, надії, смерті. Він розглядав людину як біологічну істоту, але моральні якості відрізняють її від тварини. Він проголошує людину не як об'єкт абстрактного, відокремленого від буття розуму, а розум­ною, дійовою істотою, що здатна до самовизначеності. Суспільні умови завадять духовному розвитку людини. Говорив, що потрібно створити нову філософію, направлену на зміну світогляду людини та її моральне вдосконалення. В людському існуванні важливу роль відіграє чуттєвість. Завдяки їй людина пізнає світ і себе в ньому та стає творчою істотою. Найповніша реалізація людської чуттєвості досягається у взаємній любові людей. Лише вона піднесена до рівня релігії, - здатна ощасливити людство.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає гуманістичний зміст категорійного імперативу І. Канта?

2. Які, за Гегелем, основні етапи розвитку абсолютної ідеї?

3. Чому філософія Л. Фейербаха називається антропологічною?

4. Які проблеми моралі є у філософії І. Канта?

5. Що таке предмет і «річ в собі» у філософії І. Канта? Як вони співвідносяться?

6. Особливості та здобутки німецької класичної філософії.

7. Вчення І. Канта про рівні та форми пізнання.

8. Вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею.

9. Теорія діалектики Г. Гегеля.

10. Окресліть основні складові філософської системи Г. Гегеля.

Література:

1. Гусєв В.Л. Західна філософія Нового часу. - К.: Либідь. - 1998. - 368 с.

2. Введение в философию, ч. І. - М.: Политиздат. - 1989. - С. 146-279.

3. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч.- М.: Политиздат. - 1991.

4. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф. Надольний та ін. - К.: Вікар. - 1997. - С. 64-217, 166-185.