Пряма мова
.docВ українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.
Пряма мова
Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, синтаксис та інтонацію висловлення мовця. Пряма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова автора, їх називають авторським введенням.
Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. Після слів автора:
Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки живописцем або тільки скульптором, так не народжений був Іван Франко на те, щоб усю силу свого розуму, темпераменту й талану спрямувати якимось одним річищем... Франко був народжений поетом, але він же був народжений і прозаїком, і ученим-дослідником, і громадським діячем. Його творча діяльність нагадує складний і прекрасний поліфонічний твір: багато мелодій, багато контрастів, гострі поєднання звуків— але, зрештою, все зливається в світлу гармонію».
2. Перед словами автора:
«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.
3. Перед словами автора і після них, отже, ніби розриватися словами автора:
«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Франко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у виді діалогу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кілька чи багато осіб:
–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь молодиці своє череп’я. — В ньому більше дзвону й приварку, нід в іншій голові...
Якщо немає можливості виділити ім’я чи назву дійової особи, то після них ставлять двокрапку:
Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В бібліотеку.
Непряма мова
Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (основний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У порівнянні з прямою мовою непряма має свої граматичні ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною:
Марія Іванівна попередила, щоб я не запізнювався на уроки.
3. Приєднується до головного речення сполучниками чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай: Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Головко)
4. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тютюнник)
5. Має інтонацію підрядності (підлеглості).
6. Характеризується наявністю особових займенників та дієслів.
Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.
При заміні прямої мови на непряму змінюються особові форми дієслів та займенники з погляду того, хто вводить непряму мову у своє висловлення, а не з погляду автора прямої мови:
Батько сказав мені: «Принеси води з криниці». — Батько сказав, щоб я приніс води з криниці. Батько сказав мені принести води з криниці.
Батько сказав: «Петре, принеси води зкриниці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Петрові принести води з криниці.
Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити сестру.
Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу побачити сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.
Невласне-пряма мова
Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й естетичного задуму автора відбувається взаємопроникнення авторської і прямої мови:
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій світці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жіночі вуста, він із побільшеною жвавістю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)
Розділові знаки при цитатах
1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, виділяються лапками. Інші розділові знаки ставляться так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що втілюють дух народу з найбільшою красою, силою й повнотою»,— відзначив Максим Горький.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен із людей, які записують і збирають твори народної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».
3. Посилання в тексті на слова автора або джерело цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж серцями». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як частина речення, то вона у цьому випадку виділяється лапками, але пишеться з малої букви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок». (О. Г.)
5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)
6. Епіграф у лапки не береться. Вказівка на джерело або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком народний.
М. Добролюбов